Віктор КОШЕЛЬ: «Я за спільну творчість залу і сцени»

Віктор Кошель — заслужений артист України. Закінчив Київський національний університет театру, кіно і телебачення ім. І. К. Карпенка-Карого. Працював у Запорізькому обласному театрі юного глядача (нині Запорізький академічний театр молоді). З 1995 року — актор Національного академічного театру російської драми ім. Лесі Українки. Паралельно з 2011 року — головний режисер Класичного Художнього Альтернативного Театру. Нещодавно митець відзначив своє шістдесятиліття.

— Вже шість років Ви головний режисер КХАТу. З чого починалася біографія цього театру?

— Я зустрів дуже талановиту актрису і поетесу Катаріну Сінчілло. Побачив, що вона пише вірші душею, а виконує їх серцем. У проекті «30 сонячних поезій», який вона вела на Українському телебаченні, я брав участь як виконавець. Ми почали спілкуватись. Вона запросила мене взяти участь в її авторському вечорі в Українському культурному центрі на Печерську. Ми зрозуміли, що це більше ніж звичайний творчий вечір. Вийшла вистава.

Вирішили, що його потрібно повторити.

Ми шукали свою територію. Грали в Київському театрі «Актор», Київській академічній майстерні театрального мистецтва «Сузір'я». І творчі люди підказали, що нам варто створити свій театр. Тому що відчули в нас потужний потенціал, свій напрямок, своє бачення, якого тоді не було в Києві. І ми вирішили виробляти власну позицію, щоб ставити вистави на лише за віршами К. Сінчилло, а й за класичною драматургією.

— Та все ж перша вистава КХАТу — містична феєрія «До» створена за поезією пані Катаріни.

— «До» — це філософсько-лірична сповідь жінки, яка пройшла дуже непростий шлях пошуків істини, пошуків любові, пошуків віри, сенсу свого життя і місця на Землі. На своєму життєвому шляху вона зустрічає різних чоловіків і в кожного з них своє ставлення до жінки. Героїня робить свої висновки і тільки справжня віра підказує їй вірний шлях.

Раніше чоловічі ролі у цій виставі грали нині вже покійний Валентин Шестопалов, Дмитро Базай, інші виконавці. Всі вони вважали, що це поезія дуже високого рівня, сповнена духовних прозрінь та магнетичної енергетики, яка надихає, спонукає до позитивних змін. Коли К. Сінчілло видала свою поетичну збірку, то авторитетні колеги по перу далі високу оцінку її творчості і порівняли з Лесею Українкою.

— Напевне не випадково театр обрав до постановки п’єсу Лесі Українки «Йоганна»?

— Ми ніяк не можемо обійти українську класику, тому що сама земля голосить до нас, аби ми розповіли про український народ, його надії, його віру, його слово. Тому ми звертаємося до українських класиків, які ближче всього стоять до народної душі. Бо щодо сучасників потрібен час, щоб зрозуміти їх значимість.

Впевнений, що творчість Лесі Українки хвилюватиме ще не одне покоління, адже порушені нею теми будуть актуальними багато віків. Це була людина високої культури, знала 16 іноземних мов, могла опанувати будь-який пласт світової культури. Грати її на сцені, відчувати її пророчі слова, це як читати біблійні пророцтва.

— Ви граєте у цій виставі Хусу. Як ставитеся до свого персонажа?

— Якщо я граю неоднозначні ролі, то завжди повинен бути адвокатом цієї людини. Намагаюся зрозуміти, чому вона стала на хибний шлях. Людина народжується безгрішною. А злою стає після того, як стикається зі злом.

Для мене Хуса трагічна натура. Події вистави відбуваються у Галілеї, в той час коли там жив і проповідував Христос. Дружина Хуси Йоганна пішла за Христом, а сам він служить римській владі, хоча народився на цій землі. Зі згоди римлян управляє своїм краєм. Хусі дуже важко, рідна мати шле йому прокльони. Він намагається розібратися, що може дати рідному народові. У мого персонажа дуже складна, неоднозначна позиція.

Спочатку Хуса дивиться на Йоганну, як на зрадницю, що пішла в якусь секту за аферистом, він бачить її чужими очима. Але коли він ледве не загинув — не витримало серце, Йоганна його рятує, вона відмолює його. І ми ставимо питання, а що було б далі? Можливо б дружина привела Хусу до справжньої віри, зробила з нього глибоку людину, яка замислюється над вічними цінностями. Саме цими питаннями та цитатою з Біблії ми закінчуємо виставу. Не хочемо давати якусь штамповану відповідь. Нехай глядач відповість сам.

— П'єса «Єврейський годинник» написана сучасними авторами. Чому театр, який має в назві слово класичний, звернувся до сучасної драматургії?

— Театр не може бути таким актуальним як газета. Але він повинен робити місток в сьогодення, щоб глядач мав змогу впізнати себе, щось відкрити в собі. У виставі «Єврейський годинник» теж підіймаються біблейські питання. Розігрується сучасна ситуація, що нагадує біблейські сюжети.

Починається вистава тим, що один з персонажів намагається покінчити життя самогубством і його рятує повія. Парадоксальна ситуація, повія, яка щодня губить душі багатьох чоловіків, раптом рятує від смерті людину. І таких парадоксів тут чимало. Чому «Єврейський годинник»? Бо парадокс часу. Що трапиться з людиною, якщо її свідомість повернути назад. Чи підніме вона себе на вищий моральний щабель, чи залишиться у тому ж «болоті», що довело її до такого стану?

Якщо ми беремо до постановки сучасного автора, то обираємо з його твору класичні формули й вічні ідеї, щоб давати на них відповіді з точки зору сучасного розуміння.

— У виставі «Морг № 5» за п’єсою сучасного українського драматурга Неди Нежданої у Вас невелика, але цікава роль Кота. Розкажіть будь-ласка про цю роботу.

— Мій персонаж — це така примара, містична істота. Вона впливає своєю поведінкою на хід думок інших персонажів. Це кіт, який бере активну участь в усьому, що відбувається. У нього є свій астральний світ, він також живе на цій території.

У цій п’єсі Неди Нежданої немає такого персонажа. Але ми запозичили його з іншої п"єси авторки. Тому він цілком органічно вписався в цей драматургічний матеріал.

— У репертуарі КХАТу представлені шедеври світової драматургії «Гамлет» Вільяма Шекспіра, «Чайка» Антона Чехова, «Собака на сіні» Лопе де Вега, «Безіменна зірка» Міхая Себастіяна. Що об’єднує ці постановки?

— Для нас дуже важливо, коли вірне мислення героїв позитивно впливає на мислення залу. Як діє думка героя, чи змушує вона глядачів співпереживати, чи готові вони піти за цією думкою. І коли зала підключається до переживання героя, ми відчуваємо цю підтримку. Разом з глядачем переживаємо конфліктні ситуації, долаємо перепони, перемагаємо себе, змінюємося, і це нас лікує. Якщо така співпраця вдалася, то після спектаклю до нас підходять люди, від яких чуємо щирі слова подяки. Відчуваємо, що зробили щось велике і потрібне. Ми пробуджуємо в людях світлі почуття, а значить створюємо справжнє мистецтво. І ці слова можна сказати про кожну зі згаданих вище вистав.

— Яке місце у репертуарі Вашого театру займають Вечори Романсу, чим вони відрізняються від звичайних концертів?

— Звичайний концерт складається з творів, що є в репертуарі співаків у даний час. У нас інший підхід. Кожен Вечір Романсу має свою драматургію. Художній керівник КХАТу Катаріна Сінчілло авторка концептуального підходу і режисер цих вечорів, вона кожного разу складає з романсів і своїх віршів своєрідну виставу. Ми навіть створили такий свій власний КХАТівський жанр. Наші актори налаштовані на пошук репертуару для нових програм. Вони усвідомлюють наскільки це важливо, щоб отримати роль у такому цікавому театральному експерименті, тому постійно перебувають у стані творчого пошуку.

— Нова Ваша вистава «Ніч з графом Каліостро» створена за мотивами твору Олексія Толстого. Чому Ви вирішили українізувати сюжет і перенести події з російської глибинки до Полтавщини?

— Події відбувається у далекому від нас ХVІІІ столітті. Щоб актуалізувати сюжет, ми вирішили наблизити його до нас. Так робить багато авторів. Згадаємо відомого японського режисера Акіру Куросаву, який всього Шекспіра переніс у середньовічну Японію. І таких прикладів безліч. Цей прийом полегшує глядачеві сприйняття того, що відбувається на сцені.

Чому ми обрали саме Полтавську губернію? Дуже ймовірно, що ці події могли відбутися саме тут. В нас українців завжди був інтерес до феномену ворожіння. Тому у виставі магія графа Каліостро, який був філософом високого штибу, перегукується з ворожінням полтавських чарівниць та відьомського мистецтва. Граф вірив у те, що людська душа має силу гармонізувати себе і навколишнє середовище.

Моя мама була лікарем, вона приймала пологи, а батько — вчителем, він викладав мови в середній школи. Цей синтез гуманітарних і медичних наук напевне мені передався на генетичному рівні. Можливо тому мені такий близький образ графа Каліостро. Мене дуже цікавить питання гармонізації людини через прекрасне, зокрема через театр. І хоча у свідомості багатьох Калістро — це людина аферистичного складу, тобто шахрай, але він перетворив оману на мистецтво і прагнув зробити всіх людей щасливими

— Вже більше двадцяти років Ви актор Національного академічного театру російської драми ім. Лесі України. Чого вдалося досягти за цей час?

— Досягненням вважаю всі свої ролі. І мою останню на сьогодні роботу в «Нахлібнику» за Іваном Тургенєвим. З цією виставою ми їздили до Лондона. Я дуже люблю свого героя Карпачова. Потрібно було витягувати з себе те, що мені не притаманно. Я вже давно не працював у такій манері. Дуже вдячний режисеру-постановнику Михайлу Рєзніковичу. Він мені дуже допоміг у роботі зі створення цього образу, під час репетицій дозволяв робити досить сміливі речі, а тепер так яскраво існувати в цій виставі.

Коли я став працювати у театрі Лесі Українки, то в мене була мета віддати борги своїм викладачам, адже всі вони з цього театру. Це Микола Рушковський, Микола Соколов, Олександр Парра, Михайло Резнікович. Ці люди колись взяли мене у мистецтво, навчили і дали можливість реалізуватися.

Як відомо актор дуже страждає, якщо не може повністю виконати завдання режисера. А коли ти відчуваєш, що зробив щось, за що не соромно твоїм вчителям, значить твоя акторська робота не даремна.

— Коли відкрили себе як художник?

— У мене малював тато. Трохи олівцем, трохи олійними фарбами. Я любив спостерігати за цим процесом. У нього було обмаль вільного часу. А малював здебільшого під час відпусток. Проте тоді ще не думав, що колись і я буду цим займатися.

У мене був сусід — художник Володимир Сінчук. Ще в дитинстві він часто брав мене на етюди. Я бачив як він малює. Володимир розповідав мені про Леонардо да Вінчі, інших видатних митців. Поступово інтерес до малювання передався і мені.

Коли я показав свої роботи професійним художникам і запитав у них чи потрібно мені вчитися, вони відповіли, що ні в якому разі не треба цього роботи, бо тоді я малюватиму так як усі — правильно. А краще малювати самобутньо. Не страшно, що ці роботи будуть дещо примітивними, наївними, схожими на дитячий стиль. Але вони залишатимуться щирими.

Отож, у мене так і залишився напівдитячий стиль. Я відтворюю на полотні якісь емоції. Це для мене невеличка сцена, на яку я виводжу своїх персонажів. Малювання дуже допомагає в акторській роботі.

— Також займаєтеся викладацької діяльністю?

— Викладаю в Дитячій академії мистецтв на Оболоні, як художній керівник, веду курс бакалаврату. Це єдиний навчальний заклад в Європі, де професійні фахові знання дитина отримує з 6 років.

Зараз це не проста справа. Коли ми йшли служити в театр, то це був дуже престижний фах. А сьогодні живемо у прагматичні часи. Всі хочуть швидких грошей, а в акторській професії так не буває. Ти посадив зерно, потрібно його вчасно полити, вберегти від бур’янів. І щоб росток пішов у гору потрібен час.

Викладацька діяльність вимагає надзвичайного терпіння. Я дуже вдячний своєму педагогу Миколі Рушковському, який благословив мене на цю діяльність і сказав, що головне це не відбити в дитини бажання займатися театром.

— Напевне є ролі, які мрієте зіграти?

— Таких ролей дуже багато. І я думаю, що їх зіграю, якщо Бог дасть здоров’я, натхнення і підтримку колег. Для мене велика честь грати для нашого українського глядача. А театр це двері у світ, де можна відкрити для себе багато нового і незвіданого. Треба тільки уважніше ставитися до всього, що ти тут зустрінеш. До вистав, до акторів, до авторів, які воскресають на сцені і ніколи не забувати про це.

Я думаю, що у співпраці актора і глядача, у зворотному зв’язку, в їхньому співіснуванні народжується диво. Тому що людська свідомість під час такого спілкування змінюється на краще. Всім, хто ще не прийшов до театру, я раджу це зробити, аби зрозуміти, що таке співпраця залу і сцени.