Цвіт вишні

Я пам’ятаю твій погляд. Чистий та вільний. Він увірвався в мою душу ще тоді, у Донецьку. Позмагатися з ним у чарівності під силу лише квіту вишні.

Ти згадуєш нашу першу зустріч? Ти тоді був у брудній від поту та крові солдатській робі. Ні, формі. Поневолений, але справжній та гордий. Я тебе обрала за величну поставу і нескорений погляд сірих очей. Півлітрушка фільтрованої води. Це все, що я могла тобі запропонувати. Ти випив її одним великим ковтком, а потім пролунало твоє зітхання. Глибоке та довге. Ніби з твоїх плечей впала ціла Говерла. Це була перша твоя вода за останню добу. Ти мені подякуєш, з натовпу, я почую на свою адресу вигук «Проклятая бандеровка!», а потім ти з іншими учасниками параду полонених рушиш геть. Твоє дякую поцілувало мене у самісіньку душу.

А я, я сидітиму у рідній Горлівці ще півроку чекаючи на повноліття. Жадатиму його як писанку на Великдень, як найбільше свято, як ковток чистого повітря. І воно для мене дійсно буде святом під назвою звільнення. Відносини з батьками ніц не обіцяли покращення. «Вирастілі бандеровку на свою голову. Она не поддержіваєт людей Данбаса», - сказав тато поза мої очі на кухні. У відповідь мама лише порадила мене випороти та вимкнути Інтернет. І знову це слово «бандерівка»… Тоді світ для мене розділився на два табори: «ополченців» та «бандерівців». Я належала до другого, такого непопулярного у моїй рідній окупованій домівці.

Це тривало до сакральної дати вісімнадцятиріччя. На ДР я не мала ні торту зі свічками, ні квітів, ні плюшевих ведмедиків. На світанку зібрала речі та рушила геть. Спочатку планувала піти снайперкою до «Правого сектору». Але хлопці-добровольці думали по-іншому. Сказали, що домашній дівчинці типу мене така робота не під силу і відправили санітаркою у військовий госпіталь. Знаєш, я відчувала, що це на краще. Я не знала про тебе нічого, але сподівалася побачити чоловіка, який мене поцілував у самісіньку душу. А що мої батьки? Коли дізналися, що я волонтерю, більше не дзвонили.

Відпочивши після полону, ти пішов служити у ЗСУ, а через півроку прибув у госпіталь. З контузією та легким пораненням правої руки. О, як я зраділа, коли ти мене впізнав. Називав чорнокосою красунею та княгинею. А потім були прогулянки під ліхтарями, кіносеанси і багато квітів. Коли ніч брала місто у обійми з темного шифону, ти пив мою красу, а я насолоджувалися дотиками твоїх рук. О, як я тебе жадала. Мабуть, не кожна наречена чекає так на свого судженого.

Я — дитина зраджена батьками. Ти — тридцятирічний одинак. Твої мама і тато померли коли ти був малим, а за родину стала військова братія. «Давай я завжди буду у тебе, а ти будеш у мене», запропонував ти у вечірніх сутінках. Моєму щастю не було меж. Але за тиждень ти повернувся у стихію війни. Ми стелефоновувалися кожен день. Так тривало рівно два тижні. А потім по ту сторону зв’язку я почула гуркіт та крик і твій номер опинився поза зоною. Він не з’являється у мережі вже рік. Де ти? Знаєш, а в нас у місті зацвіла вишня. Лише з її красою може зрівнятися погляд твоїх сірих очей.