Вадим КРИЩЕНКО: «Пісня мені продовжує життя»

7 квітня у Національному палаці мистецтв «Україна» відбудеться творчий вечір відомого українського поета-пісняра, народного артиста України Вадима Крищенка «Спаси мене, пісне». Про те, яким має бути свято української пісні наша розмова з Вадимом Дмитровичем

Вадим КРИЩЕНКО: «Пісня мені продовжує життя»

7 квітня у Національному палаці мистецтв «Україна» відбудеться творчий вечір відомого українського поета-пісняра, народного артиста України Вадима Крищенка «Спаси мене, пісне». Про те, яким має бути свято української пісні наша розмова з Вадимом Дмитровичем.

— Я вже давно поєднаний з піснею, — розповідає В. Крищенко, — у пісні двоє батьків, поет і композитор. Обоє її однаково люблять.

Прийшло як одкровення

Оце зізнання пізнє.

З душі воно не хоче

Іти у забуття.

Життя бува невчасно

Спинити може пісню.

Але бува, що й пісня

Продовжує життя.

Перед вами сивочолий, вже не молодий поет, якому пісня продовжує життя. Коли я ще тільки починав, то показав свої вірші Андрію Малишку, і він сказав:

«Твій вірш як пісня». Мабуть так воно і є. Дмитро Гнатюк теж говорив: «Вадиме, вибачай, але коли я читаю твої вірші, то мені вже хочеться їх співати».

Дехто з моїх колег по перу пов’язані з піснетворенням, незадоволені, що його їх називатимуть поетами-піснярами. А я так думаю, якої величини не був поет, але хоче, щоб хоч один його вірш став піснею. Іноді люди відходять від нас і тоді згадуються їхні пісні. Не стало Бориса Олійника, раптом згадали його знамениту «Пісню про матір». На стало Віктора Баранова, згадали пісню «До українців».

Пісня найшвидше долітає до людського серця. Вона може робити багато, але немає підтримки пісні. Існує багато номінацій Національної премії України імені Тараса Шевченка: за прозу, поезію, публіцистику, образотворче мистецтво і т. ін. Найпрестижнішу премію може отримати артист, який співає пісню, однак немає номінації якою б відзначали тих, хто створює пісні. Хоча маємо приклад, що не так давно отримала Нобелівську премію людина, яка створює пісні.

Але не втім справа. Я тішуся, що щось написав. А якщо чесно, то досить багато. Десь до 1000 пісень. Звичайно, не всі вони злетіли в небо. Хай буде сотня чи дві, які повторюються. Але є пісні, що живуть двадцять, тридцять і більше років. Якщо вони так довго живуть, значить люди їх люблять. Ніби народними стали «Наливаймо браття, кришталеві чаші», «Родина-родина» — цю пісню на Західній Україні сприймають як другий Гімн. Дуже популярними в різні часи були «До маминих очей», яку співає Надія Шестак, «Лебеді кохання», «Вишенька-черешенька». Також у мене є великий пласт патріотичних пісень, серед них — «Одна єдина», «Вставаймо, браття, українці».

Але поки пісня не озвучена, це ще не пісня. На щастя більшість моїх пісень — озвучені. Мені довелося працювати з багатьма досить цікавими виконавцями: Дмитром Гнатюком, Раїсою Кириченко, моїм незабутнім другом Назарієм Яремчуком, який поклав на свої вуста найбільше пісень саме на мої слова («Гей ви козаченьки», «Полісяночка», «Одинокий вожак»), Віктор Шпортько, Іван Мацялко, Микола Мозговий. Цих людей уже на жаль немає серед нас. Але нині співають прославлені артисти Іво Бобул, Оксана Білозір, Іван Попович, Алла Попова, Наталія Шепельницька, Олександр Василенко.

Мене тішить, що я підтримав багатьох виконавців. Мабуть не відмовляться від цих слів Віталій Білоножко і Алла Кудлай. А зараз співпрацюю з цікавим молодим співаком Михайло Брунським, який теж учасник цього концерту, З великим успіхом він нещодавно виступав у Дубаї (ОАЕ). Михайло сам написав англійською мовою рок-оперу і вийшов з нею на міжнародну арену. Таке не кожному вдається. Також хочу згадати молодого співака, нині вже заслуженого артиста України Дмитра Андрійця, перший репертуар якого склав я. Та ще квітка Прикарпаття Світлана Весна, та ще надзвичайно цікавий гурт з Івано-Франківщини «Будьмо». Вони назвали свій гурт назвою моєї однієї пісні.

У мене було багато концертів на найбільшій пісенній сцені нашої країни — Національному палаці мистецтв «Україна». Тут майже 4 тисячі місць. І люди йдуть не за запрошеннями, а купують квитки на ці концерти.

7 квітня у неділю, на свято Благовіщення о 18 годині починаємо це пісенне дійство. Ми його називаємо — велике пісенне свято. Запросив на нього відомого майстра художнього слова Анатолія Паламаренка, щоб він трохи почитав мої вірші. Можливо кілька віршів прочитаю і я.

Концерт різноплановий. Будуть не тільки окремі виконавці, але й гурти і великі колективи. Кілька пісень заспіває прославлений Національний заслужений академічний хор України ім. Григорія Верьовки. Власне він буде заключати цю концертну програму. Крім цього братимуть участь танцювальні колективи. Думаю, що це буде яскраве видовище з національним колоритом. Звучатиме лише наша українська пісня.

Після одного з моїх попередніх концертів знайомий сказав: «Зайшов москалем, а вийшов бандерівцем». Хочу, щоб через пісню українське проникло в серця глядачів.

Аби не думали, що вже не молодий поет використовує лише те, що колись написав, хочу сказати, що буде 10 пісенних прем’єр. Крім цього буде переспівано багато забутих пісень.

Колись я товаришував з прекрасною людиною, дуже талановитим чоловіком Віктором Лісоволом, який написав слова до пісні «Наливаймо браття, кришталеві чаші». Він писав на слова Тараса Шевченка, інших українських поетів. Але перша пісня, яку він написав зі мною називається «Пахне сад в забутті». Це ностальгійне українське танго.

Згадується Богдан Веселовський — родоначальник українського танго. З цього роду — «Гуцулка Ксеня». Відродження українського танго — це цікаве явище. Цей пісенний жанр нині чомусь забувається. Я знайшов запис і по пам’яті згадав пісню, яку ми написали з Віктором, і яка зникла. І ми її відродили. Пісню буде виконувати Олександр Василенко.

Також буде багато інших речей, які мають здивувати слухача.

Люблю пісню, де є мелодія, де є прозоре слово, де в пісні є поезія. Я не дуже сприймаю сучасні гурти, хоча можливо комусь подобається. Взагалі боюся казати, погано щось чи добре. А це вада багатьох наших метрів, які беруть на себе функцію ледь не Ісуса Христа і визначають чи добре це, чи погано. Ти можеш тільки сказати, це мені подобається чи не подобається. Але якщо український матеріал збирає багато слухачів, слава Богу. Це теж поширення нашої мови, нашої душі.

Зазвичай пісні творяться трьома людьми — поет, композитор і виконавець. Це синтетичне мистецтво. У мене в основному спочатку йде слово, я пишу вірші і даю композиторові. Працюємо з композитором, потім запрошуємо співака. Підходить йому чи не підходить. І продовжуємо працювати. Але буває й таке, коли композитор приходить і приносить тобі мелодію. І ти маєш під цю мелодію написати слова. У мене теж є багато таких прикладів. Приміром пісня «Хай щастить вам, люди добрі». Ігор Поклад написав мелодію. Спочатку думав, за що зачепитися, а потім знайшлися ці, здавалось би банальні слова: «Хай щастить вам, люди добрі» і полетіло. Ця пісня у виконанні Василя Зінкевича живе вже більше 30 років. Це була не ідеологічна пісня, а пісня української душі. Разом з Ігорем Білозором написав пісню «Ласкаво просимо», яка теж була дуже популярною.

Багато пісень є в Дмитра Павличка. В останні роки тулиться до пісні Павло Мовчан. Треба створити більше пісень, які любить народ. Пісня на пісню не повинна бути схожа. Пісня має зачепити, щоб вона за тобою ходила. На жаль у нас не так багато професійних поетів-піснярів. А що значить професійний?

Це коли ти працюєш над словом, працюєш з композитором. Якщо якесь слово не співається, то кілька разів переробляєш текст. А потім йдеш до виконавця, він вносить свої корективи. І ти знову знаходиш якісь нові слова. Присутній на записі — бо і там виникають нюанси. Потім береш і розкручуєш цю пісню.

У нас багато хороших пісень, які на жаль не дійшли до людей. Маємо чимало цікавих виконавців, які на жаль, залишаються маловідомими. В Україні 60 відсотків людей, які мають здібності та не можуть реалізувати свій талант. Це стосується і здібних літераторів, і музикантів, і співаків.

Приходять молоді виконавці. Кажуть, що хочуть співати. Я щось допомагаю. Але це великі гроші. Для того, щоб гарно записати пісню, крім зусиль поета, композитора і співака треба зробити аранжування, хоч трохи її розкрутити. А для цього треба мінімум 1000 доларів.

Це надзвичайно складна справа. Але якщо ти хочеш, щоб пісня прозвучала, треба вкладати в неї. Хай в тебе буде 1 — 2 пісні, але це будуть достойні пісні. Колись Ігор Шамо сказав мені прекрасну фразу: «Вадиме, не треба 100 пісень, які звучать один раз. Потрібна одна пісня, яка звучатиме сто разів».

На жаль на українському радіо забувають нашу українську пісню. Чогось перейшли на гурти, що копіюють західне, європейське. Не цікаві ми ні Європі, ні Америці переспівуванням їхніх пісень. Ми цікаві лише своєю українською душею, українською піснею. Не розумію тенденцій радіо, чи телебачення коли кажуть «формат», «не формат».

Хотів би сказати хороше слово подяки Національному палацу мистецтв «Україна». Безпосередньо його директору — Роману Недзельському. Який сам має українську душу і допомагає. Подивіться, скільки останнім часом відбулося концертів українських артистів: Іво Бобула, Анатолія Матвійчука та ін. Кілька разів виступав уславлений колектив — Національний заслужений академічний ансамбль танцю України ім. Павла Вірського. Колись не було сценічного майданчика для Національного заслуженого академічного хору України імені Григорія Верьовки. Останній концерт цього колективу в Палаці «Україна» відбувся з повним аншлагом, навіть доставляли ряди. Здавалося би шароварщина, а вона потрібна. Це як дихання, наше національне, рідне.

Роблю цей концерт на 85-му році життя. Дуже хочеться, щоб були люди, було сприйняття. Я там прочитаю кілька віршів, а закінчу гумористичними рядками:

Несе зимова каламуть

І холод, і відлигу.

Але я є, і маю буть

І в цьому вся інтрига.

— А як Ви оцінюєте ставлення держави до українською культури?

— Не таке, як того хотілося б. Добре, що зараз ми більше заговорили українською мовою. Що питання мови стоїть. Позитив і в тому, що є нові українські пісні.

Але що роблять деякі ЗМІ? Маю на увазі радіо і телебачення. Дають якусь незрозумілу, недолугу українську пісню. Щоб люди сказали: «Бач, а коли звучали російські пісні, то було приємно». А якщо звучить якийсь популярний гурт, приміром «Океан Ельзи», то його дають зранку до вечора, аби слухачам набридало.

Держава повинна не лише встановлювати квоти для теле- і радіоканалів, але й слідкувати, що вони дають. Чому вони не дають пісенну українську класику?

На жаль не можна пробитися з хорошою українською піснею, з хорошим концертом на знакові телеканали. І якщо відверто, то на телебаченні процвітає корупція. Якщо не заплатиш гроші, твоїх пісень не покажуть.

Здавалось би ти несеш свою пісню, свій продукт. Тобі мають дякувати, а не вимагати гроші. Хочу думати, що в нашої влади з’явиться нове бачення, нове розуміння цієї проблеми. Що вона врешті зверне увагу на культуру. Пісня це особливий жанр. Безперечно треба дбати і про книжку, і про театр, і образотворче мистецтво. І, звичайно ж, про наповненість новітніх комп’ютерних програм. Адже з часом, хочемо того чи ні, поступово відійдемо від книжки, навіть від телебачення, радіо. Тому багато залежить від того, чим наповнимо комп’ютер.

— Дехто з політиків, у разі їхнього приходу до влади, обіцяє зупинити «тотальну українізацію». Що Ви можете про це сказати?

— Не дай Боже, щоб такі люди прийшли до влади. Хоча, якщо чесно, справжня українізація ще не розпочалася. Я не так давно написав вірш:

Йду про Хрещатику, вслухаюся в розмови,

В метро зайшов, в тролейбус мовчки сів.

Про щось говорять люди випадкові,

Та не почув я українських слів.

Чи ті слова їм важко вимовляти,

А «штокать» легше на чужинський смак?

Чи може між сановних та багатих,

Щоб вчитися їм прикладу нема?

Я запечалений, бо відчуття як рана,

Як давнішній, незгоєний нарив.

Чому вкраїнською, мій Києве коханий,

Ти досі не заговорив?

Я поет, який не їздить машинами, а їздить метро, маршрутками. Бо не маю ні машини, ні дачі. Я бачу, що рідко хто обізветься українською мовою, а якщо почую рідне слово, то радію.

Звичайно, не можна сказати, що ми стоїмо на місці. Але мені хотілося, щоб активніше подавали свій голос високоморальні люди, як це робить, приміром, Ліна Костенко.

Мова — це основа нації, держави. Якщо ти проти української мови, значить ти проти української держави. Не розумію, як можна бути українцем, а мови не знати.

Задам собі питання сам,

А відповідь знайдеться поряд.

Для мене Батьківщина там,

Де українською говорять.

Через мовне питання розійшовся з деякими своїми товаришами. Не йду в колективи, де розмовляють російською мовою. І не тому, що її не люблю. Треба розуміти, що мова не винна. Але політика побудована так, що там, де панує російська мова, там для української місця немає. Російська відтісняє, вона агресор.

Думаю, що я єдиний в Україні поет, який не написав жодної російської пісні. Хоча мені й пропонували гонорари в 10 разів більші, але я завжди відмовлявся. Звичайно, деякі мої твори перекладені іншими мовами. Приміром у Москві свого часу вийшло три дитячих книжки у перекладі цікавого київського поета Ріталія Заславського. Є кілька книжок вірменською. Також є переклади англійською, італійською, молдавською, деякими іншими мовами. На цьому концерті одну з пісень Михайло Брунський виконуватиме у перекладі англійською мовою.

— Ви встигаєте займатися і викладацькою діяльністю?

— Було б перебільшення говорити, що це повноцінна робота викладача. Але я певною мірою причетний до двох вишів. На четверть ставки працюю на кафедрі культурології Національного університету біоресурсів і природокористування (колишня Сільськогосподарська академія). Раз на один чи два місяці маю зустрічі зі студентами, також роблю для них концертні програми. До участі в цих концертах запрошую тих знакових діячів української культури, які можуть вплинути на студента. Звичайно, студенти це народ, який до всього ставиться скептично. Але зустрічі з такими людьми як Анатолій Паламаренко, а свого часу і Дмитро Гнатюк, не можуть не впливати на їхню свідомість.

Своєю найголовнішою місією в Київському національному університеті технологій і дизайну вважаю завдання зробити з російськомовного вишу українськомовний. Трохи вдається. Принаймні навіть ті, хто говорить російською, коли зустрічають мене, то переходять на українську. До честі сказати, що ректор і проректора тут спілкуються з усіма лише українською.

— Коли Ви написали перший вірш?

— Ще під час навчання у шостому класі. І це був навіть не вірш, а ціла поема, що мала назву «Партизани». Незабаром з’явилася і перша пісня. Я навчався в одній житомирських шкіл. А керівник шкільного хору, який також був викладем Житомирського музичного училища ім. В. Косенка Костянтин Швець запропонував, аби хтось написав текст, а він би потім створив мелодію. Так народилася перша пісня, яка відразу ж потрапила на міських огляд.

Хоча, якщо чесно, це була дитяча забавка. Я ніколи не думав, що стану поетом-піснярем. Навчався на факультеті журналістики Київського університету. Там майже всі писали вірші. Сидів за однією партою з Борисом Олійником. Також на нашому курсі навчалися Роберт Третьяков, Василь Захарченко, Вадим Пепа. Це був надзвичайно цікавий курс. А на рік раніше тут навчалися Василь Симоненко, Микола Сом. Товаришував з Володимиром Коломійцем з філологічного факультету.

А першою людиною, яка захотіла зі мною професійно працювати, був народний артист України Климентій Домінчин. Він мав робити сольний концерт і я дав йому свої вірші. Мала бути пісня «Я до кладочки іду». Треба було солістку. Ми пішли до Хору ім. Григорія Верьовки, побачили там усміхнену дівчину, вирішили дати їй цю пісню. То була Алла Кудлай. Після цього в неї почалося нове життя.

Поступово почав входити в цей процес, розуміти, що може бути піснею. А далі стали замовляти. Співпрацював з композитором Геннадієм Татарченком. Разом створили прекрасні пісні «Гей ви козаченьки», «Берег любові», «Полісяночка».

Здавалось би скільки тієї пісні — 3−4 хвилини. Але вона повинна мати початок і кінець. Для мене важливо знайти заглавне слово, отой хребет навколо якого робиться пісня. Народжуються слова, які слухачі мають запам’ятати. Не розумію пісень, в яких не можна розібрати слів.

— Щоб Ви хотіли сказати на завершення нашої розмови?

Я не святий, усе було,

За чимось я шкодую.

Хоч я не відвертав чоло,

Коли світився образ Божий.

Були гріхи, це теж ганьба

Пече мене ота провина.

Та кожен віршик, це мольба,

Щоб ти воскресла Україна.

Маю єдиний план, трохи ще пожити. Буду жити — щось зроблю.

Удача, наче той міраж

Всміхнулася і щезла тихо.

Уже пустий мій патронаж,

Щоб відстрілятися від лиха.

А лихо тихо підповза

Воно зоветься просто — старість.

Непередбачена сльоза

Звучить в душі мов на гітарі.

Але ще хочеться чогось

Без каяття, без болю.

Піти між золотих колось,

Піти де сонце тішить долю.

Серед надуманих химер

Я був немов несамовитий.

А зрозумів лише тепер,

Яке то щастя, просто жити.

Дай Боже, ще щось написати. А поки що, аби на високому рівні відбувся мій творчий вечір.