Хлоя

— Мам, а ти мене не залишиш? Ну, це, на випадок, якщо, раптом чого?

Її каро-бурштинові очі знобило від страху. Із сусідньої кімнати ледачо просочувалися звуки якогось відосу. То мама нишпорила в Telegram. Я намагалася не вслухатися. Останнім часом, я не блукаю по соцмеражах і не сиджу у месенджерах без крайніх потреб. Полум’я від віртуальних свічок чорніше, ніж найнижчі рівні астралу. Дуже щемить.

— Хлоєчко, дівчинко, як же я можу тебе залишити?

Вона стала моїм великим коханням десь із другого тижня нашого спільного життя. Про перший погляд я не казатиму, бо не люблю нещирість. Нам із чоловіком треба було звикнути до неї, а їй — до нас. І ми впоралися.

Вечоріє. На мені стара шифонова сукня у блакитні та червоні квітки. Здається, я в ній захищала бакалаврський диплом, із десяток років тому. Я пригортаю нашу дівчинку ближче до серця і впертими кроками йду зустрічати чоловіка з роботи. Світлофор благословляє шлях зеленим мерехтінням — Олег переходить дорогу і підбігає до нас. Цілує у самісінькі губи спочатку Хлою, а потім мене. Перехожий дядечко обводить нас несхвальним поглядом і йде своєю дорогою. Нам байдуже. Ми — щасливі утрьох. Та коли це було? Здається в іншому житті.

Хлоя поклала свою голову на мої коліна:

— Мам, а тато скоро повернеться?

Що я мала їй відповісти? Вона все чудово розуміла сама. За кілька днів до рокового 24 лютого, Олег випотрошив із шафи-купе форму, дістав із темної кладовки бронік та каску — і весь вечір збирав рюкзак. Нашу Хлою ніби підмінили. Вона апатично вмостилася на його кітелі і не хотіла звідти вставати. Виглядала так, ніби з її очей ось-ось зійдуть кришталики сліз. Ми подумали, що наша дівчинка хвора і вже планували її вести до лікаря, але наступного ранку вона ожила.

— Не знаю, доцю. Ніхто не знає. Мабуть, коли закінчиться ссука війна.

Весняному повітрю стало затісно на вулиці — і воно силою увірвалося до моєї кімнати. Ледь відкрита хвіртка розкрилася так, ніби вона була у минулому житті фіалкою. Потім відчинилися двері — і звуки відео стали гучнішими а, від того, чіткими. «Окупанти розстріляли чоловіка з собаками. Із трьох песиків вижив тільки один. Тепер собака охороняє тіло своєї людини»… «Орки повідрізали куркам голови і повісили їх прищепками на мотузки»… «У Бучі росіяни чотири години різали вівчарку…».

Так ось звідкіля приперлися до вухастої макітри моєї дівчинки всі ці питання. Хлоя має просто шикарний слух. Вона все розчула! А тому, переживала за свою долю і потребувала таткового захисту понад усе!

Мене тіпонуло. Я взяла Хлою на руки і щодуху вибігла на кухню. Добре, що моя дівчинка — суміш коргі та чіхуахуа. Якщо раптом чого, чистопородного тринадцяти кілограмового коржика, у моїй ситуації, буде тяжкувато тягти.

— До Дніпра вони не дійдуть, — я випередила її питання своєю відповіддю. Хлоя — собака і вона вміє тільки гавкати. А тому, нам довелося подружитися з телепатією.

— А якщо буде так, як в Бучі, чи Маріку?

— У Дніпрі не буде. А як буде, тоді доведеться іти…

Ні! Я її тут не залишу нізащо! І не тільки її. Наступної миті переді мною постала картинка з нашого вокзалу. Сотні людей, сотні пар очей прагнуть розчинитися разом з евакуаційним потягом за небокраєм. Втекти до Польщі від смерті, вибухів та війни. Але є у цій несамовитій людській хмарі і ті, які за місце в спітнілому вагоні ладні віддати душу нечистому. Вони не гребували ні чим і штовхали дітей та вагітних. Що вже казати про мамок котів та собак?

— Тут нє хватаєт мєста людям, а ви тут хатітє устроіть псарню, — бридко пискнула якась м’ясодупа істота.

Жіночка з манюнею собацею кольору шампань на мить розгубилася. Наступної секунди її дівчинка полетіла у бік строкатої зграї людей. Цуцю з мамчиних рук вирвала володарка бридкого писку. А за два тижні настав хепі-енд. Собачку знайшли на вокзалі та доставили до Хелму. Хай живуть волонтери!

— Мам, а що буде з Моською та Річіком?

— Як що? Візьмемо також. Вони ж чіхухи. Місця у переносці вистачить для обох.

— А як ти нестимеш мене? У тебе ж є Васька.

Васька — це не котик і навіть не четвертий песик. Васька — це хлопчик одного місяця від народження. Мій син. Спочатку я думала його величати повним ім’ям — Василь. Не вийшло. Щоб зрозуміти, чому я сина називаю Ваською, треба бачити його блакитні очі з тоненькими прожилками хитрощів.

— Васька поїде в рюкзачку для немовлят, а ти у моєї мами на руцях.

Нас не подолати! Допоки наші дівчата вивозитимуть зі зруйнованих міст кілька десятків своїх улюбленців. Допоки наші чоловіки 5 діб пішки виводитимуть своїх собак зі страченого Маріуполя до Запоріжжя. Допоки українські жінки ловитимуть голими руками вовків. Україна стоятиме доти, допоки в наших серцях є відданість та любов.

— Ти нас точно не кинеш?

— Як же я вас покину, Хлоєчко, ви всі — мої діти.

-