Про «Мір любой ценой»

Ще один пост незручностей. На істину в останній інстанції, як завжди, не претендую.

— Твои политические взгляды очень похожи на позицию моего мужа, — говорить одна моя знайома. Молода симпатична дівчина, на рік старша за мене.

— Мабуть, це — добре, — відповіла я, відчуваючи напругу, яка наближалася зі швидкістю настирливого комара. І, гадство, таки не помилилася.

— Он помогает армии с 2014 года. Правда, раньше возил больше и активнее. Теперь я многое ему не разрешаю. Если уж так хочется помогать — пожалуйста, пусть носки и конфеты возит, — сказала моя знайома, а комарик напруги почав свою пронизливу пісню.

— Зі шкарпетками у військових все норм. Їх держава видає більше, ніж досхочу. У мене в комоді на зберіганні лежить із десяток пар шкарпеток мого чоловіка. Усі як одна нові-новісенькі.

— Ну, не знаю, тогда пусть конфеты возит. А на все, что связано непосредственно с войной, я наложила запрет. А то представляешь, мой муж раздобыл прицел, а потом с него убьют какого-то ребенка с Донбасса. Я детских смертей не хочу.

— Яка ж нормальна людина їх хоче? Чи ти вважаєш за краще, щоб ворог дійшов до Дніпра?

— Неужели нельзя договориться о мире?

— З Путіним не можна домовитися. Він — навіжений.

— Ну так пусть пойдут на уступки. Вот честно, не понимаю, за что они воюют. За землю? Ну окей. Украина — действительно очень красивая. Но что мне дало это государство? Бесплатную квартиру? В других странах их почему-то дают, а у нас нет. Я не считаю себя чем-то обязанной этому государству…

Я вже не пам’ятаю свою відповідь на цей її спіч. Комарик напруги від настирливого жужання перейшов до болючих покусеньок. Пригадую тільки, що чула свій голос ззовні. Ніби він — холодний і зовсім чужий. Таке буває, коли співрозмовник, можливо і ненавмисно, але все ж таки чіпляє тебе за живе.

І взагалі сумніваюся у своїй здатності підібрати слова, які б перевернули її світогляд на 180 градусів. Її чоловік — волонтер, друг — снайпер-дембель, а дівер — на фронті з 2014 року. Ну, як на людину з такими активними близькими може вплинути пересічна знайома?

Наша розмова відбулася понад півтора місяці назад. Але сьогодні вона мені згадалася з особливо тривожними нотками. Спогади пробудила заява командувача ООС Володимира Кравченка. Нагадаю, він обіцяв відвести наші війська з усієї лінії розмежування. Таке завдання, буцімто, цитата: «визначено начальником генерального штабу Збройних сил, міністром оборони та главою держави. Ми до цього готові заради покращення життя наших громадян та, зрештою, все буде залежати від дзеркальних дій з протилежного боку», — повідомляє прес-служба ООС.

Глава держави… покращення життя… дзеркальні дії з протилежного боку…

Людоньки, ви дійсно вірите, що Путін виведе своїх іхтемнєтів та роззброїть сепарів? Особисто я — сприймаю це як чергову казку для так званих зефілів. Натомість, Зекоманда готує зраду національних інтересів. Формулі Штайнмайєра бути. І про це написав не якийсь блогер, а повідомив власною персоною пан Пристайко. А з приводу «покращення життя»… Ми, здається, його вже проходили. «Українська мрія» від Легітимного обернулася Небесною Сотнею та війною на Донбасі.

Та як би там не розпиралася Зекоманда про покращення, в цілому ситуація виглядає для України доволі мінорною. Мабуть, моя знайома вважає інакше. Але вона помиляється. Зараз спробую пояснити, чому.

Почнемо із «дітей Донбасу». Горе і біль. А в додачу, можливо, і скалічена психіка, бо російська окупація — вам не тітка. Саме такі асоціації з’являються в голові у кожного адекватного громадянина. Для закостенілого ватана все не так (хоча моя знайома, радше, космополітка). Звісно, він співчуває дітям Донбасу. Це вимагає його статус ненависника всія карателів та укропів. Але для нього вони давно перетворилися з абстрактної соціальної групи маленьких людей на пропагандистське кліше і засіб для маніпуляцій.

Не вірите? Дивіться самі. Кого розіп’яли у Слов’янську за фейком від Галини Пишняк? Не робітника з Словважмашу, не бабцю-божу кульбабку, не Бобіка з двору приватного будинку, врешті-решт, не подругу Лєнки-Каністри. Розіп’яли трьохрічного хлопчика. В футболці та трусиках. А ким закусують українські карателі? Правильно, російськомовними немовлятами. Спеціально для всіх, хто так піддається впливу російських фейків, я розповім історію лисичанського хлопчика Сашка. Дізналася її від побратима мого чоловіка — одного колишнього бійця «Донбасу». Так ось. Група чеченських іхтамнєтів заблукала в українському Лисичанську. Блукала-блукала, поки спільно з іншою ватою не заграбастала місто у грубі ведмежі обійми. Потім чеченам стало сумно і, у пошуках розваг, вони подалися у житлові квартали. А там хлопчик Сашко, як раз, перебігав дорогу додому. Ну, вони і вирішили поганяти дитину автоматними чергами.

На щастя, Лисичанськ звільнили, а Сашкові Бог послав гарного янгола-охоронця. «Ти сматрі какой шустрий. Ні адна пуля нє папала», — не приховували свого подиву кадирівці. Але без психологічної травми таки не минулося. Деякий час малий не розмовляв і шарахався від чоловіків у камуфляжі. «Донбасівці», з якими були знайомі дідусь та бабуся Сашка, розтопили серце хлопчика своєю турбото. Зараз із малим все ОК. Активно займається танцями і бере призові місця на конкурсах.

Ну що, прихильники «міра любой ценой», ви б хотіли, щоб ваша дитина стала заручницею подібних розваг бойовиків? Хлопці, які тримають лінію фронту — ні. Питаєте, за що вони стоять? Спробую відповісти. Щоб всіляка наволоч не стріляла по вашим дітям. Щоб вони не знали, як розриваються міни. Щоб ваші родини тихо спали у теплих ліжках вночі.

«Мір любой ценой» — це черговий фейк російської пропаганди. Його не буде. Так-так, ви все правильно прочитали. Навіть, якщо Україна підпише капітуляцію. Рашка не зупиниться на Донбасі і Криму. Їй потрібна уся Україна. А це — наступ на решту територій. У випадку нашої поразки — переведення бойових дій на рівень партизанщини, політичні арешти і вбивства неугодних. Ви впевнені, що вам потрібен саме такий «мір»?

P.S Для більшої переконливості, публікую фотку Моськи на шкарпетковому скарбі мого чоловіка