Єднання залу і сцени

Майже двадцять років ця вистава була й лишається однією з найпопулярніших в репертуарі театру. І це закономірно, адже створювалася вона митцями, які знають, відчувають на генетичному рівні природу і красу української культури, народного гумору і самоіронії.

У цьому спектаклі поєдналися всі складові сценічного успіху: довершеність класичного твору, винахідливість режисерського мислення та вишуканість акторської майстерності. За роки, що минули від дня прем’єри, вистава побувала у численних гастрольних турне, як по Україні, так і за її межами, представляла мистецтво франківців на всеукраїнських та міжнародних фестивалях. Для багатьох акторів, які брали участь у виставі, вона стала доленосною.

Проте, головним іспитом для її учасників стали покази «Шельменка-денщика» в червні 2016 року в містах Кремінне і Сватове в рамках мистецької акції «Український Донбас». Тут гостре слово Шельменка, його народний гумор та азартна кмітливість з особливою силою стверджували вічність та життєдайність українського народу, який спроможний творити дива.

Про те, як народжувалася вистава, якою вона стала нині, наша розмова з митцями, що мали безпосереднє відношення до її створення.

Петро Ільченко, заслужений діяч мистецтв України, режисер-постановник.

— У мене виникає протест, коли говорять, що українська література чимось поступається іншим. Всім своїм життям намагаюся довести, що це не так. Все, що зроблене українськими класиками — це справжній подвиг. Тільки сильний народ у колоніальному існуванні зміг створити таку велику, різножанрову, глибоку по засобам виразності літературу і, драматургію, зокрема. На українську класику глядач йде сотні разів, адже дуже її любить. І це стосується не лише Києва та Львова. Коли Донецький український театр очолював Марко Бровун, то там завжди були аншлаги. І зараз складно потрапити на українську класику в Херсоні чи Миколаєві, адже всі квитки глядач викуповує наперед. Тому я з особливим пієтетом працюю з українською п’єсою.

Двадцять років тому один з акторів Театру Франка Євген Свиридюк готувався до шістдесятилітнього ювілею. Підшуковували п’єсу до цієї події. Оскільки пан Євген людина спортивна, то й виникла ідея поставити «Шельменка-денщика». Тим паче, що всі роки незалежності ми постійно жаліємося, що нам не вдається то одне, то інше. А Шельменко говорить, що немає поганих часів, є часи — коли людина не знаходить вихід. Для кожної людини, кожного народу, сім’ї, колективу важливо не те, що нам пропонує життя, а те, як ми можемо це життя організувати. З ескізами постановки ознайомився генеральний директор театру Михайло Захаревич, ідея йому сподобалася і майбутню постановку включили до плану.

Вистава весь час змінюється. В різні часи різні акценти і різні епізоди ставали більш актуальними. Приміром на початку другої дії йде мова про конфлікт між християнами та мусульманами. Дехто з артистів пропонував скоротити цей епізод, адже він зараз не на часі. Мені вдалося його відстояти. Коли почалася війна в Югославії, то цей уривок глядачі зустрічали з оплесками, настільки він був гострий і точний. Коли ситуація у цьому регіоні нормалізувалася, відповідно знизився інтерес глядачів до цього уривку. Тобто, в різні періоди різні епізоди геніальної п’єси можуть звучати гостріше, актуальніше.

За 19 років змінилося спілкування акторів і залу. Тобто вистава — це живий організм, що співіснує з глядачами.

Ми возили «Шельменка-денщика» до Львова або Севастополя, Вінниці або Мінська, Москви або Черкас. Це різний глядач, який відбирає різні речі. Звичайно, є спільна константа. Але є й свої особливості. Я бачив, як актори ловлять енергетику залу. Проходить час, змінюються артисти, змінюються акценти.

Заслуга багаторічного успіху вистави — виконавці. Справжнім мотором-рушієм спектаклю є Шельменко у виконанні Анатолія Гнатюка. Це й колосальне обаяння актора, знаходження співвідношення акторського і авторського образу.

Вже 250 разів Олексій Паламаренко зіграв Скворцова. Як правило у фільмах і виставах цей персонаж ніколи не бував помітною фігурою. З нього робили «голубого» героя. У нашій постановці Скворцов став у рівень Шельменка, це збагатило виставу, додало їй ансамблевості.

Володимир Коляда зробив образ Шпака водночас і добрим, і деспотичним. Іраїда Цареградська створила колоритний образ сільської дами Фенни Степанівни. Також хотів би відзначити Валерія Дудника, Євгена Шаха, молодих акторів Віру Зінєвич, Олену Яблучну, Ларису Красовську. І, звичайно ж корифея нашого театру — Галину Яблонську. Всі 19 років вона грає в цій виставі. Молодечій запал виходить саме від артистки, яка нещодавно відзначила дев’яносторіччя. І всі виконавці, коли дивляться на Галину Гілярівну, то розуміють, що в них не може бути проблем.

Кожен з акторів індивідуально вибудовував свого героя і разом скомпонували ансамблеву штуку. Всі намагалися шукати в п’єсі, а не притягувати зовні. У цьому, на мою думку, було вірне спрямування пошуку наших артистів.

Сценографію тоді робив студент другого курсу Національної академії образотворчого мистецтва і архітектури, вихованець Данила Лідера Олег Татаринов.

Він створив оглядовий майданчик у саду, який постійно трансформується. І тому сценічний простір весь час нестандартний. В автора це просто сад Шпака, а в нас цей сад постійно змінюється в залежності від колізії і конфлікту. Це дуже важливо. Адже глядачі приходять до театру дивитися не лише на гру акторів, а й на гру сценографії, гру світлотіней, гру фарб. Сьогодні Олег Татаринов — маститий митець, головний художник Київського академічного театру юного глядача на Липках. Він створює сценографію до вистав не лише в українських театрах, але й за кордоном. Зокрема, у Польщі.

Музичне рішення здійснювали з нашими спеціалістами в середині театру. Це військова тема. Використали духові і дерев’яні музичні інструменти.

Анатолій Гнатюк, народний артист України, виконавець ролі Шельменка-денщика.

— Про таку класичну велику і яскраву роль як Шельменко можна тільки мріяти. І на мене ця роль «звалилася» як подарунок долі. Запросив зіграти Шельменка режисер вистави. Ми дуже цікаво працювали над спектаклем. У нас на сценічному майданчику було завжди весело у творчому розумінні цього слова.

Вдячний Петру Ільченку. Він з тих режисерів, які довіряють актору. Петро Іванович — мудрий стратег, дає поле для фантазій при роботі над роллю. Я приносив свої пропозиції. А він мені допомагав: щось зайве відсікав, цінне залишав. І так спільними зусиллями у нас вийшла дуже яскрава, весела, розумна вистава.

Завжди хвилюєшся під час прем’єри, особливо ж, коли це комедія. Бо коли трагедія, то глядацький зал мовчить і ти не знаєш, люди плачуть чи лише чекають завершення вистави. А в комедії має бути сміх. Під час прем’єри глядач нас підтримав сміхом. І це був не просто сміх, це було єднання зали і сцени. Ми були щасливі. Заступник генерального директора театру з організації глядача Іван Ожеван тоді сказав: «Мені буде легко цю виставу реалізувати. На неї піде глядач». І дійсно, вистава йде при переповнених залах, з нею ми об’їздили всю Україну. За цей час виросло нове покоління. І ті, хто дивився «Шельменка-денщика» ще школярами, сьогодні вже приводять на спектакль своїх дітей.

За ці роки змінився я, змінився і мій персонаж. Як мінімум він подорослішав, а як максимум — помудрішав. Деякі важливі речі стали для мене зрозуміліші. Приміром, Шельменко говорить, що він забритий у солдати, а десь на нього чекає мама. 19 років тому я вимовляв ці слова з легкістю. Але з кожним роком ця фраза ставала для мене серйознішою. Я знав, що десь там його батьківщина, його рідне село, його рідна старенька мати і невідомо, чи є кому за нею доглянути. А коли рік тому моєї мами не стало, то цей уривок зазвучав зовсім по-іншому.

У перші роки я досить легко сприймав епізод, коли Шельменко просить капітана дати йому «відставку». Зараз ця сцена звучить для мене дуже серйозно, тому що прийшло усвідомлення того, що таке свобода для людини і для народу. Власне за справжню свободу гинуть сьогодні наші молоді хлопці на сході країни. А Шельменко бідний, забритий у солдати, практично у неволі просить, чи є в нього хоча б надія отримати цю свободу і отримує негативну відповідь. Такі моменти дуже важливі для мене як для актора, як для громадянина, просто як для людини. Це треба грати так, щоб глядач відчув і зрозумів.

Можливо, навіть, на підсвідомому рівні.

Для цього й існує велика українська драматургія. Для цього й існує театр, щоб давати людям можливість замислитися. Наша вистава — це сміх крізь сльози. Головний персонаж — це символічний, знаковий герой для української літератури, українського народу. Шельменко по суті в неволі, у дуже складних ситуаціях, коли з однієї й другої сторони отримує стусани, над ним постійно нависає небезпека бути покараним. А він викручується так, що залишає всіх кого треба в дурнях, знаходить правильну відповідь і виходить переможцем.

Скільки століть нас гнобили. А ми українці є на цій планеті. Є наша культура, є наша історія, є наші пісні, є наша велика література. Так було і так буде.

Під час Другої світової війни вистава «Шельменко-денщик» у постановці Театру Івана Франка найчастіше була на передовій. І це зрозуміло, бо коли Шельменко з будь-яких ситуацій виходив «сухим із води», завжди був переможцем, то й солдат вірив, що з цієї м’ясорубки він повернеться живим і здоровим.

Ми ніколи не думали, що історія повернеться так, що Шельменко знову опиниться на передовій. А так воно на жаль сталося. І коли ми отримали запрошення і можливість поїхати в АТО, а керівництво театру фінансово і технічно організувало цю підтримку, то дуже зраділи.

З виставою приїхали на Донеччину, до нас привезли солдат з передової, які бачать смерть. Ми спробували підняти їм настрій, розсмішити, додати оптимізму. І коли вони почали реагувати сміхом, коли з глядацької зали пішла надзвичайна хвиля позитивної енергії, коли відчули, що ми з глядачами єдиний живий організм, то це була для нас велика честь.

А після вистави ніхто не хотів розходитися. Ми з солдатами були на сцені, фотографувалися, розповідали якісь історії. Це були незабутні зустрічі. І коли ми поверталися додому, то в нас було почуття виконаного обов’язку перед цими солдатами, перед нашою армією, перед Україною. Ми хоча б не багато, але зробили для нашої загальної Перемоги.