Ірина Стежка: «Вірю в справедливість, що добро і правда переможуть!»

Авторка інсценізації, перекладачка та режисерка заслужена артистка України Ірина Стежка.

Сьогодні Ірина Григорівна — наша співрозмовниця.

— Як відбулося Ваше знайомство з творчістю Артура Конан Дойла?

— Захопилася цим письменником іще навчаючись у школі. Потім був радянський міні-серіал, який спричинив багато розмов. Пізніше — дуже цікаві голлівудські фільми з Робертом Дауні (молодшим) та Бенедиктом Камбербетчем, у серіалі «Шерлок».

Це така багатогранна тема, в якій можна постійно відкривати щось незвідане. Артур Конан Дойл заклав у сюжетах щось магічне, що зробило його твори невичерпними. Він вже сам зненавидів свого Шерлока, бо люди не хотіли читати його інших творів. Йому довелося «воскресити» цього персонажа, якого він «убив», адже читачі вимагали продовження. В образі Холмса є щось таємниче, особливе.

— Коли з’явилася ідея поставити виставу за його творами?

— Насправді все відбулося досить звично. Довго не мала постановок у театрі, але якось мені дали переглянути список шкільної програми з літератури. У цьому переліку найбільше захотілося втілити історію про Шерлока Холмса. Розпочавши роботу, почала шукати в Інтернеті вистави за Конан Дойлом про Шерлока. І нічого не знайшла. Принаймні, останні тридцять років нічого не ставили ні в Україні, ні в країнах пострадянського простору.

Зрозуміла, що на це є якась причина. Вже у процесі роботи з’ясувалося, що цей матеріал абсолютно не сценічний. Він більш придатний для у кіно, тому, що всі події відбуваються в голові Шерлока Холмса. А переглядаючи виставу, хочеться стежити за подіями на сцені. І в тому, що прописано автором, дії дуже мало, більше йдеться про роздуми головного героя.

А як це зробити сценічним сюжетом, щоб було цікаво дивитися?.. Це було моїм завданням. До того ж треба було адаптувати виставу для юного глядача, мене орієнтували на аудиторію 10+. У кращому випадку для сімейного перегляду. Тобто дорослий матеріал треба було зробити цікавим для дітей. У цьому полягала складність.

— Чому обрали саме ці оповідання?

— «Пістрява стрічка» значиться в шкільній програмі. Також взяла оповідання «Детектив при смерті». Мені воно здалося цікавим з несподіваною кінцівкою. Шерлок Холмс так майстерно вдавав смертельно хворого, що йому повірили. А потім, на цю наживку, зловив злодія.

Намагалася зробити виставу динамічною, завдяки й музичну сегменту. Відразу хотіла використати відомий твір Вівальді «Пори року». Спершу розмірковувала, яка частина підійде краще — «Зима» чи «Літо». Врешті взяла «Зиму», а «Літо» звучить, коли актори виходять на уклін.

Дуже люблю цей твір Вівальді. Давно мріяла використати його в одній зі своїх постановок. Зрозуміла, що саме ця одухотворена музика додасть дієвості і ритму виставі.

— Розкажіть, будь ласка, про особливості роботи над виставою.

— Акторам було складно, бо я писала інсценізацію безпосередньо для них і з ними. Спершу прописувала основне, тобто «каркас», а в процесі репетицій доводила, щоб усе було максимально точно й лаконічно. Тому багато разів переписувала, переробляла.

Декорації нам виготовили всього за десять днів до прем’єри. І за ці десять днів ми зробили сімдесят відсотків усієї роботи. Коли з репетиційного залу перейшли на сцену з декораціями, виявилось, що треба було змінювати мізансцени, розводити масові сцени, прилаштовуватись до мікрофонів. До того ж треба було працювати з дуже складним світлом, бо у нас прозора декорація. Процес був дуже жвавий, енергійний, було непросто і мені, і акторам.

— Що можете розповісти про виконавців?

— Тридцять років попрацювала актрисою в цьому театрі. Головні герої — мої партнери по сцені. З народною артисткою України Валерією Чайковською ми дуже довго грали у виставі «Моральність пані Дульської». Вона грала Дульську, в я — Юлісевич.

З Костянтином Попудренком (доктор Ватсон) грали у «Чайці». Він був Тригоріним, а я — Аркадіною. З народним артистом України Олександром Вілковим (Шерлок Холмс) у виставі «Фігаро). Він був Графом, а я — Графинею.

Тобто, це близькі для мене люди, з якими я пліч-о-пліч все життя. Вони талановиті, дуже люблять свою професію. Звісно, мені було з ними цікаво, і комфортно. Вони прислухалися до мене, ставилися з розумінням і повагою, з вірою в мене.

Було чимало пропозицій від акторів. Багато матеріалу принесла Валерія Чайковська. Вона перечитала всього Конан Дойла. Повиписувала багато текстів, які я брала у виставу. Так само працював у Костянтин Попудренко. Він пропонував цікаві тексти і ми з ним робили цілі сцени. Олександр Вілков більше зосереджувався на рішенні мізансценічних моментів.

А ще у виставі грають прекрасні, талановиті молоді акторки Ганна Сухомлин і Анастасія Стефанович (Елен Стоунер та Джулія Стоунер). Для актора Віталія Дерев’янчука (Келвертон Сміт) була роль на спротив. Він створив характер персонажа, який йому особисто абсолютно не властивий. Віталій довірився мені, і, здається, що ми зробили цікавий образ.

Заслужений артист України Ігор Пісний (Інспектор поліції) повернувся з фронту. Він пройшов лише половину репетиційного процесу, але швидко адаптувався у виставі .

— Очевидно, не випадково, що у Вашій постановці гумору більше, ніж у самих оповіданнях?

— Дітям треба сміятися, не можна, щоб довго було все серйозно. Діти люблять гумор, вони його чекають. До речі, дорослі також. Я намагалася чергувати сцени: одна з гумором, друга більш серйозна. Такий підхід допомагає утримувати увагу глядачів різних вікових категорій.

— Сценографія і костюми для дитячих вистав мають особливе значення?

— Мені дуже пощастило, це великий подарунок долі, адже давно мріяла попрацювати з заслуженим діячем мистецтв України Андрієм Александровичем-Дочевським. Це на сьогодні один із кращих сценографів України, а можливо навіть і найкращий. Він учень Даніїла Лідера, у нього багато прекрасних робіт. Андрій був головним художником Національного академічного драматичного театру імені Івана Франка. Його й зараз часто запрошують до роботи.

Ми довго розмовляли. Я говорила, що хочу, як я бачу сцену. Він мені запропонував цю декорацію і я в неї одразу закохалася. Вона прозора і така атмосферна. Там був і Лондон, і лабіринт, як я хотіла. Єдине, що я додала, це лабораторія. Оскільки декорації були самодостатні і для лабораторії не було місця, то я її винесла в оркестрову яму.

Андрій людина інтелігентна, з ним можна знайти спільну мову. Він вміє слухати, домовлятися, йти на якісь компроміси.

Александрович-Дочевський моделював і костюми до вистави. Здається, ми створили хорошу візуальну картинку. Декорація досить символічна, костюми відтворюють дух того часу.

— Напевне важлива і пластика?

— Над пластичним рішенням і музикою у нас працювали двоє талановитих митці. Майже в усіх моїх роботах музичне оформлення здійснює Володимир Борисов. Він і цього разу підбирав музику. Володимир багато пропонує і має інтуїцію справжнього майстра своєї справи. Разом із ним ми зійшлися на тому, що має звучати музика Вівальді.

Також все життя співпрацюємо з Анжелікою Борисовою, яка працює головним балетмейстером Київського академічного драматичного театру на Подолі. Вона дуже талановита і несподівана. У неї цікаві рішення, і все з гумором. Вона прекрасно вирішила сцену бійки, вийшло яскраво, смішно. Саме так, як я й хотіла. Актори працюють із задоволенням, а глядачам подобається яскравий фінал першого акту.

Потім ми працювали над появою «тваринок» у саду (прекрасне виконання молодих акторів театру). Це теж робота балетмейстерки. Цих тваринок запропонував художник-постановник. Я спочатку заперечувала, адже це не зовсім дитяча вистава. А потім вирішила, що варто спробувати. Спочатку робили це у форматі театру тіней, а коли актори одягнули маски, то вивели їх на авансцену, ближче до глядача. Мені здається, що для дітей це цікавий варіант. Він додав несподіванки у виставі.

Ще б хотіла подякувати звукорежисеру Роману Коваленку, який веде складну за музичною партитурою виставу. Прекрасно працювали кравці, монтувальники, реквізитори, бутафори, костюмерний цех. Кожен мав свій творчий підхід і всі працювали на результат.

Також слова подяки виконуючій обов’язки директора-художнього керівника нашого театру Марії Євгеніївні Кривенко. Якщо я чогось потребувала для вистави, то ні в чому мені не відмовили.

Робота над виставою ще триває. Особливо це стосується технічних моментів. Треба вирівнювати звучання мікрофонів та фонової музики. Що стосується акторської роботи, то вона майже зроблена. А тепер треба часто грати виставу, адже про художній рівень можна розмірковувати десь після десятого показу.

— Ви багато років працювали акторкою, а як стали режисеркою?

— Я завжди втручалася в концепт і заважала працювати режисерам (усміхається). І врешті режисер, з яким у нас було багато спільних проєктів Костянтин Дубінін, сказав: «Ірочко, вас так цікавить концепт (концептуальне рішення, світогляд режисера), може ви підете навчатися режисурі? Спробуйте!»

І я спробувала. Відразу вступила на другий курс до майстерні К. М. Дубініна. Було це у 2000-му році. До цього закінчила театрознавчий факультет Національного університету театру, кіно та телебачення імені Івана Карпенка-Карого та студію при Національному академічному драматичному театрі імені Івана Франка. Актори, з якими я до цього працювала у театрі, грали в усіх моїх студентських роботах. Це були невеличкі, майже повноцінні вистави. Навчалася заочно чотири роки.

Потім режисура мене дуже захопила, відчула свободу. Саме в ній більше свободи творення, ніж в акторській професії. Актор все ж виконує роль і бачення режисера. А режисер творить свій світ. Це дуже цікаво, але, водночас, надзвичайно складно. Моя перша режисерська робота — «Вождь червоношкірих», яка вже двадцять років йде з аншлагами в Київському театрі юного глядача на Липках.

— Напевне є особливо дорогі вистави?

— Не можу так сказати. Вони для мене всі дорогі, як діти. Я жінка, і для мене вистава — це дитина.

Мої вистави «Вождь червоношкірих», «Два клени», «Людина та вічність» були номіновані на «Київську пектораль». Вистава «Обережно, жінки!» протягом 15 років йшла з аншлагами. Був такий період у моєму житті, коли розійшлися мої дороги з Театром юного глядача, пощастило створити свій театр «Почайна», який проіснував сім років. Поставила там шість вистав. Вже одинадцять років у Волинському академічному музично-драматичному театрі імені Тараса Шевченка з аншлагами йде вистава «Замовляю любов», яку я поставила за п’єсою нашої прекрасної драматургині Тетяни Іващенко.

В усі ці вистави я вклала своє серце, свою любов. Отож, не можу виокремити жодної. Всі мені рідні.

— Як прийшло рішення створити свій театр?

— Був час, коли я залишилася без роботи. Саме тоді створила студію, яка згодом переросла в театр. Вже при цьому театрі створила дворічну навчальну студію. Чимало моїх випускників багато знімаються в кіно. Більшість акторів, що грали в театрі «Почайна», мої учні.

Але все перервала війна. Приміщення продали, деякі актори роз’їхалися. Зараз цей театр у стані невизначеності. Проте навчальна студія працює. Вже під час війни я випустила курс. Зараз працюю з новим курсом. Директор Театру юного глядача дозволила, щоб мої вихованці брали участь у масовці вистави про Шерлока Холмса. Для них це хороша школа.

— Яке ставите перед собою головне завдання як педагог?

— Навчити правильному сценічному існуванню. Це дуже важливо. Є два шляхи. Неправильний — це зображення, коли людина вдає почуття. І правильний, коли вона їх народжує тут і зараз, на очах глядачів. Цей процес майже містичний.

Коли ми виходимо у змінений стан свідомості тут і зараз, то потрапляємо у центральний божественний канал. Наш психофізичний апарат і є інструментом, через який працює Божественна творчість.

— А яким було Ваше повернення до творчості після початку повномасштабного вторгнення?

— Перший рік взагалі не могла нічого ставити, хоча й надходили пропозиції. Для мене це було великим несподіваним ударом. Була переконана, що таке не можливо. Можна сказати, що втратила відчуття землі під ногами, у середині все завмерло.

Врешті якось себе пересилила, врівноважила, зібрала дітей і почала їх навчати. А ще через рік почала працювати. За цей час відновила виставу «Вождь червоношкірих» у Київському театрі юного глядача на Липках. Зі студентами зробили «Моральність пані Дульської». Це навчальний проєкт, який показували у Театрі двох колон минулого літа. А тепер вистава про Шерлока Холмса.

— Які маєте творчі плани?

— Набираю новий курс до своєї дворічної студії. Шукаю приміщення, аби відродити театр «Почайна». Буду з радістю відгукуватися на всі пропозиції Театру юного глядача.

— Що б Ви хотіли сказати на завершення нашої розмови?

— Хотіла б повторити слова, які звучать із вуст Шерлока Холмса, коли він говорить про справедливість: «Я вірю в неї. Немає променю темряви, але є промінь світла. Саме тому добро завжди перемагає зло. Життя прекрасне саме тому, що в ньому є справедливість».

Це головні слова, які я хотіла сьогодні донести. І мені здається, що вони дуже-дуже актуальні. Вірю в справедливість, що добро і правда переможуть. Україна теж обов’язково переможе. І Шерлок Холмс — це саме той персонаж, який працював заради справедливості, заради того, щоб зло було покарано. А людина, яка стає на шлях злочину має знати, що настане пора відповідальності.