Попутник

Світлій пам’яті Геннадія Писаренка. Справжнього патріота і волонтера.

Я не знаю, що відбувалося у його останні години в бусику з табличкою «вантаж 200», але я уявила ті події саме так.

Із довідки по факту смерті молодшого сержанта Писаренка Геннадія Анатолійовича в районі н. п. Пирятин Полтавської обл.

Близько 21:10 09.11.2021, під час транспортування тіла загиблого військовослужбовця 22 ОМБр на автомобілі Богдан - 33711в/н 01−48Е1 до місця поховання н. п. Яворів Львівської обл., помер водій другого пошукового відділення групи транспортування та пошуку тіл загиблих військовослужбовців (Центре забезпечення заходів цивільно-військового співробітництва ЗС України) молодший Сержант Писаренко Геннадій Анатолійович, 14.12.1968 р. н.

Попередня причина смерті: гостра серцева недостатність.

Попередні обставини: під час транспортування тіла загиблого військовослужбовця 24 ОМБр до місця поховання н. п. Яворів Львівської обл. в районі н. п. Пирятин, в наслідок різкого погіршення стану здоров’я зупинив автомобіль на АЗС «WOG», вийшов з автомобіля, втратив свідомість та помер молодший сержант Писаренко Г. А.

Решта обставин з’ясовуються.

Геннадій Писаренко.

Невеличкий білий бусик різав шлях на Львівщину. У салоні стояв міцний аромат потойбіччія. Головний сержант з «двадцятьчетвірки», на ім’я Віталій спочивав усередині автівки. Несподівано звечоріло. Так буває, коли Україною ходить пізня осінь. На фоні напівоголених дерев та дрібної мряки дорога здавалася надто похмурою. Похмурішою, ніж завжди.

Ось бусик в’їхав на терена Полтавщини. За кермом сидів бородань з втомленими очима та волоссям проораним сивиною. Йому хотілося підпалити першу ліпшу цигарку. Віталія треба було відвезти до рідних. Його скосила сто двадцята сепарська міна. Він — Геннадій так їздить з самого початку війни. Скільки іще блідих хлопців з восковими обличчями повернеться на його автівці додому?

Геннадій зменшив швидкість. То у нього закололо десь біля серця. Треба потерпіти іще. Можливо, обрати для короткого перепочинку якусь із заправок. До Львівщини залишалося іще п’ять областей. Це разом з Полтавщиною. Добре, що він завжди з собою возить армійську аптечку. Принаймні, у нього точно є ліки.

Генадій їхав одним із сірих шляхів Полтавщини. Окроплених мрякою, без білобоких хат і зовсім без барв. А тепер він мав би зупинитися. Біля дороги стояв якийсь хлопець у пікселі. Однією рукою він тримав запалену цигарку, а іншою — махав до його бусика. Геннадій спустив віконце додолу.

— Добрий вечір! До Яворова не підкинете? — запитав з галицький акцентом несподіваний гість.

Зрештою, чому б і ні? Як раз у Яворові на Віталія чекають рідні. Геннадій кивнув підборіддям і відкрив дверцята автівки. Крісло біля нього залишалося вільним, і він жестом запросив сісти невідомого хлопця.

— Дякую на доброму вчинку! По швидше би встигнути до дружини, діточок та батьків. Бо щось я забарився. На війні з 2015 року, — хлопець у пікселі протягнув до Геннадія пачку з цигарками. Обличчя попутника видалося водієві вельми знайомим. Десь він його вже бачив. Та, дідько, від болю в серці, не може згадати, де саме.

Геннадієві хотілося не тільки палити, а й говорити. Разом із ним їхав хлопець з офіцерського складу «двадцятьчетвірки». Він був мовчазний і сидів біля Віталієвої труни. Воно й не дивно. В деяких бригадах офіцери кидають жереб. Не кожному легко дивитися в вічі дружині, чи мамі полеглого побратима. А не дай Боже, ти був поруч у годину «х» — кусатимеш лікті. І так — весь відведений вік.

Він ніколи не жалкував слів добра для рідних загиблих. Та чи здатні розмови втіхи втамувати біль назавжди? А якщо, одного разу, він опиниться на місці когось із хлопців з восковими обличчями? Волонтери також ходять під Богом. У нього є дружина Люба. Допомагає військових з 2014 року і дуже любить собак. Ні-ні і ще тисячу разів ні! Вона не має почути по ту сторону слухавки чужий голос! Її душа не повинна перекроїти всі плани на життя і опинитися у полоні «Лакрімози» Моцарта. А їх, хоч і дорослий, син Славко не має залишитися сиротою. Тільки не сьогодні! Будь ласка!

Несподіваний попутник виявився напрочуд приємним слухачем і співрозмовником. За дружньою балачкою вони подолали майже всю Полтавщину і вже доїхали до Пирятина. І вечір, і мряка ніби перестали здаватися на стільки безнадійно сумними. Тільки на зміну сірості прийшла темрява. Годинник на смартфоні показував, щось близько двадцять першої. А ще, гадство, зовсім не відпускало серце.

— А давайте вийдемо он біля тієї заправки? —  запропонував попутник.

Хай так і буде. Зрештою, він зможе трохи подихати свіжим повітрям і підгодувати свій бусик пальним. І — Геннадій відкрив двері. Він обвів поглядом свого співрозмовника — і здогадався, де міг бачити цього темноволосого бороданя. А коли вийшов з автівки — обм’як. Дуже скоро над його тілом без пульсу нахиляться працівник заправки та мовчазний офіцер з «королівської» бригади.

Новий знайомий протягнув до Геннадія руку. Ним виявився Віталій.

Головний сержант Віталій Павлисько.