Порцелянове диво
Музей сучасного мистецтва України запрошує на виставку «Порцеляновий ренесанс України». Задум проекту полягає в тому, щоб продемонструвати доробок митців, які своєю творчістю відкривають нові обрії української художньої порцеляни. Цей порцеляновий розпис демонструє поєднання традиції і авторського новаторства.
«Порцеляновий ренесанс України» — експозиція, яка є частиною авторського проекту відомого харківського колекціонера, голови громадської організації «Асоціація дослідників порцеляни й фаянсу» Валерія Завершинського. В самій назві цієї виставки вже закладений певний код, який свідчить, що цей вид декоративно-прикладного мистецтва потребує уваги та підтримки, оскільки зараз перебуває на межі вимирання", — зазначила мистецтвознавець Ірина Алексєєва.
Виставка розповідає, що в Україні виробництво порцеляни розпочалося наприкінці ХVІІІ століття. Одну з перших мануфактур заснували в місті Корець, що на Рівненщині, поблизу якого в селі Домбрувка, виявили родовище глини (каоліну). Основними видами продукції були різноманітні фігурки та столовий посуд. Через кілька років після початку виробництва сталася пожежа і на відновлення мануфактури знадобилася третина століття — з 1800 по 1832 роки.
Основним видом продукції стало виготовлення плитки для облицювання фасадів. А з 1807 року запрацювала мануфактура в селі Городниця — територія сучасної Житомирської області. На цій мануфактурі були дві «фарфорові» і п’ять «фаянсових» печей. На річці Случ працював водяний млин, на якому здійснювалася підготовка сумішей для виготовлення сировини. Наприкінці 50-х років ХІХ століття освоєно виготовлення виробів амфоро подібної форми. Але виробництво згоріло від пожежі.
Майже одночасно з Городницькою запрацювала й мануфактура порцелянового виробництва у містечку Баранівка (нині Житомирська область). Вироби Баранівського підприємства (столовий посуд, вази) відзначалися високою якістю, користувалися великим попитом і експонувалися на міжнародних виставках: у Венеції (1910), Римі (1911), Барселоні (1913) і Лондоні (1913−1914).
Також започатковано осередок розвитку порцелянового виробництва поблизу Києва — Межигір’ї, неподалік якого було віднайдено родовище придатної глини.
У ХІХ столітті виробництво порцеляни поширюється і на східні регіони України. Перший порцеляновий завод з’являється у сучасній Сумській області — селі Волокитине, поблизу якого відкрили Полюшкинське родовище каоліну. Його заснував на території свого родового маєтку чернігівський поміщик Андрій Михайлович Міклашевський. Продукція заводу Міклашевського здобуває визнання професіоналів: удостоюється Великої срібної медалі на мануфактурній виставці «Мистецтво великих порцелянових речей», а невдовзі — і Великої золотої медалі. Особливої слави завод і його власник здобули за іконостас, виготовлений для Волокитинської церкви св. Покрови. Цей витвір став один зі значних здобутків порцелянової справи на території України в середині ХІХ ст.
Наприкінці ХІХ ст. розпочинає свою діяльність великий фаянсовий завод у Будах під Харковом, який належав родині Кузнєцових. Тут налагодили випуск полумисків, кухлів, барилець, тарелей, прикрашених квітами і півниками.
Саме тут вперше налагодили художній друк для оформлення виробів.
Після Другої світової війни до порцелянового виробництва залучають народних майстрів з Петриківки (Дніпропетровська область). Майстри-художники переносять свої візерунки та малюнки на промислові вироби.
Сьогодні масове виробництво порцеляни переживає далеко не кращі часи. Але сучасні майстри продовжують справу своїх попередників.
Відкривають виставку роботи знаної художниці Марфи Тимченко, яка відчувала святкову яскравість порцеляни, соковитий колорит, невичерпне багатство орнаментальних композицій. У своїх квіткових і сюжетно-тематичних композиціях майстриня винахідливо та досить оригінально інтерпретувала елементи петриківського орнаменту. Понад 30 років пропрацювала на Київському фарфоровому заводі. Нині справу Марфи Тимченко продовжують її дочка та онука.
Олена Скицюк — викладач кафедри монументально-декоративного мистецтва Київського державного інституту декоративно-прикладного мистецтва і дизайну імені М. Бойчука, лауреат премій імені Катерини Білокур і Сергія Коласа. Олена закінчила Львівський інститут прикладного мистецтва, а своїми першими вчителями вважає батьків — Марфу Тимченко та Івана Скицюка. Ось як згадує про них пані Олена:
«Коли я була малою не любила малювати, тільки любила дивитись, як це робить мама. Але якось батьки поїхали виконувати замовлення, а я залишилася вдома. Батько запропонував мені скопіювати мамину роботу. Я сіла, почала малювати, але відчула, що копіювати не можу. Тоді й вирішила спробувати щось своє. З того часу все й почалося.
Я народилася і жила у дворі Софійського собору — мама з татком після війни отримали там невелику кімнату, в якій ми прожили до 1960 року. Там було дуже цікаво: розміщувалася Академія архітектури, друкарня, керамічна майстерня. Так що я жила у світі мистецтва і це вплинуло на мій життєвий вибір.
Моя донька також, продовжуючи сімейну традицію закінчила Київську художню академію і працює у техніці петриківського розпису, але вже зі своїм баченням. Ми хочемо відродити київський фарфор і працюємо в цьому напрямку".
Дотримуючись традицій Петриківської школи декоративного розпису, Олена Скицюк напрацювала свій мистецький почерк. В її творах відчутний вплив одночасно матері і батька. Саме на цьому підґрунті виробилася власна, впізнавана манера письма, для якої характерні крупні елементи композиції в поєднанні з дрібними деталями. На відміну від батьків О. Скицюк не виконує сюжетних композицій. Її творам притаманні піднесена емоційність і, водночас, гармонійна лагідність барв загального колориту кожної з картин.
Дочка Олени Скицюк — Олена Кулик закінчила Київський художньо-промисловий технікум (відділення монументально-декоративного розпису) і Національну академію образотворчого мистецтва та архітектури України за спеціалізацією «графіка». Тяжіє до мініатюри. Витончена техніка розпису в неї доведена до філігранності. Олена намагається поєднати петриківський розпис з комп’ютерною графікою, створює глибоко емоційні композиції.
За плечами Євгена Овчарика великий мистецький шлях. У 1973−77 роках навчався у Львівському училищі декоративно-прикладного мистецтва ім. І. Труша. 1982 року з відзнакою закінчив Львівський державний інститут прикладного і декоративного мистецтва. Працював у Тернопільському художньо-виробничому комбінаті. Кераміст органічно поєднує пластику і колір, експериментує з формою. Свої роботи називає живописом на фарфорі, а майстерню, де неначе чаклун змішує різні хімічні елементи, сполуки, матеріали — міні-заводом на колінах. Окремою сторінкою творчості митця є порцелянові ікони, що довго супроводжують його творчі пошуки. Художника хвилюють одвічні теми людського призначення, буття, він намагається зазирнути в людську душу.
Таємничий космос, трансформацію емоцій, станів, відчуттів передає за допомогою сферичної форми та кольору, який то яскраво спалахує енергійним червоним, то переходить у пастельні відтінки, або стає чорним чи поєднується у хаотичній палітрі.
Олена Жернова народилася в Одесі, навчалася в Одеському художньому інституті в Ольги Нирковської, Людмили Фудригайло і Ніни Федорової. Працювала дизайнером на Одеській шпалерній фабриці, закінчила Львівський інститут прикладного і декоративного мистецтва, викладала на графічному відділенні ОХУ ім.
Олександр Опарій народився в селі Перехрестівка Роменського району на Сумщині. Вперше побачив петриківський розпис у шкільному підручнику з образотворчого мистецтва, а перші спроби почав робити наприкінці 80-х років. Мистецтво розпису опанував самостійно. У 1994 році в Музеї побуту і архітектури в Києві побачив як працюють петриківчани М. Яненко, сестри Скляр, В. Карпець. Працював на фарфоровому заводі в селищі Городниця на Житомирщині. У 2002 році вступив до Львівської національної академії мистецтв на кафедру художнього текстилю. Нині навчається в аспірантурі цього вишу і викладає на кафедрі текстилю.
Георгій Антоненко закінчив трирічні курси декоративного розпису «петриківський розпис», де його викладачем була корінна петрівчанка Поліна Глущенко. На київський експериментальний художній завод прийшов працювати після школи. У 1977 році був зарахований учнем живописного цеху.
Отримав ІІІ розряд майстра-копіїста і перевівся до художньої лабораторії, де працював до 2000 року. З 1979-го — учасник республіканських художніх виставок. На його творчість помітно вплинули петриківські майстри, які працювали на заводі. Останнім часом створює декоративно-абстрактні композиції з включенням до них квіткових елементів. Такі твори мають дещо електичний характер. Художник творчо показує красу орнаментів і свіжість колористичних рішень, виявляє власну вишукану стилістику, гармонійне поєднання колориту і декоративний символів.
Сергій Воронов започаткував створення сучасної арт-мініатюри за зразками фарфорової пластики заводу А. Міклашевського. Близько десяти років колекціонує українські порцелянові наперстки.
Одне з центральних місць на виставці посідають порцелянові ікони Євгена Овчарика «Іллінська Богородиця», «Зарваницька Богородиця», «Почаївська Богородиця», «Богородиця з немовлям». Під впливом петриківського розпису створені роботи Олени Скицюк («Взаєморозуміння», «Замріяні квіти», «Каченята», «Момент спокою», «Святкова паморозь») та Олени Кулик («Барвиста», «Вранішня пісня», «Весняні етюди», «Літній вечір», «Сяяння вічності»).
Народно-поетичні мотиви відчутні у виробах Марфи Тимченко «Бабусині-бабусині казки», «Там дівчина воду брала». Милують око тарелі Олександра Опарія «Маковій», «Квіти зеленої діброви», «Ранок», «Радість», «Казка». Подорож у казку дарують вироби Олени Жернової «Морозні візерунки», «Український санта», «Барвінок», «Не забувай». Також привертають увагу серія Георгія Антоненка «Бутлі» та його абстрактна декоративна графіка.
На відкриття виставки запросили мистецтвознавців, художників, науковців, музейників, галеристів. На всіх присутніх чекали цікаві зустрічі, пізнавальні розповіді та чудова музика, яка звучала у виконанні лауреатів міжнародних конкурсів під керівництвом Павла Колтакова.
