Петро ЗИКУНОВ: «Мистецтво повинно стати державною ідеологією»

Петро Зикунов — член НСХУ, заслужений художник України. Був заступник голови Київської організації НСХУ та НСХУ, нині на творчій роботі.

Петро ЗИКУНОВ: «Мистецтво повинно стати державною ідеологією»

Основні галузі його творчості станковий і монументальний живопис. Створює пейзажі Житомирщини, Київщини, Полтавщини, Криму, а також сюжетні композиції і портрети. Брав участь у розписах Михайлівського Золотоверхого собору та Трьохсвятительської церкви у Києві. Учасник всеукраїнських та зарубіжних художніх виставок. Окремі полотна зберігаються в Національному художньому музеї України, Севастопольському художньому музеї, Вінницькому і Чернігівському краєзнавчих музеях. Нещодавно митець відзначив своє сімдесятиріччя.

Петро Зикунов — член НСХУ, заслужений художник України. Був заступник голови Київської організації НСХУ та НСХУ, нині на творчій роботі. Основні галузі його творчості станковий і монументальний живопис. Створює пейзажі Житомирщини, Київщини, Полтавщини, Криму, а також сюжетні композиції і портрети. Брав участь у розписах Михайлівського Золотоверхого собору та Трьохсвятительської церкви у Києві. Учасник всеукраїнських та зарубіжних художніх виставок. Окремі полотна зберігаються в Національному художньому музеї України, Севастопольському художньому музеї, Вінницькому і Чернігівському краєзнавчих музеях. Нещодавно митець відзначив своє сімдесятиріччя.

Сьогодні Петро Олександрович наш гість.

— Напевне захоплення живописом розпочалося ще в дитинстві?

— Я народився на Житомирщині. Мої батьки були вчителями. Батьком працював директором школи, викладав російську мову та літературу і малювання.

Він був творчою людиною — грав на кількох музичних інструментах, малював, писав вірші. Напевне від нього мені і передалася любов до мистецтва.

Ніколи не забуду як він замовив справжні фарби, побачити їх у селі, це було щось неймовірне. У сусідньому селі жив самодіяльний художник Луценко, імені його на жаль не пам’ятаю. Він мене теж багато чому навчив.

Був час, коли я мріяв стати музикантом, грав на баяні. А ще хотів стати кіномеханіком. Та все ж потяг до живопису переміг.

Коли навчався у сьомому класі, то наша сім’я переїхала до Києва. Спочатку відвідував дитячу художню школу, з вдячністю згадую свого педагога Миколу Шевченка. Потім було навчання у Республіканській художній школі ім. Тараса Шевченка, а згодом — Київському художньому інституті (нині Національна художня академія України). Відтоді все має життя пов’язане з мистецтвом.

В армії теж займався живописом. А коли повернувся додому, то став членом молодіжного об’єднання, згодом кандидатом у члени, членом Спілки художників. У 70−80 роки керував молодіжним творчим об’єднанням Спілки.

Назавжди запам’ятається підготовка і проведення мистецького свята на Андріївському узвозі столиці у 1981 році. Я до цього вже не раз їздив за кордон.

Побував у Белграді, Ризі, Парижі, Празі. Хотілось весь набутий під час поїздок досвід втілити у цьому проекті. Ідею підтримало керівництво Спілки, вдалося отримати дозвіл і партійного керівництва. Вийшло таке мистецьке свято, якому міг би позаздрити і французький Монмартр. Наступного року на свято завітали тодішні керівники України. Мрію, аби воно було відновлено.

Часто їздив у творчі групи, зустрічався з прекрасними митцями. Під час пленерів на творчій базі у Седневі працював з художниками Миколою Глущенком і Віктором Шаталіним. Якщо під час навчання у Художньому інституті ми вчили живопис за чорно-білими посібниками, то М. Глущенко привіз з Франції до Седнева кольорові слайди. Це тоді було щось надзвичайне. Ми дивились їх з сьомої години вечора до п’ятої ранку. Також довелося спілкуватися з Олександром Сиротенком, Анатолієм Пламеницьким, Тетяною Яблонською. Напевне саме завдяки їм до сьогоднішнього дня займаюся живописом.

Взагалі я вдячний долі за знайомство з багатьма видатними особистостями, і не лише художниками. З теплотою згадую часи, коли мав можливість спілкуватися з Анатолієм Адієвським, Богданом Ступкою, Мирославом Вантухом та багатьма іншими.

Життя пролітає так швидко, а ще хочеться встигнути дуже багато зробити.

— Коли відбулася Ваша перша персональна виставка?

— Це був 1967 рік. Я ще навчався у Київському художньому інституті. Представив добірку портретів, серед яких був портрет мого батька. Після цього було багато колективних і персональних виставок як в Україні, так і за кордоном.

Особливо запам’яталася виставка, яка відбулася два роки тому в столичній галереї «Митець». На відкритті було більше 250 гостей. Поприїжджали люди з областей. Прийшли мої друзі — художники, композитори, актори, письменники, а також ті, з ким навчався у школі та інституті. Вдалося представити багато своїх робіт. Поки працювала виставка, то кожного дня приходили знайомі, колеги. А остільки галерея знаходиться у самому центрі столиці, то сюди також заходило багато киян та приїжджих, які цікавляться живописом.

У липні-серпні цього року у Музеї історії міста Києва відбулася колективна виставка чотирьох митців-ювілярів. Крім мене тут експонували свої твори Валерій Губенко, Валерій Вітер та Семен Равський. Я на цій виставці представив, як на мене, одну з кращих своїх робот, портрет Миколи Гоголя. А також види Києва — Софію Київську, Києво-Печерську лавру, Андріївський узвіз; кримські пейзажі, види Карпат, свою малу батьківщину — село Заремля Баранівського району Житомирської області. Крім цього представив по 2−3 роботи з інших областей, де мені вдалося побувати.

— Напевне побували на багатьох пленерах?

— Звичайно. І кожну таку творчу поїздку вважаю подарунком долі. Часто бував у Седневі, Карпатах. З теплотою згадую минулорічний пленер у Житомирі. Його організувала Житомирська обласна організація НСХУ. Особливо вдячний її голові — Василю Кондратюку.

Прекрасно мати майстерню. Але в ній відчуваєш певні комплекси. А на пленері працюєш на свіжому повітрі, позбавляєшся сухості, палітра стає немов жива і фарби живі. З’являється справжня свобода творчості. Особливо важливі пленери для молодий художників, під час їх проведення вони просто «ростуть». Важливі вони і для митців середнього та старшого покоління. А спілкування з колегами по пензлю теж багато що значить.

— Будь-ласка кілька слів про тематику Вашої творчості.

— Тематика моєї творчості дуже широка від портретів до пейзажів і тематичних картин. Неодноразово малював портрети Тараса Шевченка і Лесі Українки. Свого часу Петро Ющенко залучив мене до проекту «Великі українці», всього я створив до нього 24 портрети. Доводилося малювати Президентів України Віктора Ющенка і Леоніда Кучма. А Януковича, Азарова, Чечетова та інших представник цієї команди не малював (сміється).

Малювати портрети непросто. Потрібно відчути ту людину, яку ти малюєш. Одна справа, коли ти її малюєш в живу, а зовсім інша, якщо з фото. Дуже радий, якщо людям подобаються ці роботи, значить я зміг «взяти» характер. У різні періоди творчості інколи малював себе, всього створив 5 автопортретів. Зараз переважно малюю пейзажі, адже сьогодні це найбільш затребуваний жанр.

Мої діти Калерія та Олександр теж пішли моїм шляхом, закінчили художню школу і Національну академію мистецтв України. Я вважаю, що прекрасно, якщо людина займається по життю тією справою, яка їй до вподоби.

— Ви брали участь у відновленні Михайлівського Золотоверхого собору?

— Коли відбудовували цей собор, «Укрреставрація» взялася створити розписи. Я зміг долучитися до цієї шляхетної справи. Це була серйозна школа. Ми ходили в Софію Київську, вивчали техніку, стиль. Пишаюся, що в цьому храмі є роботи, створені моєю рукою. Їх зможуть побачити прийдешні покоління.

Також реставрував ікони Видубицького монастиря, деяких інших храмів Києва.

— Чи були у Вашому житті смішні випадки?

— У мене з виставки вкрали дві роботи. А художник Василь Лопата побачив їх в одній з приватних галерей США. «Бачиш, Петре, твої роботи в Америці, — сказав В. Лопата, — я думав що їх просто викинули. А їх же треба було не лише забрати з виставки, але й перевезти через океан». Значить моє мистецтво цінують. І це прекрасно.

— Поєднуєте творчість з викладацькою діяльністю?

— Викладав у Київському університеті культурі, Київському університеті ім. Бориса Грінченка, зараз — у Національній академії керівних кадрів культури і мистецтв. Викладаю живопис і малюнок.

Головне не відбити у студента бажання навчатися. Що таке навчити малювати? Так, можна взяти олівець і показувати — води вправо, води вліво. Якщо у студента є своє я, це прекрасно. Ніколи не прагну зруйнувати цю самобутність, лише намагаюся спрямувати творчість моїх вихованців у правильне русло.

Це так само як у музикантів, потрібно дати лише школу, але щоб стати справжнім митцем, має бути порив до цього.

Зараз у студентів багато часу забирає комп’ютерний дизайн. Розповідаю їм як важливо вміти працювати саме олівцем і пензлем. Але і в комп’ютерний дизайн треба вкладати щось своє, щоб була не лише техніка, але й творчість.

Свого часу викладав підготовчі курси у себе в майстерні. Багато моїх вихованців потім вступили в художню школу і в Національну академію мистецтв України.

— Також займалися адміністративною діяльністю?

— Очолював молодіжне об’єднання, був заступником голови Київської організації Спілки художників, згодом — заступником голови НСХУ. Брав участь у відкритті виставок, допомагав художником вирішувати побутові питання. Намагаюся й зараз бути присутнім на відкритті художніх виставок, адже дуже велике значення має спілкування з колегами.

Адміністративна робота займала дуже багато часу. Потім приходиш у майстерню пізно ввечері, а вона запитує: «А ти хто?» Зараз у мене достатньо творчого часу, а можу працювати не лише у майстерні, але й їздити на пленери. І це прекрасно, адже про художника згадують не як про посадовця, а завдяки тим творам, які він створив.

— Як Ви оцінюєте сучасний стан образотворчого мистецтва в Україні?

— Стан складний. У селах та невеликих містах дуже багато талановитих дітей. Але їм треба створити умови для навчання. І я маю на увазі не лише художні, але й музичні та інші мистецькі школи. Не може сьогодні мама чи тато, що мають невеликі зарплати, оплачувати навчання талановитій дитині, яка хоче займатися живописом чи музикою. І це трагедія.

Сьогодні вже не такі великі конкурси на творчі спеціальності, які були раніше, інколи навіть бувають недобори. Бо ці професії не підтримувані і не затребувані державою. А де зникли книгарні і виставкові зали з центру Києва? Що зробили з Національними музеями Тараса Шевченка у Києві та Каневі?

Чому знищено частину кінотеатрів і мистецьких центрів по всій Україні? І таких питань можна поставити безліч.

Міністерство культури України запропонувало у Національній академії мистецтв викладати живопис лише по чотири години на тиждень. Це теж саме, що музиканту ходити зі смичком, але без скрипки.

Художникам доводиться платити дуже велику плату за свої майстерні. Але це їхнє робоче місце. А своєю творчістю художники прославляють Україну. Так само як письменники, актори. Скажімо сьогодні письменнику, аби видати книжку, потрібно шукати коштів, звертатися до бізнесменів. Не побачило світ багато книжок, які могли б зробити хоча б частину людей кращими. Не можна, щоб Національна опера чи якийсь інший театр повністю заробляв гроші на своє існування, щоб бібліотеки заробляли гроші.

Я багато разів бував за кордоном. Там дуже цінується наше мистецтво. Така мистецька школа як в Україні мало де залишилася. Але про збереження культурної спадщини, про належне фінансування закладів культури повинно турбуватися Міністерство культури України. Державні мужі мають підтримати образотворче мистецтво, літературу, театри. Мистецтво повинно бути державною політикою, я б навіть сказав державною ідеологією. Треба розуміти, якщо не підтримати талант сьогодні, то завтра вже не буде що підтримувати.

— Маєте творчі плани?

— Вже багато років я працюю над темою — «Шевченко і Канів». Хочу її продовжити. Був знайомий з багатьма видатними діячами української культури.

Думаю створити їхні портрети, почну із земляка Анатолія Пашкевича. Також хотілося, щоб моя і моїх колег творчість була затребувана. Приміром, Полтавський художній музей давно просить мене подарувати їм, намальований мною портрет Миколи Гоголя. Прийде час і я це зроблю. Але хотілося б, щоб за свою роботу художники мали відповідну фінансову нагороду.

— Щоб Ви хотіли сказати на завершення нашої розмови?

— Українці працьовитий і талановитий народ, який заслуговує на кращу долю. Хочу щоб наша молодь мала змогу отримати повноцінну освіту, щоб люди мали хорошу роботу в себе вдома і отримували належну зарплату, а не шукали кращої долі за кордоном. Щоб врешті в Україні запанували мир і злагода.

Петро ЗИКУНОВ: «Мистецтво повинно стати державною ідеологією»
Петро ЗИКУНОВ: «Мистецтво повинно стати державною ідеологією»
Петро ЗИКУНОВ: «Мистецтво повинно стати державною ідеологією»
Петро ЗИКУНОВ: «Мистецтво повинно стати державною ідеологією»
Петро ЗИКУНОВ: «Мистецтво повинно стати державною ідеологією»
Петро ЗИКУНОВ: «Мистецтво повинно стати державною ідеологією»