Новий погляд на Другу світову

У центрі столиці біля Головпоштамту відкрили виставку «Тріумф людини. Мешканці України, які пройшли нацистські концтабори». Виставка розповідає про те людське, що нездатна знищити жодна система. Про небайдужий погляд, розказану казку, простягнуту руку, розділений окраєць хліба.

Новий погляд на Другу світову

У центрі столиці біля Головпоштамту відкрили виставку «Тріумф людини. Мешканці України, які пройшли нацистські концтабори». Виставка розповідає про те людське, що нездатна знищити жодна система. Про небайдужий погляд, розказану казку, простягнуту руку, розділений окраєць хліба.

Про силу волі, віри і любові. Про перемогу надії. Про тріумф людини.

«Запрошуємо Вас на презентацію нашої виставки «Тріумф людини», що розповідає про мешканців України, які пройшли табори Другої світової війни. Ця тема є дуже важливою і дуже актуальною, адже аналіз літератури і архівних документів показав, що через 73 роки після завершення Другої світової ми ще дуже мало знаємо про долю українців у ті роки. Українська нація тоді була без держави, а нацисти не позначали в’язнів таборів як українців. Вони були або росіянами, тобто вихідцями з Радянського Союзу, або поляками — вихідцями з нової Речі Посполитою, або румунами, чехами, тощо.

Ми бачимо своєю місією донесення очевидної правди про українців у нацистських концтаборах. Ця виставка не відбулася б без спільної копіткої роботи багатьох інституцій. Готуючи виставку, як один з її авторів я дивуюся, які ці люди змогли. Ці люди дійсно здійснили подвиг виживши в нацистських концтаборах", — зазначив Володимир Бірчак, керівник академічних програм Центру досліджень визвольного руху.

«Дуже важливо, що в останні роки ми акцентуємо свою увагу на шані і пам’яті наших співвітчизників, наших військових, які боролися проти фашистських загарбників, саме на конкретних людях. Тому що протягом багатьох десятків років нам все узагальнювали і нав’язували певні міфи, які не мали під собою реальних історичних фактів. Я дуже дякую Українському інституту Національної пам’яті, громадським організаціям, історикам, які саме зараз відкриваючи архіви, досліджуючи документи, що довгий час були під грифом заборонено, звертають увагу на конкретних особистостей, на долі людей.

Власне ця виставка, що зібрала долі 30 людей, які пройшли 11 найбільших нацистських концтаборів, говорить про те, що ми відкриваємо для себе свою велику вагу того, що 8 травня 1945 року прийшов мир на європейську землю, на землю України. Наш внесок у цю справу дуже великий. Історики можуть говорити про певну статистику, але головне, що за цим стоять долі конкретних людей, які не зламалися під час нелюдяних катівських умов у концтаборах.

Більше того, статистика показує, що у більшості це були не просто пасивні в’язні-мученики. Це були ті в’язні, які вже перебуваючи в нелюдських умовах продовжували боротися за людську гідність, за те, щоб з ними рахувалися, за право жити. Вони організовували протестний рух всередині концтаборів. І цьому присвячено кілька художніх фільмів, які виходять на екрани. І пройшовши фашистські табори вони потрапили до таборів Гулагу. Це жахливі речі, які ми повинні знати.

Це долі на яких ми можемо будувати цю пам’ять про великий внесок українців, а також громадян інших національностей, що жили на території України, які несли в собі бажання вистояти в нелюдських умовах і принести мир на цю землю.

У кожного з нас є дідусі чи бабусі, які пройшли це жахливе пекло. Дійсно, це той день коли ми маємо їх вшановувати. Для того щоб перемогли свобода і демократія, щоб переміг мир", — наголосив міністр культури України Євген Нищук.

«День памяті і примирення відносно новий в українському календарі. Пропозиції від громадських організацій відзначати цей день були ще в 90-ті роки.

Вперше за участі представників державної влади він відзначався 2014 року. А наступного року, після прийняття відповідного закону, вже став офіційним.

Але це не просто новий день у державному календарі. Це інший підхід, інший погляд на Другу світову війну, підхід нерадянський. На жаль у радянські часи погляд на Другу світову війну був чорно-білим. Багато складних моментів цієї війни намагалися не помічати. Багато говорили про героїзм червоноармійців, але нічого про тих червоноармійців, які потрапляли у полон. Вони ставали для радянських людей зрадниками.

Сьогодні ми говоримо про зміни формату ставлення до подій, пов’язаних з Другою світовою війною. Ми говоримо і про новий погляд на ті сторінки нашої історії, які залишилися невідомими навіть у незалежній Україні. Ми знаємо, що концтабори стали одним із символів нацистського тоталітарного режиму — одного з найстрашніших режимів ХХ століття. Ми знаємо, настільки ефективним було це зло винищуючи, перемелюючи мільйони людей і фізично, і психологічно. Наша виставка про тих людей, які пройшли горнила цього пекла і залишилися людьми.

Ця виставка розповідає про людей, яких вже немає з нами. Але є люди, які дожили до наших днів, які можуть розповісти. Тут зараз перед нами ті люди, які пройшли через нацистські табори. Нам ще треба зробити дуже багато, аби розповісти про їхні долі теперішньому і майбутнім поколінням. Аби наше гасло: «Ніколи знов!» було наповнене змістом, аби наші діти, наші онуки ніколи не проходили через такі страшні страждання.

Виставка це один з невеликих наших кроків на шляху поширення цієї інформації серед українців. Крок шани від держави тим людям, які пройшли нацистські концтабори і залишилися людьми", — підкреслив голова Українського інституту національної пам’яті Володимир В’ятрович.

А ми попросили поділитися спогадами колишню ув’язнену концтаборів, голову Української організації борців антифашистського опору Анастасію Гулей.

«Мені довелося пережити два концтабори — Освенцем і Берген-Бельзен. Часто запитують, як вдалося вижити. Я відповідаю: завдяки Одіссею. Коли було тяжко, то кликала його у свої співрозмовники і говорила: «Одіссею, ти герой! Хоч і минуло три тисячі літ. Ти пережив багато, ти переміг Посейдона, убив Циклопа, побував на тому світі. Але ти не бачив живого пекла, коли людей гонять з ешелону до крематорію, люди йдуть під музику туди, де їх чекає електропіч».

І ми в’язні щодня дивилися крізь колючий дріт на цю страшну ходу, на цих людей, які йшли з маленькими діточками. Вони йшли і не знали, що їх чекає смерть у крематорії. Хочеться забути багато таких речей, але пам’ять не дає попрощатися з цими тяжкими моментами життя. Не дає забути й те, що доводилося розсіювати по полю людський прах із печей, розсіювати золу із людських тіл, мов добриво. І раптом я відчула, що щось коле в руку, а це була неперегоріла людська кістка. Ця кістка і досі мені коле руку.

Не можна забути й того, що бачили в Берген-Бельзені. Нас відвезли туди у січні 1945 року. Поки їхали, то була надія на швидке звільнення. Думали, що гіршого місця ніж Освенцем не знайдеться. Нас поселили у барак, де були лише голі дошки, а на дворі — січень. Забили всі вікна колючим дротом і три дні не давали навіть води. На четвертий день нас вивели і порахували, всі були живі, ніхто не помер.

Після цього стали робити так, щоб нас побільше гинуло. Спочатку варили брюкву, а потім перестали варити, привозили сиру і розкидали. Почалася дизентерія, інші хвороби. Поруч було багато трупів, ніхто їх не ховав, а краматорій не встигав спалювати. Трупи складали біля бараків до самого даху.

15 квітня заїхав англійський танк і на різних мовах став оголошувати, що ми вільні і можемо повертатися додому. А нам вже було все рівно, у нас не було сил, залишилися лише кістки і шкіра. А ті, хто лише напередодні потрапив до табору і ще мали сили бігли за танком і цілували його слід. Чи могла я тоді повірити, що проживу ще багато років, матиму сім’ю, що в мене будуть діти та онуки. Коли виходила з бараку то бачила, що викопують ями і завалюють в ці ями бульдозером трупи. Ці тіла й досі там лежать і ніхто з рідних не знає, де вони.

Повернулася додому, закінчила 10-й клас, Київський лісотехнічний інститут. 18 років працювала в Молдавії, потім повернулася в Україну. Нині очолюю організацію в’язнів фашистських концтаборів. Боюсь навіть робити перепис, скільки наших людей залишилося. 2013-го було 1462 особи, а зараз не впевнена чи є тисяча.

Раніше нами цікавилися, ми часто бували в школах. А зараз запрошують рідко. Але останнім часом часто їздимо в Німеччину, виступаємо в навчальних закладах. Одного разу навіть довелося побувати на базі НАТО".

Проект складається з розділів: Що таке концентраційний табір; Діти; Остарбайтери, Військовополонені, Українські націоналісти, Священники, Євреї; Визволення концтаборів.

Пропонуємо увазі читачів розповіді про кількох в’язнів нацистських концтаборів.

Ганна Стрижкова (Коваль).

2-річну дівчинку привезли в Аушвіц 4 грудня 1943 року. Дати народження, імені та батьків дівчинка не пам’ятала. Під номером 69 929 потрапила до 16-го бараку.

Всі його мешканці були дітьми. Повністю відрізані від світу малюки походили з різних країн: українці, білоруси, поляки, росіяни… Багато хто щойно вчився говорити — дивною мішанкою різних мов…

«Дитбудинок» нацисти розмістили поруч з табірним шпиталем, адже його мешканцям призначалася роль донорів крові. Коли діти виснажувалися — їх убивали.

Бувало, в барак пробиралися в’язні-жінки. Ризикуючи смертю на місці, намагалися передати додаткову їжу малюкам. Ганнуся згадує цих сміливих жінок, яким вдавалося навіть дещо заспокоювати дітей, пригорнути, розповісти казку.

У 1945 році перед наступаючим фронтом, працездатних в’язнів табору евакуювали. А 4-річна дівчина залишилася в неопалювальному бараку серед зими. Попри це, вона таки дочекалася вояків Першого українського фронту.

Навесні її привезли до Києва. Тут вона знайшла другу сім’ю — Михайла Коваля і Онисію Зазимко і нове ім’я — Ганна. Щоб врятувати, дівчині мусили зробити переливання крові — донором стала названа мама.

Жінка закінчила біологічний факультет Київського університету, захистила дисертацію з біології, працювала секретарем мікробіологічного товариства. Живе в Києві.

Нурі Халілов.

Кримський татарин з перших днів війни був на фронті, карався в німецьких концтаборах. А потім Сталін «віддячив» йому, як і 200 тисячам його земляків, майже півстоліттям депортації.

На початку війни 24-річний учитель історії служив начальником полкової бібліотеки в 29-й мотострілецькій дивізії. Після нищівної поразки потрапив у полон, пройшов миколаївський шталаг № 384, але наприкінці 1942 року його відпустили додому. Відтоді Нурі Халілов партизанив у кримських горах, служив артилеристом 4-го Українського фронту, звільняв Севастополь. Але 18 травня 1944 року прямо з армії його забрали в перевіряючий табір НКВД. Перемогу над нацизмом Халілов зустрічав за «рідним» колючим дротом.

У липні 1945 року його депортували в Узбекистан. Мама і сестра померли в депортації. Разом з дружиною та її батьками Нурі Халілов жив у Ташкенті, де вони зазнали цькувань як кримці. Повернувся на Батьківщину аж у 1989 році. Нурі Халілова визнали «Людиною року-2017» і почесним громадянином м. Сак.

Помер 2009 року.

Михайло Рибчинський.

Навіть коли окремим сміливцям вдавалося вирватися з концтабору, нацисти кидалися на пошуки втікачів. Місцеві жителі часто допомагали у пошуках, а часто — навпаки.

Михайло Рибчинський з Київщини. Розпочав службу в Червоній армії з 1939 року, коли Радянський Союз та Третій Рейх спільно окупували Польщу та Західну Україну. Історія його полону розпочалася у травні 1942 року.

Після низки пересильних таборів старшого лейтенанта Рибчинського перевели до Німеччини, де він працював на фабриці. У вересні 1944 року до нього підійшов вербувальник від РОА (Российской освободительной армии — військового формування з переважно росіян, котре воювало на боці нацистів).

Рибчинський дав йому відкоша, за що отримав звинувачення в антинацистській пропаганді та загримів у концтабір Маутхаузен.

Тут він став учасником масової втечі «блоку смертників» уночі 2 лютого 1945 року. Розшук втікачів увійшов в історію як «Мюльфіртельське полювання на зайців».

Майже всіх убили на місці, або стратили в таборі. Та Михайло був серед тих, хто врятувався. Їх сховала австрійська родина.

Повернувшись до Києва зробив кар’єру у сфері громадського харчування.

Помер 14 лютого 2008 року.

Фото автора

Новий погляд на Другу світову
Новий погляд на Другу світову
Новий погляд на Другу світову
Новий погляд на Другу світову
Новий погляд на Другу світову
Новий погляд на Другу світову
Новий погляд на Другу світову
Новий погляд на Другу світову
Новий погляд на Другу світову
Новий погляд на Другу світову
Новий погляд на Другу світову
Новий погляд на Другу світову
Новий погляд на Другу світову
Новий погляд на Другу світову