Яким бути українському календарю?

Цими днями Україна і ввесь демократичний світ вшановують пам’ять про 7 мільйонів жертв Голодомору — геноциду української нації, вчиненого комуністичною радянською владою в 1932—1933 рр.

Цими днями Україна і ввесь демократичний світ вшановують пам’ять про 7 мільйонів жертв Голодомору — геноциду української нації, вчиненого комуністичною радянською владою в 1932—1933 рр. На території Національного музею «Меморіал жертв Голодомору» відбулися скорботні заходи за участі перших осіб держави, представників всіх релігійних конфесій, громадськості, медіа та гостей столиці. А напередодні у Меморіалі відкрили виставку «Розірване коло». Співорганізатори цієї виставки Музей книги і друкарства України, Національна історична бібліотека України, Центральний державний кінофотофоноархів України ім. Г. С. Пшеничного, Інститут мистецтвознавства, фольклористики та етнології імені М. Т. Рильського НАН України, Національний центр народної культури «Музей Івана Гончара», Центральний державний архів вищих органів влади та управління України, Державний архів Вінницької області.

Що таке свято? Чи є місто святам у нашому житті? Які свята є головними для кожного з нас? Що святкують українці сьогодні? Намагання знайти відповіді на ці питання привело наукових співробітників Національного музею «Меморіал жертв Голодомору» до аналізу стану календарних свят в Україні. Задаючи ці питання, з сумом усвідомлюєш, що для значної частини українців «святих» свят не лишилося, а календарні свята втратили свою сакральність. Ми святкуємо все: радянське, церковне, європейське, і навіть не намагаємося зрозуміти чому. Вітаємо жінок з 8 березня в’ялим тюльпаном, бо так треба подарувати щось саме цього дня. Не знаємо куди подіти себе 1 та 2 травня, бо городи є не у всіх, отож, їдемо на шашлики. Вболіваємо за 9 травня, бо «діди воювали». Фарбуємо яйця і йдемо до церкви на Великдень, чому фарбуємо і навіщо йдемо теж незрозуміло. Як навіжені шукаємо подарунки перед Новим роком. І так цілий рік, упродовж десятиліть. Не впізнають себе в цьому переліку лише ті, хто народився в тій частині України, яку оминув геноцид.

Сьогодні Україна стає на інший шлях — справжньої незалежності. Першим кроком на цьому шляху є позбавлення від тягаря радянського минулого. Органи державної влади розпочали процес декомунізації, і якщо ленінопад українці здебільш підтримали, то декомунізація свят викликала просто шквал емоцій:

«Як це так, нас позбавлять свят, які ми святкували все життя — 8 березня, 1 травня, 9 травня? Хіба так можна? Це ж наші свята».

Крок за кроком експонати нової виставки показують, як радянська влада позбувалася традиційних українських свят, вводячи власні. Нова експозиція — це відверта розмова про те, якими мали стати і якими стали українці внаслідок впровадження цих свят, яку мету переслідували радянські керманичі вводячи кожне з них. «Розірване коло» — це спроба закликати кожного замислитися, хто він є, зрозуміти, хто є українці і що є наше.

«Голодомор — це не лише вбивство фізичне, вбивство від голоду. Це ще знищення ментальності, моральності, духовності, традицій, звичаїв, обрядів. У роботі музею ми часто відображаємо різні аспекти Голодомору-геноциду.

Сьогодні представляємо виставку «Розірване коло». Ця виставка присвячена календарю. Календар, який був змінено. По насильницькому запроваджені нові свята. Чому це так важливо було для комуністів? Тому що в календарі відображений уклад життя. А його вони прагнули змінити.

Чому це важливо для нас? Після скількох років окупації Росією України ми, українці, як чиста дошка. Ми повинні згадати свої свята для майбутніх поколінь, для нової історії. Сьогодні, коли таких свят немає і ми намагаємося відкинути старі і запровадити нові, такі скажімо як хеллоуін. Організатори цієї виставки прагнули показати, які є нашими, а які не нашими святами. Український інститут національної пам’яті ініціював зміни до календаря. І яким він буде залежить від усіх нас", — наголосила відкриваючи виставку генеральний директор Національного музею «Меморіал жертв Голодомору» Олеся Стасюк.

«Дякую всім, хто долучився до цієї виставки. Нас часто запитують чому ви все це робите, це ж було так давно. Досліджуючи історичні процеси ми бачимо, що нічого не змінилося, не пройшов геноцид, ми не вилікувалися після нього. І деформація календаря свят — яскраве тому підтвердження. Ми втратили не лише традиційні свята, ми втратили традиції святкування. Якщо у нас забрати вихідний день, то чи залишиться він для нас святковим і чи будемо ми його далі святкувати?

Тому варто замислитися, що ми святкуємо, як ми святкуємо. Дати відповідь на ці питання насамперед самим для себе", — зазначила куратор виставки Ганна Сокиріна.

«Щороку, ставлячи свічку пам’яті на 15 поверху свого будинку, в надії виглядаю на протилежний бік, у будинки, що напроти, скільки свічок у ці скорботні дні на підвіконнях інших людей. На жаль, мушу сказати, що дуже мало. Тому ми маємо бути активнішими в дослідженні цих жахливих подій. Я впевнена, що кожна сім’я має величезні втрати.

Моя мама народилася в 1941 році і помирала від голоду в 1947-му. Але вже в домовині ожила, тому що на неї впала сльоза її матері й душа повернулася до життя.

Я була дуже близькою зі своєю бабусею, але навіть вона не розповідала про ті жахливі події. Бо ми всі боялися. Ми жили в тоталітарній державі, яка карала безщадно. Вона винищила мільйони людей лише за те, що були українцями, мали землю, були хліборобами.

Перше, що нищилося, наші місяцеслови і календарі. Почалося це ще у ХVІІ столітті. Російська церква почала диктувати, яких святих згадувати, які свята святкувати. Не буду говорити про маразми радянської доби, слава Богу, що ми того позбулися. Тепер маємо рухатися далі. Ми повинні згадати про всі наші втрати, намагатися бути один до одного шанобливішими і добрішими", — зазначила заступник з наукової роботи директора Музею книги і друкарства України Людмила Хауха.

Серед представлених експонатів «Журнал хуторянина» (1911 р.), «Хліборобський порадник» (1915 і 1916 рр.), «Київський народний календар» (1915 р.), «Советский календарь» (1920 р.), «Календарь антирелигиозника» (1939 р.), «Календар-довідник» (1945 р.), номери журналу «Барвінок» за різні роки, збірник «Дванадцять місяців» видавництва «Веселка» (1982 і 1984 рр.), «Народний календар» (1995 р.).

Також у ці дні в столиці відбулися: «Міжнародна науково-практична конференція «Проблеми дослідження Голодомору у ХХІ столітті: цифри, джерела, висновки»; зустріч зі свідками Голодомору — Миколою Онищенком, Зіновієм Масло та Тамарою Бедренко; відкритий майстер-клас з виготовлення свічки «Не дамо згасити свічу пам`яті»; відкриття науково-публіцистичної банерної виставки «НАС ВБИВАЛИ, БО МИ УКРАЇНЦІ…», презентація документального фільму норвезького режисера Свейна Беккендала «Відкриваючи Україну. Сумна історія».

Яким бути українському календарю?
Яким бути українському календарю?

Яким бути українському календарю?
Яким бути українському календарю?

Яким бути українському календарю?
Яким бути українському календарю?