Чортяка Кремля

У ліжку конав від жару рудоволосий, немолодий чоловік. Його голова гуділа так, неначе у ній оселився цілий вулик бджіл. За цим несамовитим гулом, який лунав з ритмічною постійністю мерехтливого світла він не помічав вродливого обличчя дружини. Здавалося, що світом править темрява, а його головою — невидимі бджоли.

Знайти порятунок уві сні? Ні, він собі не міг дозволити подібної розкоші. Вона б забрала у нього останні відступаючі сили. Хто знає, можливо їх вистачить рівно на стільки, щоб вчепитися ослаблими від хвороби руками за життя? За життя… О, наскільки це співзвучно з його діяльністю. Для більшості людей — брудною, огидною та злочинною. Та йому було байдуже на їх думку. Він все одно до них ставиться негативно. Сказав, мов відрізав у інтерв’ю для ВВС.

Він не міг собі дозволити спати. Щойно він заплющував очі і відпускав свою свідомість на відпочинок — приходила вона. Одна єдина фраза, яка 30 років тому не раз зістрибувала з його вуст. «Покладаюся на розсуд суду». Ці чотири слова лунали тригером і безжально глушили голос бджіл.

А на що ж він іще мав покладатися? Він — молодий, двадцятишестирічний адвокат, хотів зробити кар’єру. А як відомо, за все потрібно платити. І він таки розплатився. Душею. Поставивши своє сумління на службу КДБ. Дуже швидко, йому почали давати «політичних». У нього їх було щонайменше четверо. Та найбільше йому запам’ятався Поет. Цей чорноволосий високий красень мав нахабність вдатися до непокори. Не визнавав свою провину і хотів відмовитися від його адвокатських послуг. І ця нахабність — у найсправедливішій державі світу з найлюдянішим законодавством! Ну нічого. Він покаже зухвальцю, де раки зимують! За Поета — якісь божевільні. Він же працює у трійці КДБ. Суддя, прокурор та він — адвокат. Ось такі пироги.

Він знав, добре знав, що йде на злочин. Визнавати звинувачуваного винним і нічого не робити для його захисту — суперечить адвокатській етиці. Та чхати він хотів на написані іншими людьми правила. Його ненависть до свого підзахисного була значно сильнішою. Що він бачив у палких та впевнених промовах поета? Мабуть, чисту душу. Своєю він розплатився з КДБ. О, як він ликував, коли Поетові дали 10 років таборів. Нещасний не дожив до звільнення і сконав у карцері.

А в нього усе було добре. Високі державні посади, депутатство і молодша на дев’ятнадцять років дружина-телеведуча. Він пишався собою і вважав себе людською версією Мефістофеля. Слабших і менш успішних зневажав. Своїх опонентів ненавидів. Як же йому подобалося відчувати свою перевагу над слабшими. Тими, кого прийнято називати рядовими людьми! Особливо, якщо вони ще й за сумісництвом його опоненти. На перший погляд, він виконував шляхетну місію. Мав домовлятися про повернення своїх співгромадян з полону. Одного разу, мама полоненого солдата запитала у нього про свого сина. «Ви іщо долго нє увідєтє сваєво рєбьонка», — засміявся він жінці прямо у вічі. А чому він має дотримуватися обмежень пристойності? Він — Мефістофель. Йому можна все!

Так було не завжди. Його ідилію з собою переривала будь-яка згадка про Поета. Одразу з глибин підсвідомості тригером виринала нещадна фраза. «Покладаюся на розсуд суду». Він найбільше боявся, що після неї пролунає: «Я не визнавав і не визнаю себе винним. До самої смерті я буду стояти на обороні правди від брехні, чесних людей від убивць, Ісуса Христа від диявола!». До нього прийде Поет!

Утім, йому щоразу щастило. Від занурення у світ власних спогадів його рятували інші. То відволікали колеги, то полонила у своїх обіймах дружина. Але те все було у минулому. Зараз немічний від хвороби він здався на добру волю сну.

Ось тільки сон виявився для нього не надто добрим. На зміну клятій фразі з чотирьох слів прийшов Поет. Чорноволосий красень нічого не казав, тільки хитав головою і дивився своєму колишньому адвокатові прямісінько у вічі.

А він хотів тікати, прокинутися та залізти на стелю. Він був готовий на все. Навіть ладен був віддати всі свої багатства, аби більше ніколи не бачити свого підзахисного. «А може ще не пізно? А може ще є час, щоб викупити душу?», — промайнула у його голові несподівана думка. І тут заговорив поет.

— Я навіть після смерті стою на обороні правди від брехні, чесних людей від убивць, Ісуса Христа від диявола! А ти запізнився, голубчику. Своє сумління ти не повернеш. Твоя душа тепер чорна. Ти зрісся з людиноненависницькою системою комунізму. Ти і вона — одне ціле. Забрати людину з КДБ можна. А ось КДБшний спосіб мислення з людини — ніяк. Ти вважаєш себе Мефістофелем? Охолонь! Ти не Мефістофель. Ти — дрібний паскудний чортяка Левіафану під назвою Кремль. Таким і помреш.

Не бійся мене. Я тебе не заберу. Я би радив краще боятися вироку від прийдешніх поколінь. Вони засудять тебе як зрадника. Бо злочин зради власного народу не має терміну давності. Але не переймайся. Ти зараз не помреш. На твій вік припадуть не тільки гроші і багатство, але й власна ганьба. Я більше тебе не турбуватиму. Вищі сили мене уповноважили поставити тебе до відома про подальшу долю. А тепер — прощавай!

Світало. Хворий чоловік розплющив очі. Біля його ліжка сиділа дружина, а медсестра встромляла йому в руку чергову крапельницю. Адвокат Поета зітхнув з полегшенням. Він не помре. Принаймні, зараз. А думка прийдешніх поколінь його не турбувала від слова взагалі. Головне, що ненависний підзахисний, його на решті, залишив у спокої.