Полювання на «білу ворону»

Але ж не можуть всі бути однаковими, як сірники у коробці. Такі думки виникають під час перегляду вистави за твором Юрія Винничука «Місце для дракона», яку поставив Олег Мельничук у Київському академічному театрі юного глядача на Липках.

«Місце для дракона» — це дивна історія, в якій все навпаки. Дракон це не лютий і кровожерливий хижак, що поїдає молодиць, а добрий травоїдний мрійник та романтик, натомість лицарі на чолі з володарем королівства — підступні та боязкі. Дракон милується метеликами та читає Біблію. Біля його печери замість людських останків — доглянуті клумбочки мальв, а своє полум’яне дихання він спрямовує тільки вгору — щоб не нищити природу. Дракон не їсть м’яса і не хоче нікого вбивати. А що найцікавіше — пише вірші.

Але традиції ніхто не скасовував, і ці традиції зобов’язують будь-що знищити Дракона. Добро і зло міняються масками. Люди стали драконами, а Дракон — більш порядна людина, ніж самі люди. Але чи зможе він зрозуміти природу людського світу, а головне — виправдати їх? Чи знайдеться місце драконові-метелику серед придворних інтриг, королівських змов, лицарських поєдинків в боротьби за принцесу та Люботинське королівство?

І чи може принести вбивство Дракона спокій та мир у князівство? А можливо воно лише пробудить лихі інстинкти? «Що станеться, коли народові буде замало смерті змія, бо зло ним не вичерпалося? Що буде, коли він кинеться шукати й інші джерела зла? Одного дракона на всю державу замало. Де ще взяти кілька драконів, аби кожен мав кого розп’ясти? Де взяти стільки юд, аби мали на кого перекласти провину? Коли народ не має кого проклинати — сили його підупадають. Боже! Пошли нам драконів!» — розмірковує автор повісті за якою була створена вистава.

Хоча жанр вистави визначено як аполітичний детектив, але мимоволі виникають асоціації з українським політикумом. За часів незалежності в державі кілька разів змінювалася влада, але одним із принципів можновладців завжди був пошук ворога, аби перекласти всі провини на когось іншого та відволікти увагу суспільства від насущних соціальних проблем.

Творці вистави очевидно намагалися показати наскільки ганебним явищем є війна. Недостойність війни подана у спектаклі надзвичайно гостро, в знущально-сатиричних чорно-білих барвах. Військово-патріотична ейфорія, що запанувала в Люботині, дещо нагадує епізоди з роману Ярослава Гашека «Пригоди бравого вояка Швейка». А смисл фіналу читається майже однозначно — за священні ідеали вмирають наївні дурні, а по їхнім трупам до влади приходять дрібні нікчеми. Очевидно ніякі аналогії не слід проводити, оскільки і так все зрозуміло.

Однак, наприкінці, режисер та актори не ставляють крапки. Насправді це була вистава у виставі. Всі залишилися живі, а значить є шанс все переграти спочатку.

Серед акторів особливо вразив майстерністю Богдан Данилюк, який виконує роль Дракона. Напевне, мало хто б з артистів театру краще зміг би створити образ цієї істоти, яка розчулює серця глядачів. Цікаві роботи — заслужений артист України Олександр Вілков (Князь), Даниїл Ткаченко (Радник), Христини Микитин (Натасія), Сергій Кучера (Лаврін), Руслан Гофуров (Пустельник), Єгор Литвинов (Джура), Євген Супрун (Гудбрант) та Максим Канюка (Кельбас).

Досить цікавим є й сценічне рішення. Але сама вистава здається дещо затягнутою, і якби видалити деякі не дуже важливі епізоди, то можливо це б надало постановці більшого динамізму.

Фото з сайта театру