Розмова. Білий півник
Орки лізуть мов таргани. Їх душі, чорніші від попелу. Азовське море виплакало всі очі. Де б нам знайти іще води?
— Де ти зараз, єдиний? Вибач, я не вберегла твій дарунок для Ігоря. Виходила з Маріуполя босоніж кривавими калюжами. Подряпини ще досі не загоїлися.
— Моя люба, я завис між небесами і темрявою. У нас немає жодної вишки, і не ловить мобільний зв'язок. Диявол перетворив Маріуполь на суцільний некрополь. Ти не переживай за ведмежатко-тедді. Нові іграшки ще будуть. Були б нові дні. Подбай краще за Ігоря і лікуй свої ноги.
— Син у товаристві його дядька Тараса. А ще там Лада та Бублик.
— А ти?
— А я у хаті бабусі. Знав би ти, як я скучила. Пришли вісточку з світаоковими фарбами, з піснею солов'я.
— У нас не співають солов'ї. Пекло поглинуло місто. Останніми вилетіли горобці та голуби. Усі світанки сконали від давнього зла. Наша рота намагається загасити несамовите полум'я. Орки лізуть мов таргани. Їх душі, чорніші від попелу. Азовське море виплакало всі очі. Де б нам знайти іще води?
— Ви загасите, любий, те чорне полум'я. Шукай воду у вірі і наших тихих молитвах.
— Та чи долітають, кохана, молитви до пекла?
— Долітають, мій милий. Білими іскорками світла та сонячним сяйвом. Тільки придивись уважно до темного полум'я. Узрій у ньому білих півників Петриківки. Вони цілющіші, ніж міфологічні бойові гусаки. Виколять очі ворогу і склюють до дещиці всю чорноту зла.
— Мила моя, як же я можу побачити білих півників? Коли ворог з мертвого дитяти знімає взуття. Коли орки вигребли все з його осиротілої хати. Навіть не погребували натільним хрестиком хлопчикового дідуся.
— Придивись, єдиний, — і ти побачиш. Бо любов здатна здолати будь-яку смерть.
— Кохана нашого ротного молила про його вдачу. Та що тепер? Поліг козак від рашистського снайпера. Де впала перша крапля крові, ростиме велет-дуб. І ти молиш про моє повернення. Та чи по зубам півникам вся чорнота темряви?
Дерев'яну хатину у Прикарпатті тримало у світлі коло з десятку свічок. По центру вмостився мольберт калиновий. На стільчику — жінка блакитноока. Вона все молилась та чаклувала білому півнику іскри життя. Мазок за мазком, фарба за фарбою… і птах відірвався з мольберту у світ.
Спітнілий боєць протер очі серветкою. Хай буде йому це секундним спочинком від майже одвічних боїв. Він вцілив у ворога, глянув у полум'я темряви і вигукнув:
— Люба, білесенький півник таки долетів!
