Роковинам Майдану присвячується… Уривок з повісті «Заморський гість».

Українці — орієнтальна нація. Ми змінюємо хід історії. Але не можемо скористатися плодами своєї праці, вчинків, жертовності. Що нам заважає — роз’єднаність, меншовартість, надмірна довірливість чужинцям — ХЗ?

Роковинам Майдану присвячується…

Уривок з повісті «Заморський гість».

Все почалось задовго до цього чудернацького сну. Приснилося Світлані, що її квартира дивним чином споріднена з її офісом і через цей об’єднаний простір проносяться червоногвардійці в морських папахах жовтневого перевороту 1917р., але чомусь із георгієвськими стрічками в петлицях. Цей сон її дуже здивував, адже у гості Свєта чекала якраз навпаки, абсолютно європейського, моложавого і стрункого швейцарця. З цим одним вони познайомились уже після буремних подій на українському Майдані, у березні 2014, коли перші колони наших хлопців відправлялися на захист своєї, як їм здавалось, рідної неньки України.

Маркус, так звали швейцарця, заскочив до медіа центру Майдану якраз у ту хвилину, коли двоє хлопців — майданівців переносили стіл з кімнати в кімнату і перекидалися планами на найближчі дні:
— Ну що, ти коли відправляєшся? — спитав один, і, обережно, щоб не подряпати поліровану поверхню столика, що призначався для загальної справи, вписав його у вузький одвірок.
— Завтра — коротко відповів його напарник.
— А я на тому тижні.
Отак, буденно розмовляючи про своє найближче майбутнє, вони і зникли разом із столом за дверима.
Саме в цей момент Свєта заклякла у розумінні цього недосяжного для її жіночого розуму стану, коли можна отак легко, не вагаючись піти помирати, або іще страшніше — бути покаліченим чи терпіти знущання у полоні. Раптом вона осягнула цю генетичну мамину і бабусину любов — тугу до хлопчиків — вони можуть піти і уже ніколи не повернутися.
На дворі щосили сяяло яскраве березневе сонечко. Через відкриті вікна безпросвітною тугою заливала усе навкруги пісня «Плила кача». Хлопці ішли помирати. Не думаючи, не сумніваючись ані на хвилину.
Майже одразу за ними з дверей вигулькнуло обличчя з універсально позитивною усмішкою і проникаючими щирими очами. Обличчя гарно доповнювалося таким же ладненьким тілом, і усе разом вкладалось у цільний образ — такий конгруентний і до абсолютно всього адаптований, що враз незбагненно і на 100% «заходить» прямо і в душу, і в серце. От все-таки наші не такі. Усі окремо взяті — унікали, а разом зґуртовані — або батальон, або бригада. Саме батальон, а не військо. Бо і на війну, як і кругом, українці ідуть селами. Український батальон — теж своєрідне село — із назвою, характером, історією: «Айдар», «Донбасс», іще як завгодно, але точно — не під номером або штрих кодом.

Тож виґулькнувши несподівано на місці зниклих назавжди з її поля зору і життя, майданівців, благообразний європеєць із незабутньою посмішкою і манерами одразу ж взявся за головне:

  • Хто Ви і що тут робите?

Характерно, що Світлані і на думку не спало спитати в нього ані хто, власне, він такий і що тут робить, ані будь-які документи. Усе, що заходило на Майдан, фільтрувалося десь на рівні сердечної чакри — або ти з нами або тут тобі і робити нічого.

— Я Світлана Вестуненко, — одразу представилась, — займаюсь моніторингом.

— Nice, it’s so good — одразу якось по-господарськи взявся оцінювати гість. Це означало «гарно, мило, добре».

Характерно, що усі іноземці, які з’являлися на Майдані, одразу приймалися все оцінювати. А наші, ті, які спали на голій землі взимку, покинули свої сім’ї і домівки, ті, які не замислюючись ішли під кулі у пластмасових касках за дерев’яними щитами, ці раділи іноземним «одобрямсам», як малі діти.

Свєта з прекрасним незнайомцем обмінялися контактами, домовились тримати один одного в курсі.

Через декілька днів Свєта позвала нового гостя на прес конференцію, а іще за тиждень конгруентний швейцарець запросив її до себе обговорити деякі питання. Жінка завітала в апартаменти на самому Хрещатику в видом на міськраду з балкону, де вони перекинулися декількома фразами, що мали визначити рівень її (!) досвіду у сфері моніторингу. Іще трохи посиділи, ніяких натяків, двозначностей — все чинно, благородно. Пішла в надії на співпрацю і без жодної соромицької думки — новий друг видавався їй тоді недосяжною зіркою.

Кожен день по декілька разів на Майдані відправляли службу за загиблими на війні нашими хлопцями. Кожного дня розривала серце невблаганна «Кача. «. І так само не могли вгамуватися небеса — відкриті єдиним поривом людей портали до справжнього, свого, справедливого і Богом даного. Невгамовані душі убитих на Майдані так і залишились тут. Ми не змогли їх ані заспокоїти, ані вшанувати, як належить, ані відпустити.

Якось дивно складалося, що були на Хрещатику місця, куди всепроникаюча «Кача. «майже не доносилась. Її було тут нечутно. Неначе кривава реальність залишалася поза енергетичними турнікетами офісів, апартаментів і кабінетів, незалежно від того факту, що розташовувалися вони усі у тому ж середмісті, де кожного дня відспівували загиблих. Тужлива мелодія «Качі…» оселилася у думках, серцях, оселях простих українців, але не доносилась до вух іншої касти. Там постало поле без емоцій. Там була сфера впливу. Сюди, як стерв’ятники, налітали восково — гладенькі європейці, рум’яні американці, безсоромні росіяни, жваві поляки, трохи відморожені норвежці, фіни і, як писав класик, «разниє прочіє швєди», прости Господи. У повітрі носився запах грошей, які на повному «серйозі» мали виділятися на створення «Європейської України». Європейської не історично або географічно. Це вже і так дано — «де факто». Мільярди мали виділятися на створення Нової України у складі Європейської спільноти. Це інше. Це — «Де — юре». На це коштів треба багато. Це як мало народитися красивою нормальною і талановитою, потрібно іще у тренд попасти.

Світлана прийшла до інфо центру Майдану, коли вже була несила лише ходити на віча по неділях, носити їжу у намети та пінитися у фейсбуці. Замотала проводи навколо свого ноута, поклала його у свою безрозмірну жіночу сумочку і пішла прямісінько до Київради, що перетворилася на часі на «Революційну Комендатуру». Біля входу у вуличних вазонах стирчали написи «Це клумба, а не попільниця». На вході стояли суворого вигляду охоронці — «революціонери», які, не зважаючи на свою високу місію «стражів порядку» пропускали всередину усіх бажаючих. Ну, майже всіх — тобто, тих, хто їм сподобався)).

Свєта вийшла на другий поверх і підійшла до столика з табличкою «Допомога»:

— Ось, прийшла допомагати! — звернулася до симпатичної і дуже «ділової» дівчини.

— О! Так у Вас і ноутбук є, тоді Вам до Інфоцентру.

Отак Світлана і втрапила одразу за призначенням, де і пробула аж до літа.

Працювала собі, приносила користь людям, а відтак, ходила і поза своїм волонтерством щасливою.

Аж ось Маркус написав, що планується серйозна зустріч на рівні перших осіб і що вона запрошена. Завтра о 10.00

Рано встала, причепурилася, як для ділової зустрічі. Це, як ми знаємо, набагато складніше, ніж просто на вечірку. Тут має бути все з лиском, але витримано — манікюр, макіяж, зачіска, одяг. І каву не п’ємо зранку, щоб не здаватися збудженою. І новини уже з вечора прослухати англійською, щоб бути у курсі реальних подій. Випила склянку води, з’їла апельсин і пішла.

Зустріч була у кафе — тому, що у Метрограді зверху від стелли. Навпроти готелю «Україна». Завелася на Майдані така практика — якщо вже депутати у натовпі одягнені в куртки — парки була звичним явищем, то і зустрічі високого рівня у кафе — тим паче.

Обговорювали створення антикорупційного органу, робоча назва — «антикорупційна сотня», куди мали входити спеціалісти різних рівнів. Світланина концепція була, що головне — прямий доступ громадян до інформаційної системи, куди занесені всі прізвища можновладців, чиновників, держслужбовців різних рівнів. Скарга на чиновника поступає онлайн і одразу стає доступною усім. Скаржник показує своє ім’я і формулює питання. Далі — юристи дають правову оцінку діям чиновника. Для перевірки фактів може залучатися спеціальна інформаційна сотня або навіть сотня спец. призначення — така собі «народна міліція». Кожне звернення ретельно перевіряється, якщо факти підтверджуються, чиновника звільняють.

Основою системи мав би стати постійний громадянський моніторинг геть недосконалої системи державної влади з метою усунути не тільки «поганих» виконавців, але і неефективні ланки у роботі самої системи. Усунути або вдосконалити. Бо ж іноді чиновник і сам не знає, як йому поводитися — йому ніхто не сказав, не навчив. Немає чітких критеріїв роботи. Тобто, те, що можна виправити — виправляємо, а те, що має злий намір — усуваємо. Така була задумка. Людей для цього було вдоста. Майдан зібрав стільки людської конструктивної енергії, що вистачило би збудувати іще одну Швейцарію. Якби дали, звичайно. Енергію синергували самі люди — колишні працівники НДІ, викинуті на вулицю центрифужними процесами 90-тих, держслужбовці — з тих, які так і не навчились знущатися над людьми, міліціонери, які йшли у міліцію, щоб стати «дядями Стьопами», а не гопниками, афганці, які бачили смерть і розуміли, що таке життя, вчителі, які не вміли продавати дітям оцінки, пречудова розумна українська молодь, саме та, яка знає правильні відповіді на усі питання, бо є нормальною апріорі. Увесь цей неоціненний людський ресурс, що здійняв свій дух у надії на краще майбутнє. І вони би його побудували. Якби їм дали. Вони би не просили зарплатні у 100 разів вищої від середньої по країні, дач, ділянок, пенсій. Вони би взагалі працювали волонтерами, як тут, на Майдані. І збудували би із своє рідної неньки України, святу землю обетованну для СВОЇХ дітей і онуків. Якби їм дали… Якби вони знали, як узяти те, що їм належить.

Все це ми обговорювали в кафе під майданівською стелою, тримаючи у серці кожен своє. Прекрасна ерудована юрист Гелена Міщенко думала про криголамну кар’єру. І вона того заслуговувала. Пропрацювавши у лоєрських верхах Європейських судів багато років, маючи величезний багаж досвіду, зв’язки різного рівня, Гелена, за її словами, приїхала з Лондона «спасати свою Батьківщину». Світлана, прекрасний спеціаліст і фахівець своєї справи, вправний і успішний дослідник, взялася би будувати інформаційну систему, де жодна слушна думка не мала би бути втраченою, а кожна перешкода на шляху до світлого майбутнього — усунена. «Душу й тіло…» — день і ніч лунало в її голові.

Що міг дати наш позитивний швейцарець Маркус і що лунало в його голові, які були місія і мета, так ніхто і не зрозумів. Скоріше, він був тут, щоб узяти. Тому що гроші світове товариство мало намір виділити не малі. Офіційно ж, він декларував неабияку зацікавленість і проявляв живий інтерес до всього, що що могло принести кошти.

Було на зустрічі іще декілька молодих і перспективних людей, тих, які за народним прислів’ям «у Бога теля з’їли» — розумні, освічені, патріотичні — справжній скарб нації. Було, також, і декілька з тих, хто проліз-таки потім у владу. Посиділи, погомоніли, обмінялися контактами. І розійшлися. Кожен у свій бік…

®Автор Веспер Людмила

  • Ви тут:
  • Я-UA
  • Блоги
  • Роковинам Майдану присвячується… Уривок з повісті «Заморський гість».