Дещо про вихиляси «прямої лінії» ВВП

-

Тим паче, якщо дослухатися до думки оглядачів, що ця подія укупі з широко рекламованим прем’єрним показом угодовницького фільму Олівера Стоуна «Putin» сигналізують про початок публічної частини президентської виборчої кампанії 2018 року в Росії.

Як очікувалося, осідлавши свого улюбленого PR-горбоконика, Путін проторованим маршрутом «проїдеться» по актуальним дискусійним темам сьогодення, й без того мусованим у мас-медіа. У зовнішній політиці це перезавантаження відносин Кремля з Америкою Дональда Трампа, бажана нормалізація діалогу і торговельно-інвестиційних контактів з Європою, перспективи взаємодії з НАТО, а в цьому контексті — врегулювання кризи в Україні і Сирії. У внутрішньополітичній і соціальній сферах це комплекс бюджетних проблем і похідних негараздів в житті десятків мільйонів «підданих», засилля корупціонерів у владі й бізнесі та пов’язані з цим хвилі протестів по всій Росії, очолені Олексієм Навальним і так званою «несистемною опозицією», звужування ареалів громадянських прав і свобод та тренд на посилення ролі спеціальних служб тощо.

Втім, на подив, мало що з того Путін прокоментував змістовно й відверто: на «прямій лінії» розмови по-прямоті про негативне міжнародне реноме, нерайдужну російську дійсність та причини накопичення претензій народу до влади — не вийшло.

Натомість, упродовж ефіру звичний бронзово-заяложений образ «національного лідера», такого собі «Олександра Македонського» наших днів раз-у-раз перетворювався на типаж «національного завгоспа». Унаслідок повторюваних гостро-соціальних запитань ведучих, волань про допомогу з боку додзвонювачів, виведених на студійні монітори критичних СМС-реплік звична й зручна для Путіна великодержавницька, глобальна проблематика зійшла нанівець.

І це виглядало дуже знаково, переконливіше, аніж будь-яка 87-відсоткова соціологія «за Путіна»: над фетішем державницької величі і мілітарної міці зненацька почали превалювати питання окремішні, місцеві, маючі суто локальну специфіку, проте вочевидь незміримо важливіші для пересічних росіян. Тих, котрим за тисячі кілометрів від Москви елементарно ніде жити, нічим заробити собі на хліб, котрі на периферії не мають нормальних умов для лікування і навчання, котрі не впевнені у своїй пенсійній старості, щодня стають жертвами всесилля місцевих князьків-чиновників й беззахисні у судах.

Мимоволі згадався безсмертний сюжет гоголівського «Ревізора» — епізод, коли купці затрапезного уїзного містечка, скориставшись нагодою, впали у ноги до заїжджого столичного афериста Хлестакова, аби хоч комусь поскаржитися на здирництво і наругу з боку Городничого і його прихвоснів, та почули у відповідь: «Ах, какой мошенник! Да за это просто в Сибирь… Хорошо, хорошо! Ступайте, ступайте. Я распоряжусь. Непременно, я постараюсь!» При цьому, добродій тут же бере від своїх прохачів хабара — п’ятсот карбованців на срібній таці («Ну, и подносик тоже можно», — примовляє Хлестаков), а заразом й три головки цукру, й бурдюки з вином…

Так само реагував і Путін: структурно-стратегічне державне управління підмінялося моніторингом ситуації у різних кутках безмежної країни та виправленням «збоїв у роботі» шляхом особистого втручання, надання доручень, взяття на контроль лише якоїсь одиничної ситуації.

Це повністю розчинило у буденності роль Путіна як провідника своєї держави: з одного боку, він ніби зобов’язаний виробляти і презентувати державний курс, а з іншого, маючи унікальну нагоду, відмовився озвучити програмні погляди на гострі проблеми. По факту, генерування курсу було заміщено контролем (що неминуче призведе до ще більшого розростання функцій і прерогатив репресивного апарату).

За таких умов ніде буде взятися й жодній передвиборчій програмі до президентських виборів: її роль виконуватиме «антипрограма» — пропагандистська гра на страхах перед змінами та втратою патерналізму із самісінького центру влади.

Не випадково, як також засвідчила «пряма лінія», у питаннях діалогу з опозицією Путін воліє визнавати за нею не повноцінну політичну, а лишень дорадчу, експертну функцію. «Слід не спекулювати на проблемах, а пропонувати рішення. Тільки такі люди мають право на діалог з владою», — заявив він, звинувативши опонентів у спробах «нажитися на труднощах». Вочевидь, такий підхід у принципі унеможливлює існування опозиції, як легітимного інституту, орієнтованого на переймання влади, а протест сам по собі делегітимізується як політична дія.

Хоча, подібні тези мало кого можуть ввести в оману. Якщо під час спілкування з народом президент РФ усіляко обходив ім’я і протестні акції Навального, це зовсім не означає, що це питання не актуальне для Кремля. Навпаки, це сигналізує, що питання перенесене на закриті від суспільної уваги площадки, а громадянські кола примусово позбавляються права участі в неупередженому (а не такому, як на провідних каналах росТБ) дебатуванні даної теми. Як і права на вуличне відстоювання своїх поглядів.

Тим не менш, загалом, упродовж усього понад 3,5-годинного ефіру Путін тримався цілком впевнено, спокійно, не втрачав почуття гумору, часом перехідного у фірмовий тонкий цинізм. З усіх фібр його натури наче віяло: він ототожнює свою легітимність з легітимністю держави. І переконаний: усе, що спрямоване персонально проти нього, автоматично починає становити загрозу й Росії.

Вищезазначене ще раз доводить, що взаємовідносини російського істеблішменту і російського суспільства чимдалі перетворюються на номінально-процедурні, «технічні», а публічність у функціонуванні російської держави стає необов’язковою, надлишковою «опцією».

Путін не спромігся сказати нічого нового народу не через відсутність стратегічних візій чи брак певних заздалегідь підготованих рішень, а тому, що народ позбавлений своєї суб’єктності. Воно й справді — хіба є сенс бути відвертим з безмовною стіною?

Відтак, чи братиме Путін участь у президентських перегонах 2018 року — запитання риторичне: про деталі спецоперації з його переобрання населення сповістять ближче до дня голосування, задля уникнення форс-мажорів та загроз з боку нелояльних суб’єктів і ворожих агентів впливу. Власне, з народним вибором ніяких «несподіванок» не планується…

Які ж уроки слід винести українським спостерігачам за вихилясами путінської «прямої мови»?

Сам по собі безпосередній діалог з громадою є набагато більш ефективним і показовим «маркером правди», аніж будь-які посиденьки з трьома-чотирма журналістами, гостинно запрошеними до Адміністрації Президента України. Насмілься-вийди Петро Порошенко на тригодинну онлайн-розмову зі своїми виборцями — і його шанси як претендента на повторну каденцію прояснилися б, як день Божий. Особливо враховуючи, що атмосферу «всенародної любові» в наших, хоча й залишкових, але поки що демократичних умовах підробити набагато важче, чим в Росії.

Водночас, навіть проголошення владцями стратегічних доктрин і осяйних перспектив не завжди гарантує світле майбуття для народу. Диявол, як відомо, криється у деталях, а добрими намірами вимощують шлях до пекла. Ми це вже пройшли.

Тож напередодні імовірного старту нового виборчого циклу в Україні не слід розмінюватися на обіцянки-цяцянки типу «надбавити, покращити, підвищити», а також спокушатися посулами із кимось «розібратися, запроторити до Сибіру, стерти у порох».

Головне — ні за які подачки влади не платити своєю Свободою.

Бо поцупивши її, будь-які можновладці завжди поступають так, як вчинив з купцями гоголівський градоначальник, щойно зальотний пітерський хабарник і п’яничка залишив провінційне місто N:

«…Антон Антонович, руководимый желанием мести, алкал встречи с купцами. С губ его срывались обрывки угрожающих звуков, отдаленно напоминающих «Гром победы, раздавайся», переходящие в марш. Купцы собрались в лавке и прислушивались к надвигающемуся маршу, и вдруг раздалось:

— Здорово, соколики!

Купцы сразу склонились и в пол бубнили:

— Здравия желаем!

Городничий оглядывал склоненные фигуры и обманно ласковым голосом говорил:

— Что, голубчики, как поживаете? Как товар идет ваш?..

Но сам не выдержал лицемерия и гаркнул на всю лавку:

— Что, самоварники, аршинники, жаловаться? Архиплуты, протобестии, надувалы мирские! Жаловаться?

С последней угрозой купцы, как один человек, рухнули на землю, над ними возвышался голос, мечущий громы:

— Знаете ли вы, семь чертей и одна ведьма вам в зубы, что чиновник, которому вы жаловались, теперь женится на моей дочери?

Купцы припадали к земле и вопили:

— Виноваты, Антон Антонович!

Городничий гремел, словно раскаты грома:

— Жаловаться?

И, увидев купца, у которого борода стелилась по земле, Антон Антонович подошел, топнул ногой, наступив сапогом ему на бороду:

— А кто тебе помог сплутовать, когда ты строил мост и написал дерева на двадцать тысяч, тогда как его и на сто рублей не было? Я помог тебе, козлиная борода.

Купцы взмолились, они, перебивая друг друга, орали:

— Лукавый попутал. И закаемся вперед жаловаться, не погуби только!

Городничий, глядя на распростертые на земле сюртуки, наслаждался предельным унижением купцов:

— Теперь: не погуби! Ух, я бы вас…"