Кирило Булкін: «Намагаюся прислухатися до вібрацій з космосу»

Сьогодні пан Кирило наш співрозмовник.

— Як сказав свого часу Антон Чехов: «Якщо можеш не писати, не пиши». А Ви можете не писати?

— Я щасливий, коли не можу не писати, а бувають періоди у житті, коли не вдається писати. Мені здається, мудрість полягає в тому, щоб себе не силувати, а зрозуміти, що це час для паузи, іншого виду діяльності, щоб потім повернутися до писання.

З дитинства я виховувався на магнітофонній культурі, коли переписували один в одного бобини з записами бардів. Часто там були нерозбірливі слова, треба було прислуховуватися, щоб розібрати слова цих пісень. І ця напівлегальна, напівпідпільна магнітофонна культура, бардівська, авторська пісня, тоді ще російська, дуже вплинула на мене і я сам почав писати. Перехід до української мови, української культури, української пісні відбувся вже у дорослому, свідомому віці.

— Що саме послужило причиною звернення до української мови?

— Робота над такими речами, як творчість Василя Стуса. Я, як актор, а згодом теле- і радіоведучий, працював українською мовою. Потім зрозумів, що можна подолати певну роздвоєність, коли люди, скажімо, на роботі спілкуються українською мовою, а вдома російською. Таким чином я, можна сказати, «набув» українську ідентичність. Бо етнічно я більшою частиною росіянин, хоча, досліджуючи свій родовід у межах кількох поколінь, дізнався, що маю й краплину української крові. Можливо, ця краплина переважила всі інші.

Перепоховання Василя Стуса і його побратимів 1989 року справило на мене велике враження, привернуло увагу до творчості шістдесятників. Згодом зробив перший варіант моновистави за творами Василя Стуса. Поступово українськість увійшла в мою плоть і кров.

— А чому, на Вашу думку, українська мова і українська культура до цих пір не зайняли належного місця в українській державі?

— А може, поглянути на цю проблему під іншим кутом? І подивуватися, яким чином взагалі хоч щось українське вижило в тих умовах, які ми мали? І тоді з’являться підстави для оптимізму. Адже протягом багатьох віків все українське знищувалася до кореня. Особливо цей процес посилився у ХХ столітті, що стало апогеєм сатанізму. Здавалося, що цей народ і ця культура не могли вижити після того, що з ними зробили. Адже знищували всіх кращих, всіх тих, хто ніс культурне зерно.

Сьогодні росток національного відродження пробивається дедалі потужніше. Але це повільний процес.

— Повернімося до Вашої творчості.

— Я пишу вірші й пісні. Дещо вийшло у друкованому вигляді. Ще у 90-ті побачили світ дві поетичні збірки, написані російською мовою. Першу українськомовну збірку «Доцільне і парадоксальне» видав 2007 року. Пишу про те, що хвилює мою душу в умовах цього соціуму, всього того, що відбувається в нашій країні. Крім віршів, до цієї збірки увійшли прозові есеї.

Зараз вже думаю про видання нової книжки. Напевне, крім оригінальних поезій у ній будуть і переклади. Останнім часом я активно займаюся перекладацької діяльністю. Зокрема, перекладаю вірші Кіплінґа. А також російських поетів Булата Окуджаву і Олександра Галича, твори яких суголосні з нашими сьогоднішніми реаліями — це як данина вже згаданій магнітофонній культурі, на якій я зростав…

Крім цього, виконую вірші під гітару. Вважаю це більше акторською й поетичною творчістю, ніж, скажімо, вокальною. Коли за допомогою музичних засобів вдається знайти адекватну форму для вірша, я радію.

1996 року записав перший свій альбом українською мовою «Дивний театр». Власне, це був не альбом у сучасному розумінні, а звичайна магнітофонна касета. Тоді він не привернув великої уваги, хоча кілька пісень з’явилося на радіо, серед них і власне «Дивний театр». Минуло понад десять років, і один із лідерів співаної української поезії Едуард Драч, якому я показував цей альбом ще невдовзі після видання, сказав: «тоді ми не звернули на це уваги, а можливо, Кирило випередив свій час». Це, звісно, було приємно, але доля альбому вже склалася так, як склалася. Хоча деякі пісні з нього я виконую й досі.

2011 року я видав диск «Пост Майдан», що був навіяний ще подіями Помаранчевої революції. Але потрібна була чимала часова відстань, аби осмислити ці події. Крім цього, там ще була моя власна радіоп’єса. Допоміг видати цей альбом прекрасний гітарист, аранжувальник і звукорежисер Григорій Лук’яненко. Всі твори об’єднані рефлексіями щодо того, що відбулося у нашому суспільному житті за ці роки.

Потім настав новий Майдан. Усе вже було значно серйозніше, драматичніше, трагічніше і героїчніше. Ці події ще чекають нового диску. Ну, а поки що народився диск на вірші Редьярда Кіплінґа у перекладах моїх та інших перекладачів. Свій перший переклад я написав у грудні 2015 року до ювілею поета.

Потім зробив ще 6 перекладів. Також представлені переклади Володимира Чернишенка. А пісня на найвідоміший вірш Кіплінга «If» вже давно була в моєму репертуарі. Цей твір перекладали, зокрема, Василь Стус і Євген Сверстюк. Зазвичай я виконував пісню за текстом Стуса, але до цього диску увійшов переклад Сверстюка.

Кіплінґ виявився надзвичайно суголосним нашому часу саме в Україні, тому що він писав про вічні цінності — мужність, дружбу, боротьбу за свободу своєї Батьківщини. Вони дуже актуальні сьогодні для України. І тому спостерігається справжній кіплінґівський бум в українських перекладах. Вже видано дві збірки таких перекладів і готується до друку третя. Також вперше виданий українською його роман «Кім» у перекладі Юлії Джугастрянської.

А ще нещодавно мені запропонували співпрацю з видавництвом «КМ-Букс». Для них я переклав один з детективів, а нещодавно закінчив переклад сучасного жіночого роману Софі Кінселли «Моє не надто досконале життя». Він дуже позитивний, а головна героїня нагадує мені мою доньку. Вона креативна, позитивна, і хоча на її долю випадають нелегкі випробування, вона їх долає і при цьому сама удосконалюється та розуміє, що з часом треба переглядати якісь власні погляди на деякі речі.

— Шлях до театрального мистецтва, напевне, був непростим?

— Я маю наукові сімейні традиції. Моя мама була відомим фахівцем в галузі електронної мікроскопії, а вже в зрілому віці стала займатися захистом прав корінних народів і зараз є експертом світового рівня з цих питань. Нещодавно вийшла її книжка, що є найвагомішим внеском у дослідження проблем кримських татар в Україні.

Я закінчив фізико-математичну школу, хоча в старших класах буквально «захворів» театром, і бачив себе тільки актором. Але мені знадобилося п’ять років навчання на фізичному факультеті університету і один рік аспірантури в Інституті теоретичної фізики. Лише потім я все покинув і пішов у театр.

Спочатку був експериментальний театр-студія під керівництвом Володимира Пилипенка. Потім я створив власний театр. Згодом став працювати на телебаченні. Бувало, що на перший план виходила робота диктора, журналіста. Через деякий час знову головним ставав театр. Я намагався прислухатися, куди мене веде доля, а не вирішувати за вищі сили, чим мені займатися.

— Як доля звела з Театром Володимира Завальнюка «Перетворення»?

— Володимир Завальнюк вже давно творить свій авторський театр. Навіть коли він працював в інших театрах, це все одно був авторський театр Володимира Завальнюка. Тому що в цього режисера абсолютно неповторний почерк і творча манера. Я вважаю, що сьогодні це явище не має аналогів в Україні і вдячний долі за те, що звела мене з цим унікальним митцем.

Ми познайомилися 2000 року на одному з фестивалів моновистав. Потім я попросив його, як режисера, попрацювати зі мною над моновиставою за моєю монодрамою «Напередодні Нового року». Ми зробили виставу, яка теж пройшла не дуже поміченою, але багато років потому ми подивилися відеозапис — та це ж була робота найвищого рівня!

Новий етап нашої співпраці — уже в театрі «Перетворення» — почався 2010 року. Спочатку був українсько-кримськотатарський проект. Я написав п’єсу, з якою ми об’їздили тоді ще український Крим. Нас дуже тепло приймали, особливо кримські татари. Потім цей проект продовжився виставами для дітей старшого і молодшого віку. Всього було створено три вистави.

Після цього було багато дуже серйозних робіт. Так, у виставі «Жанна д’Арк. Дисконт?..» за п’єсою Жана Ануя «Жайворонок» я граю три ролі: Кошона, Архієпископа і Бодрікура. Маємо дуже оригінальне прочитання «Гамлета». Кожен актор грає по кілька ролей, але водночас одна роль може ділитися між кількома акторами. Там я — і Полоній, і частково Клавдій, і Привид, і Блазень. У «Королі Лірі» граю Глостера, а в «Приборканні норовливої» — відразу чотири ролі, в тому числі й удови.

Робота над виставою «Великий льох» за Тарасом Шевченком припала на добу Революції гідності. Це вистава на трьох акторів. У поемі Шевченка три душі, три ворони і три лірники. Але ми не ділимо їх лінійно. Я граю героя, якого ми умовно називаємо маніпулятором. Це — можливо, прокурор, можливо, слідчий — представник тих сил, які намагалися визискувати Україну, захоплювали її, надаючи цьому вигляд законності. А в комедії Карло Ґольдоні «Кумедний випадок» я граю Гасконя — слугу головного героя.

Однією з моїх улюблених робіт є роль Кошона. Це надзвичайно драматичний образ. І взагалі, все що робить Володимир Завальнюк, іде через глибинне внутрішнє проживання, але притому часто має й надзвичайно яскраву зовнішню форму. А в ролі Кошона немає аж такої яскравої зовнішньої форми.

Однак там колосальний простір для внутрішнього життя, складна боротьба з самим собою, сподівання, що ти якось можеш вплинути на обставини. А потім виявляється, що це лише гординя й ілюзія. Проте, сподіваюсь, що моя улюблена роль ще попереду.

Трохи сумно, що діяльність Театру «Перетворення» у чомусь подібна до биття головою об стінку. В Україні бувало, що на фестивалях (в середовищі критиків), та й в офіційних інстанціях ми стикалися з повним нерозумінням. Могло здатися, що це просто наша ілюзія, що ми чогось варті. Однак…

Минулого року в Шанхаї (Китай) відбувся великий фестиваль, присвячений ювілею Вільяма Шекспіра. До речі, Шанхай вважається світовим театральним центром після того, як сюди переїхав головний офіс Міжнародного інституту театру (ЮНЕСКО). А цей фестиваль по суті є головним Шекспірівським форумом у світі.

Кожен театр на фестивалі міг представити одну виставу. А я надіслав туди на вибір відеозаписи двох наших вистав: «Гамлет» і «Король Лір». Раптом приходить відповідь — «Приїздіть з обома виставами». Ми були єдині на цьому фестивалі представники Східної Європи. Єдині, хто представив дві вистави.

Єдині, кого запросили, крім суто фестивалю, ще й виступити зі своєю виставою «Гамлет» для студентів одного з вишів.

Там не давали дипломів, не визначали 1, 2 чи 3 місць, адже сам факт участі у такому фестивалі є найвищою нагородою. Багатьом найбільш фаховим людям у сфері театру на цьому форумі найбільше сподобалися саме наші вистави. Тож виходить, ми не помилялися в тому, що дійсно чогось варті.

В Україну ми привезли Подячний лист на ім’я міністра культури й туризму від Генерального директора Міжнародного інституту театру Тобіаса Біанконе, де нас названо послами миру й відзначено величезну мистецьку вартість наших вистав. Але поки що це не мало ніякого впливу. Ми перебуваємо в пошуках можливостей виступати, мати хоча б якийсь притулок.

Наразі розпочали спільний проект з Національним центром театрального мистецтва ім. Леся Курбаса. Тут ми переважно вдаємося до камерних форм.

Наприклад, нещодавно Володимир Завальнюк поставив моновиставу з нашою молодою актрисою Оленою Мотовиловою за оповіданням Володимира Даниленка «Малюнок на замерзлому склі». У жовтні планується прем’єра «Отелло», в якій гратимуть Володимир Завальнюк і провідна актриса нашого театру Ганна Яремчук. Я теж маю на прикметі моновиставу для себе і ми вже почали над нею працювати. Це оповідання Василя Портяка про часи Української Повстанської Армії.

— Кілька слів про ювілейний концерт.

— Я давно думав відзначити цю дату творчим звітом. Вдячний людям, які прийшли на це подивитися і теплотою свого сприйняття допомогли мені.

Була чудова атмосфера. Я дуже вдячний Національному музею літератури України, який надав приміщення, і колегам, які були зі мною на сцені. Вони допомогли виступити не лише сольно, а й показати роботу з партнерами.

— І традиційно на завершення розмови про плани?

— Хотілося б і надалі займатися літературою. Можливо, настав час прози, драматургії, інших форм.

Намагаюся планів як таких не загадувати, а прислухатися до тих вібрацій з космосу, які ведуть людину. Виходить так, що в якийсь період життя на перший план виходить театрально-акторська робота, а в якийсь — щось інше. Це, мабуть, не випадково. Не буду штучно себе до чогось примушувати, а робитиму те, до чого відчуватиму поштовх.