Тамара Яценко: «Буде пісня, буде й хліб»

— Ви вперше граєте у виставі, створеній Андрієм Білоусом. Як із ним працювалося?

— Найголовніше, коли ти розумієш режисера, а він знає, що від тебе хоче. Саме така співпраця була у нас з Андрієм Федоровичем. Я граю лише у другій дії, тому приступила до репетицій пізніше. Складність постановки полягала в тому, що потрібно витримувати віршований стиль. До того ж вистава побудована з музичними елементами. Але репетиційний період минув швидко і, як на мене, успішно. Цікавий музичний супровід вистави. Читання віршованого тексту поєднуємо з танцями, а сам текст звучить як музика.

— «Горе з розуму» Молодого театру це не класична постановка?

— Поціновувачам класичних постановок пораджу звернутися до інших українських театрів, а Молодий театр шукає нові форми. Кожна наша вистава авангардна. Подобається комусь чи ні, але це наш стиль.

— Вистава «Горе з розуму» сучасна не лише за формою, а й за змістом?

— Нині вона не менш актуальна, ніж тоді, коли цю п’єсу створювали. Таких правдошукачів як Чацький не любили в усі часи. Чацький — людина, яка нагадує птаха з підрізаними крильми, його намагаються довести до божевілля. Він як «біла ворона», що намагається говорити правду про вади суспільства. Таким людям і зараз важко. У той же час пристосуванців як Молчалін у нас і нині вистачає. Їх більше люблять, їм легше знайти «тепленьке» місце у житті.

— Як Ви ставитеся до своєї героїні?

— Я люблю характерні ролі. Саме такою є Хльостова. Треба полюбити свого персонажа, «увійти в його шкіру», відчути, чим він живе, лише тоді він буде достовірним. А ще мені цікаво подавати свого героя в розвитку, досліджувати зміни, які відбуваються в його характері. Певною мірою за час вистави змінюється і Хльостова. Цій манірній пані, яка звикла жити в розкошах, наприкінці вистави стає шкода Чацького.

— Настільки Ви задоволені своєю роботою у виставі «Горе з розуму»?

— Я завжди задоволена своїми ролями. Адже саме слово ««езадоволений» вносить негатив. Інша справа, що ніколи не стою на місці. Постійно працюю над роллю, знаходжу щось нове. Приміром, протягом 29 років грала Проню у виставі «За двома зайцями» і щоразу відкривала для себе цей образ по-новому.

— У чому секрет популярності «Двох зайців»?

— До вистави «За двома зайцями» я грала невеликі ролі. А на місце Проні пропонували зовсім іншу артистку. Але після кількох репетицій режисер вистави Віктор Шулаков обрав мене для першого складу. За 29 років виставу показували більше 800 разів, і понад 700 я грала Проню.

Спектакль ставив дуже талановитий режисер, у ньому грали молоді обдаровані актори, які жили мистецтвом, оформлювали його прекрасні художниці, учениці Данила Лідера — Наталія Гомон і Лариса Чернова. Якщо все це співпадає, то завжди народжується щось цікаве.

Напевне, моя Проня була єдиною, яку не спотворювали гримом. Як говорив Шулаков, Проня має бути симпатичною. Але душа її забруднена. Це стосувалося світогляду, гонитви за модою, часто зневажливого ставлення до оточуючих. А ще вона мріяла про свого «принца на білому коні».

У той же час героїня мала наївну душу і її легко було обдурити. До мене після вистави не раз підходили глядачі і запитували: «Якщо Проня така хороша, то чому Голохвостий її обманював?» Значить, люди повірили.

Проню виховували не лише батьки, а й друзі, які говорили про те, що наречений має бути багатим. Проте героїня думала насамперед не про багатство, для неї головне — кохання. Я намагалася показати всю драму душі дівчини, яку обманули. Насправді вона була наївною.

Серед постановок вистави «За двома зайцями» інших театрів мені сподобалася робота Київського академічного обласного музично-драматичного театру імені Панаса Саксаганського (м. Біла Церква). Там прекрасні Проня і Голохвостий. Цей театр сьогодні набирає обертів.

У виставі я грала з багатьма чудовими акторами. Найчастіше були в тандемі з народними артистами України Валерієм Легіним і Ярославом Гаврилюком, які виконували роль Голохвостого. А роль Сірка неперевершено грав народний артист України Валерій Шептекіта. До речі, мій батько, який побував на цій виставі приблизно 100 разів, говорив, що йому найбільше подобалася гра саме В. Шептекіти.

— Чи не стали Вас після спектаклю «За двома зайцями» вважити актрисою однієї ролі?

— Так, до мене приклеївся ярлик комедійної артистки. Хоча я вважаю свій творчий потенціал значно ширшим. Станіслав Мойсеєв, який на той час був художнім керівником Молодого театру та завліт Настя Натяжна підшуковували роль, яка б могла по-новому показати моє творче амплуа. І зупинилися на трагікомедії Жана Ануя «Голубка». Це зовсім інша вистава, а мадам Александра зовсім інший персонаж. Вважаю, що в цій постановці теж все добре склалося. Люблю, щоб змінювалося не лише дійство, а й світогляд мого героя.

Спочатку для Александри головною була сцена. Але поступово вона починає розуміти, що не можна забути близьких людей, особливо дітей та батьків.

— Також зазнає трансформації і образ Свині, яку Ви граєте у виставі за п’єсою Марії Ладо «Звичайна історія».

— Думаю, що по суті однією роллю мені вдалося створити двох абсолютно різних персонажів. У першій дії моя Свиня це більш комічний образ, вона нічого не знає, просить, щоб їй усе пояснили. У другій дії на персонажів з небес уже дивиться зовсім інша Свиня. Тепер до неї всі звертаються із запитаннями. А сам образ перетворюється з комічного на глибоколіричний.

— Нещодавно молодий режисер Сергій Корнієнко поставив виставу «Дівочий виноград» за п’єсою Миколи Коляди, де Ви граєте роль Лариси Сергіївни. Що це за спектакль?

— За сюжетом три вчительки, подруги щороку збираються на дачі однієї з них. Раніше їх сюди привозили на автівці, а цього разу їм доводиться їхати електричкою. А запросили сюди жінок, аби вони оцінити настільки вдало їхня подруга вибрала собі кавалера.

Багато хто вважає, що люди у літньому віці не мають права на особисте щастя. Ми намагаємося дати свою відповідь на це непросте питання. Не переповідатиму, чим закінчується вистава, лише зазначу, що це постановка не для тих, хто любить лише чисту класику.

Також сьогодні маю цікаві ролі у виставах театру «Дядя Ваня» за Антоном Чеховим (режисер Станіслав Мойсеєв) де граю Войницьку, а у спектаклі «Потрібні брехуни» за п’єсою «Ів Жаміака», який поставив молодий талановитий режисер Стас Жирков я Мати.

— Служіння в Молодому театрі Ви поєднуєте з роботою в інших театральних колективах?

— Чимало років грала у Київському драматичному театрі «Браво». Однією з моїх улюблених була роль Габріели Трістан у виставі «Успіх?! Скандал?!

Тріумф!!!". Тут мала широке поле для діяльності, могла проявити свої емоції при спілкуванні на сцені з іншими акторами. Моя героїня то сильна, то слабка.

Це не лише комедійна, а й драматична роль. При створенні образу Габріели, як і всіх своїх інших персонажів, я користувалася принципом, що в усіх негативних героїв треба шукати щось хороше, а в позитивних — щось погане. Лише тоді може з’явитися повноцінний образ.

Подобалася мені і роль Свахи у виставі за п’єсою Миколи Гоголя «Одруження», яку поставив Володимир Борисюк. Це хитра жінка, яка знає, як зайти у кожен дім, «запудрити» мізки, так розрекламувати свій товар, аби його купили. Кожен приведений нею наречений мав безліч недоліків, але розумна сваха перетворювала ці недоліки на чесноти.

Хто знає, можливо, я ще співпрацюватиму з цим театром. Хотілося б більше працювати з режисерами високого ґатунку. Приміром, мені дуже подобалося працювати з молодими режисерами Стасом Жирковим і Сергієм Корнієнком. Художній керівник нашого театру Андрій Білоус теж уже має значний досвід і відчуває актора.

— Вам більше подобається грати у театрі чи зніматися у кіно?

— Важко відповісти на це питання. Це наче дві страви, одна смачна, а друга ще смачніша. Кожен із цих видів мистецтва по-своєму унікальний і неповторний. Деякі мої колеги з певною мірою зневаги ставляться до зйомок у кіно і вважають це лише способом додаткового заробітку грошей. Я ж кіно по-справжньому люблю.

Першими мої ролі були у фільмах «Трест який луснув» та «Обережно брюнетки». Чимало знімалася в українському кіно. Багато хто пам’ятає стрічки «Острів кохання», «Украдене щастя», «Київські прохачі», «Мина Мазайло». А у картині «Народний Малахій» я зіграла відразу дві ролі — дами з публічного дому та дружини Малахія.

Зараз знімаюся рідше. Скажімо, якщо раніше режисери Олег Бійма чи Микола Мащенко визначили актора на роль, то він її і грав. Зараз це питання часто вирішують продюсери, і визначальним є не талант, а зовсім інші чинники.

Серед моїх останніх кіноробіт зйомки у стрічках «Останній москаль» та «Слуга народу — 2».

— Як Ви оцінюєте сучасний стан українською культури?

— Сьогодні культура тримається на ентузіастах. Наприклад, наш театр. У нас є художній керівник Андрій Білоус, ентузіаст своєї справи, людина, яка добре розуміється на мистецтві, є його однодумці — актори. А далі культура наче не потрібна. Зневажливо ставилася до неї попередня влада, мало бачимо змін на краще і в останні кілька років.

Колись був популярний вислів: «Буде хліб, буде й пісня». Я б його перефразувала так — «Буде пісня, буде й хліб». Ми не відродимо економіку до тих пір, поки культура не стане пріоритетом. Це зрозуміли японці, це починають розуміти китайці. І ми можемо побачити, які вони мають досягнення в усіх сферах свого життя. Якби в Україні була на першому місці культура, то сьогодні б не було війни. На жаль, таких простих істин не розуміють наші можновладці.

— Минулого року Ви побували у Фінляндії, розкажіть, що це була за поїздка.

— Свого часу я навчалася у театральній студії при столичному Театрі ім. Івана Франка, якою керувала Євгенія Персіон. Якось пані Євгенія попросила мене провідати її онучку Аню, яка тоді відпочивала в піонерському таборі в Одесі. Відтоді нас з Анною єднають багато років дружби. Наразі Анна Шевченко мешкає у Фінляндії. Вона запросила мене з артисткою Тетяною Шелігіною відвідати цю країну. Крім Гельсінкі ми побували у місті Порвоо. Мене вразила і сама країна, і щасливі люди, які там живуть. На вулицях жодної бездомної тварини. Правда, у магазинах відчувала себе жебрачкою. Все ж наша зарплата для Європи копійки, тому й не купила нічого, крім дрібних сувенірів для колег.

Представники української діаспори приїхали на зустріч із нами з подарунками — шоколадом і місцевими сувенірами. Я читала їм уривок з «Утопленої» Шевченка, а на екрані транслювали виставу «За двома зайцями», в якій я грала Проню. У Гельсінкі я зустріла нашого режисера Ігоря Фрея, який давно живе у Фінляндії. Він закінчив Київський театральний інститут, був на моїй прем’єрній виставі і запам’ятав її на все життя. І через багато років поставив «За двома зайцями» в Фінляндії. Там дуже цікава Проня, її грає українка. У трупі є хлопець з Росії, який публічно перед телекамерами порвав паспорт Російської Федерації і залишився жити в Гельсінкі. Я бачила любов до України у простих речах. Наприклад, люди готували українські страви: борщ, вареники, голубці, бутерброди з салом. Влаштовували фестивалі їжі, знайомлячи іноземців із нашою кухнею та культурою. А зібрані кошти передавали у шпиталі на лікування наших бійців, які постраждали на війні, купували для них одяг.

— Як проводите свій вільний час?

— Особливих захоплень не маю. Проте полюбляю приготувати щось новеньке, експериментувати на кухні. Приміром, додати до борщу чорнослив і спробувати, що з цього вийде. Хоча я не великий знавець комп’ютерів, але час від часу граю в комп’ютерні ігри. Допомагає на якийсь час відволіктись від щоденних проблем, а це теж інколи необхідно.

— Чи є ролі, які Ви мрієте зіграти?

— Я ніколи не мрію про конкретні ролі, бо знаю, що ролі, які мені потрібно зіграти, я зіграю. Приміром, ніколи не мріяла про ролі мадам Александри у «Голубці», чи Свині у «Звичайній історії», навіть Проні у виставі «За двома зайцями». Думаю, що все це мені посилає Бог.

Звичайно, хочу нових цікавих ролей, з широким полем діяльності, де я б змогла повною мірою розкрити свій характер. Можливо, це буде роль простої сучасної жінки з її проблемами. У будь-якому разі це будуть ролі не схожі на попередні.

Тридцять років тому чимало друзів і недоброзичливців бачили мене як актрису однієї ролі. Проте я не хочу і не буду повторюватися, а завжди буду різною.