Війна у наших душах

Молодий режисер Давид Петросян на Камерній сцені ім. Сергія Данченка Національного академічного драматичного театру ім. Івана Франка нещодавно здійснив постановку вистави «Війна» за однойменною п’єсою Ларса Нурена. Це вже друга режисерська робота Давида у провідному драматичному театрі країни. Першою була «Земля» за повістю Ольги Кобилянської.

П’єса «Війна» сучасного шведського драматурга, сценариста, театрального режисера і поета Ларса Нурена незважаючи на назву, вирізняється поміж численними літературними творами на тему війни. Вона позбавлена будь-який військових реалій, точніше, наших уявлень про ці реалії, в ній не існує ані пострілів, ані катувань, ані вибухів.

Авторові важливіші взаємини між рідними людьми, а ще точніше — стосунки всередині однієї родини, яка пережила екстримальну ситуацію, в даному випадку — війну.

Можливо, тут далося взнаки авторське захоплення Ларса Нурена в якості режисера драматургією Генріка Ібсена та Антона Чехова.

Драматург повільно і поступово знайомить з головними персонажами. Але з перших фраз героїв стає зрозуміло, що все найстрашніше вже відбулося. Він не акцентує ні місце дії, ні країну, де відбувся чи відбувається військовий конфлікт.

Глядач бачить на сцені життя однієї родини. Мати та дві дочки, одна доросла, а друга ще підліток. Сталий плин їхнього повоєнного життя руйнує батько своїм неочікуваним поверненням з війни. Він виявляється тут зайвим. І навіть не тому, що повернувся сліпим, а просто його тут вже ніхто не чекає. Адже в кожного особисте сформоване життя. Мати (заслужена артистка України Інна Капінос) зійшлася з братом чоловіка, старша донька (Віра Зінєвіч) в пошуках «жіночого щастя», ладна заради жуйок і кока-коли піти з першим ліпшим, хто виявить до неї інтерес. Лише молодша донька (Христина Федорак) ще вагається кого обрати: батька-інваліда, який потребує опіки та захисту, чи влаштувати «свій маленький рай», як це зробили мати і старша сестра. Батько ж сподівається, що все буде, «як раніше…», як завжди…", але намарно, «як раніше» — неможливо. Війна не лише руйнує міста, домівки, змітаючи все на своєму шляху. Найстрашніше і найпотворніше — її вплив на душу людини, її моральні цінності. І найжахливіші наслідки війни полягають в тому, що людина під їхнім впливом може перетворитися на істоту, яка призвичаюється, пристосовується існувати за її законами і асимілюється згідно її потреб. Саме про цю війну, що повсякчас точиться в нетрях душ, і є нова вистава.

Про роботу над новою поставкою ми попросили розповісти творчу групу спектаклю.

Дмитро Петросян, режисер-постановник:

«Ця драматургія не має відношення до якоїсь війни, тому що автор її написав у досить спокійний час. 5 — 10 років тому цю п’єсу теж можна було сміливо ставити на українській сцені.

Наша вистава про такі дуже прості речі як співчуття один до одного, як порозуміння. Найбільше лякає відсутність цього співчуття і порозуміння саме в родині. А обставини п’єси, що батько пішов на війну і те, що сталося з членами його родини, на мою думку, підвищують конфлікт до рівня трагедії. Це сучасна трагедія, подібна до «Царя Едіпа».

Дуже не хотів, щоб це була кон’юнктурна вистава про ті реалії, що сьогодні відбуваються в Україні. Прагнув уникати спецефектів. Хотілося, аби все було побудовано на психології, розкритті внутрішніх мотивів. Адже війна починається в душах кожного з нас.

Автор залишає у своїй п’єсі відкритий фінал. Знаю кілька постановок, де цей фінал закритий. У деяких виставах за цим твором родина наприкінці повертається обличчям до батька. Але така кінцівка видається мені фальшивою. Думаю, що фінал має відбутися в глядацькій залі, а не на сцені. Я дуже уникаю моралізаторських вистав. Ми показала все, що є п’єсі, а висновки нехай робить глядач.

Український переклад зробив Максим Яковлєв. За його перекладом на сцені театру Франка йде вистава «Ерік ХІV». На маю думку це дуже професійний перекладач, який працює як з класикою, так і сучасною драматургією".

Олексій Богданович, народний артист України, виконавець ролі Батька.

«Ця вистава застереження до чого може призвести будь-який конфлікт. Не так важливо стільки будинків було порушено, стільки територій було анексовано чи заміновано. Головне, що відбувається з людьми, як вони втрачають людський лик, як перетворюються з божих створінь на створіння не зовсім божі. Перш за все руйнується людська душа. Втрачену територію можна відвоювати, а людина як єство перестає бути людиною і це найстрашніше. Дуже важливо зберегти людські якості, які нам подарував Господь Бог і пронести їх через все життя.

Інколи мені говорять, навіщо ми ставимо такі речі, що все це набридло, а хочеться веселості і краси. Але життя на жаль не складається з лише красивих історій. Якби було так, то ми б давно жили в раю. Люди самі винні в тих проблемах, які їх переслідують. Ми не досконалі, не цінуємо ту землю, на якій живемо, не цінуємо свої родини. Бог нам дав всього з лишком, просто ми не можемо цього використати. Вистава про те, що треба цінувати те, що є".

Остап Ступка, народний артист України, виконавець ролі Дядька:

«Вистава про те, що робить війна і людьми і любов’ю. Дуже складний, але, водночас, надзвичайно цікавий драматургічний матеріал.

Вперше працював з Давидом Петросяном. Це освічений режисер. Видно, що людина віддана своїй професії. І це захоплення, звичайно ж, передається і акторам. В процесії роботи доповнювали п’єсу різними ідеями, режисер зі свого боку, актори — зі свого. До кожної мізансцени було по 10 — 15 варіантів. Намагалися задіяти весь сценічний простір.

Також це було моє перше знайомство з творчістю шведського драматурга і режисера Ларса Нурена, який написав понад 60 п’єс. Крім цього він поставив у Європі багато вистав. Хочеться, щоб цей митець приїхав в Україну і з ним можна було б поспілкуватися. Це було б цікаво і для театру, і для акторів.

Мій герой зробив так, аби не йти воювати. А коли пішла чутка про те, що його брат загинув, то він почав допомагати його родині, а згодом став коханцем його дружини. Багато причини чому вони зійшлися. Це і самотність, і жаль. І тут раптом повертається сліпий чоловік, який починає їм заважати. Він хоче повернути все так як було, але так не буде, бо в дружини та брата вже склалася своя родина.

Війна у кожному з нас, з кимось, чи з чимось".

Петро Богомазов, художник-постановник, художник по костюмах:

«Брався за цю роботу з великим інтересом. Це була не лише моя робота на цій сцені, але й перша робота з сучасною драматургією. Попередні рішення були дуже театральними, а тут п’єса читається як кіносценарій.

Але рішення знайшлося дуже швидко, вже під час першої зустрічі з режисером. Ми з Давидом майже одночасно висловили думку, що все має бути випалене, як люди випалені після війни. Здається, якщо доторкнутися до цих речей, то вони зруйнуються на очах. Знаю які потужні цехи в театрі Франка, але їхня допомога у створенні декорацій перевершила всі мої сподівання.

Був присутній майже на всіх репетиціях. Всі герої чудові, а головний герой для мене — справжнє відкриття. Думаю, що для Олексія Богдановича ця роль стане однією з визначальних в його творчій кар’єрі".

Фото надані театром