Богдан ГНАТЮК: «Я письменник і створюю історії»

У Київській академічній майстерні театрального мистецтва «Сузір'я» відбулася прем’єра вистави «Кафе «Республіка» за п’єсою молодого драматурга Богдана Гнатюка. Автор твору також виступив як режисер-постановник спектаклю і здійснив його сценографічне рішення. Сьогодні пан Богдан гість «СП».

— Як створювалася п’єса «Кафе Республіка»?

— 2015 року в Київському драматичному театрі «Браво» відбулася прем’єра вистави «Душа в засніженій фаті» за моєю першою п’єсою «Міністерство майбутнього». У мене був карт-бланш на постановку ще однієї вистави у цьому театрі, але потрібно було написати нову п’єсу. Постало питання, про що ж писати.

Інколи виникає фабула і ти одразу пишеш новелу, оповідання або щось інше. Але я такі фабули, які відкладають на потім. Думаєш, що це не погана ідея, але немає жаги, щоб відразу викласти її на папері. І вона на якийсь час відкладається на внутрішніх полицях пам’яті.

На той час я працював у державних структурах. На слуху постійно були новини про вихід депутатів з тієї чи іншої фракції. Тоді був дуже популярним термін «тушка». Не можна сказати, що зараз це лейтмотив політичного процесу в Україні, але тоді проблема була актуальна. Я використав цю фабулу, яку тримав для новели і розписав її як п’єсу.

Виставу знову ж таки поставили в театрі «Браво». При всій повазі до цього театру постановка не в повній мірі відповідала моєму авторському задуму. А сама вистава можливо і не викликала захоплення у київського глядача, проте коли поїхали з нею по Україні, то люди приймали нас дуже добре. Побували в багатьох населених пунктах Полтавської, Житомирської і Київської областей.

У травні минулого року в Полтавському академічному музично-драматичному театрі ім. Миколи Гоголя поставили мою третю п’єсу «Президент вибирає». На жаль не зміг бути на прем’єрі, а потрапив до Полтави лише восени на початку нового театрального сезону.

Цей академічний театр має багату історію і носить ім’я видатного письменника, тут дуже вдячна публіка. Я надихнувся атмосферою цього театру.

Інколи прощаєшся з якимось ремеслом, а потім замислюєшся, що ні варто ще спробувати. І коли під час поклону вийшов з акторами на сцену, то відчув приємне тепло, яке мене надихнуло. Взагалі писати на одному натхненні неможливо. Коли пишу, то не відчуваю натхнення. Але воно потрібне в якийсь момент. Це як щастя, за його краплину людина вдячна і Богу, і життю.

— Після Полтави Ви вирішили дати друге життя виставі «Кафе «Республіка»?

— Я повернувся до Києва і замислився над тим, що ця п’єса це непогана робота, у неї цікава сюжетна лінія, вона має право повернутися на сцену. Але в новій постановці потрібно задіяти інший виробничий принцип — колегіальний. І при цьому можна було прибрати одну творчу одиницю — режисера.

Якщо я написав історію, якщо я уявляю, як її треба розповідати, то що мене заважає її власне розповісти? Але робити це колегіально. Адже є хороші професіонали, які підкажуть якісь рішення, а певні рішення будуть прийматися назагал. У руках деяких режисерів п’єса роздвоюється. Глядач, який знає текст, або бачив достовірну постановку розумітиме, що текст живе своїм життям, а те, що ми бачимо візуально, своїм. У талановитих режисерів ці два життя ще якось узгоджуються, а в не дуже талановитих живуть у зовсім інших вимірах. Не будучі режисером вирішив, що маю право здійснити постановку, аби звести цю подвійність до одного цілого.

Я зробив ця для того, аби знати, що робити далі. Я розчистив собі шлях і розумію, що можу написати четверту п’єсу. Знаю, що в мене є колеги, є люди, які надають мені поради.

Не позиціоную себе як режисер. Звичайно, приємно чути компліменти: «Ось — режисерський дебют». Але який це дебют, коли я пишу з 17 років? Драматургія, новелістика, сценографія це лише форми одного й того ж — бажання розповісти певну історію.

У мене було конкретне завдання. Я не звертався до танців, до світлоефектів. І до чого точно не звертався, так це до пластичного театру. Це нелюдська поведінка, нелюдські рухи, нелюдські обличчя. Треба, щоб театр робився людьми, для людей і про людей. Звичайно, не треба перетворювати театр на документалістику. Але потрібно, щоб була певна психологічна і психофізіологічна достовірність. Принаймні для мене це головне. Актори мають бути без спеціального гриму, без якихось пластичних малюнків, адже приходить хореограф і виходить вже третя вистава. Герої повинні бути просто одягнені, охайно, але не більше того.

— Напевне намагалися провести якусь головну думку?

— Життя це гра. Гра жорстока і цинічна. Якщо ми проаналізуємо головного героя, то зрозуміємо головну думку. В усі часи приходила якась молода, чи не дуже молода людина і говорила, що вона все змінить. У декого з таких людей були інші плани, а дехто дійсно хотів змінити світ і вірив, що це можливо. Саме таким є Харитон Дальній, який пропонує нове життя і вірить в те, що говорить.

Вистава «Кафе «Республіка» про вибір між фізичною насолодою та служінням певним вищим ідеалам — моральним, політичним та ідеологічним.

А мій герой, хоча він і продався, але наприкінці обирає все ж теорію. Він говорить про демократію, про рівні права, про багато інших речей, які дуже красиво звучать, особливо, коли в них вірити. Але до цих речей не можна доторкнутися. Харитон «купив» дівчину, розуміє, що може до неї доторкнутися, але він цього не хоче. Він хоче жити з тим, до чого не можна доторкнутися. Повертається на Батьківщину, хоча розуміє, що вже там нікому не потрібен.

Пам’ятаю вчителька возила нас у Канів і задавала там риторичне запитання: «Був щасливим Шевченко, чи ні?» Він не був щасливими, але можливо для генія це нормально — не бути щасливою людиною. А може це особлива це особлива форма щастя, яку важко зрозуміти? Те ж саме можна сказати і про Харитона Дальнього.

Відразу, коли починав писати п’єсу, то знав як складеться доля головного, я бачив цей фінал. Найскладніше в літературному процесі бачити фінал і пробиратися до нього крізь кілометри тексту. Звичайно виникають певні нюанси, певні ситуації, але конструкція мені відома від початку.

— Будь-ласка кілька слів про акторський склад.

— У першу чергу хотів би згадати мого батька — народного артиста України Анатолія Гнатюка. У мене немає режисерської освіти і великого досвіду роботи з акторами. Але мій батько пояснив виконавцям як це має бути за їхніми акторськими схемами. Він мені дуже допоміг, за що я йому надзвичайно вдячний. Дякую йому і за те, що привів з собою актора Національного академічного драматичного театру ім. Івана Франка Сергія Калантая і заслуженого артиста України Олексія Паламаренка. Вони є друзями в театрі, друзями у житті і таким невеликим дружнім колективом прийшли мені допомогти.

З Іриною Сопіт, яка виконує роль головної героїні, я познайомився у театрі «Браво». У постановці вистави «Кафе «Республіка» цього театру вона виконувала роль танцівниці. А я вже тоді бачив її в ролі Белли. Минуло кілька років і ми повернулися до цієї думки. Ірина дуже добре візуально відповідає своїй героїні.

Лідія Семисюк — чудова актриса, чудова людина. З нею я співпрацював ще коли готувалася до постановки вистава «Душа в засніженій фаті». І ось ми з нею знову зустрілися. Інколи опускаються руки, здається, що нічого не вийде. Але є люди, які надихають на життя і творчість. Саме такою є Лідія. Мені подобається як вона створила образ Жінки в чорному. Думаю, що це хороша акторська робота.

Молодий актор Назар Боришок — різнопланова людина. За першою освітою економіст, брав участь у Чемпіонаті світу з боді-білдингу. А в чемпіонатах України з цього виду спорту виборював призові місця. Потім він закінчив акторський факультет Київського національного університету театру, кіно і телебачення ім. Івана Карпенка-Карого. Він дуже відповідальний. Дякую батьку, за те, що нас познайомив. Раніше вони разом знімалися у фільмі «Посттравматична рапсодія».

Художній керівник Київської академічної майстерні театрального мистецтва «Сузір'я», народний артист України Олексій Кужельний свого часу прочитав збірку моїх оповідань. Це була перша людина, яка порадила мені спробувати писати п’єси. Думав, де можна поставити свою виставу. Можливо десь у гаражі, чи підвалі, а може орендувати якусь залу. Поділився своїми планами з Олексієм Павловичем, він підтримав мої задуми, забезпечив комфортні умови для репетицій, врешті вистава побачила світло рампи саме в цьому театрі. За все це дуже йому вдячний.

Плануємо показати виставу в інших містах України. Думаю, що почнемо з Івано-Франківська — малої батьківщини Назара Борушака, де він є знаною людиною.

— Що можете сказати про сценографію?

— Звичайно, якби вистава ставилася на великій сцені, то я б запрошував професійного сценографа. А тут вирішив обійтися власними силами. Не сцені мали бути не звичайні лампочки, я шукав класичний неон. Над деякими технічними моментами довелося попрацювати. Однак не всі ідеї допоки вдалося втілити в життя.

На сцені можна побачити лише частину столу. А за режисерським задумом коли герої п’ють каву стіл мав розходитися в різні боки. Це б мало символізувати збільшення відстані між Харитоном і Белою. Харитон ніколи не доторкнеться до Белли, бо він цього не хоче, а Белла ніколи не покохає Харитона. І ніякої трагедії в цьому не має.

— Ви починали як російськомовний письменник?

— Я поки що володію українською мовою не на тому рівні, як того хотілося б. В юності дуже захоплювався Достоєвським, а твори зарубіжних акторів переважно читав у російських перекладах. Отож спочатку писав російською. Вже потім усвідомив, що Панас Мирний у жанрі психологічного трилера може бути не менш цікавий ніж Достоєвський.

Душа в мене завжди була українською і я про це знав. Але потрібно було знаходити український логос і я його знаходжу, я над ним працюю. І ця праця того варта, бо в українській мові дуже щедра палітра слів, смислових відтінків. Треба лише глибше вивчати українську мову.

— Над чим працюєте зараз?

— Пишу прозу, короткі мініатюри, розміщую їх у соціальних мережах. Але наразі все відклав і працюю над новою п’єсою.

Мене зараз дуже цікавить детективний жанр. До речі, детективна п’єса Агати Крісті «Сліпі миші» потрапила до «Книги рекордів Гінеса», оскільки в одному з британських театрів йде так довго, як не йшла жодна вистава в жодному театрі. Ми йдемо до театру аби побачити комедію положень, а рекордсмен — саме детектив. Я дуже люблю цей жанр, хоча він і мало представлений в українських театрах.

Три мої перші п’єси написані на політичну тематику. Тепер я вирішив відійти від політики. Звичайно, я не став зовсім аполітичним. Якісь політичні роздуми з’являтимуться, але вже не будуть лейтмотивом. П’єса, над якою я зараз працюю про мистецтво, зокрема, про картини.

— Чи хотіли б Ви ставити вистави за п’єсами інших авторів?

— Тобто зробити це ремеслом, в тому числі комерційним? Ні, я цього не хочу. Хоча можливо поставив би свої найулюбленіші твори. Скажімо «Трамвай бажань» Теннессі Вільямса чи «Гамлет» Вільяма Шекспіра. Я письменник, я створюю історії.

— А як щодо постановки своїх майбутніх п’єс?

— Принаймні я б цього дуже хочу. Вважаю себе людиною самокритичною. Але мені здається, що все не так то і погано. Я маю право продовжити цю справу, а не бігати з аркушами до режисерів. Не треба «рятувати» мої п’єси, я їх рятуватиму сам.

Ми живемо в місті, де дуже багато ресторанів і кальян-барів. Там люди сидять в одних і тих самим позах, курять кальян, щось попивають. Виникає питання, чи варто шукати в собі сил, щоб жити по іншому. Жити в певній етичній та естетичній системі трохи складнішій, ніж куріння кальяну.