Тетяна ІВАЩЕНКО: «Я переконана, що театр вічний»

На камерній сцені ім. С. Данченка Національного академічного драматичного театру ім. І. Франка відбулася прем’єра вистави «Таїна буття» за п’єсою відомого українського драматурга Тетяни Іващенко. Її п’єси з успіхом йдуть на кону 19-ти театрів України.

— Чим Вас зацікавив образ Каменяра?

— Мої дитячі роки минули на вулиці Івана Франка у Києві. Саме в дитинстві розкрився мені світ письменника через його казки. Згодом привабила поезія Франка, його інтимна лірика. Хоча всіх нас привчали до думки, що Франко — лише незламний Каменяр. Не вірила, що лірика Франка лише глибокий аналіз інтимних переживань, притаманних людині. Такі твердження скидалися на брехливу балаканину. Якщо Іван Франко поезією своєю на рівні Данте та Петрарки, то логіка підказувала, що за цим глибоким болем поета повинна стояти жінка! Хто ж вона, муза Франка, кому присвятив він такі зболені вірші, що об’єдналися у збірку «Зів'яле листя»? Почала шукати, збирати матеріали, які стосуються особистого життя Івана Франка. Про написання п’єси не мріяла, бо розуміла, що генія зіграти може лише геній. Повернулася до постаті Івана Франка після того, як Україна здобула незалежність. Саме ця історична подія знову повернула мої думки до постаті Франка, до його філософських роздумів. П’єса отримала назву «Таїна буття». Іван Франко був одержимий творчістю. Його доробок складають більше ніж сто томів, світ побачили лише п’ятдесят. Адже, як відомо, за радянських часів була сувора вказівка: не друкувати більше томів, ніж написав В. Ленін.

Іван Франко був одержимий не лише творчістю. Любов до свого народу, прагнення бачити Україну незалежною не полишали його ні на мить. Адже Незалежна Україна, по-європейському правова, політично розвинена, де не панує примітивна програма чорно-білого мислення, країна з потужною економікою, де домінує духовність, а не брехня перевертнів, саме така Україна — це мрія Івана Франка. Енергія генія Франка не зникла, титанічна енергія геніїв не зникає, вона озолочує землю, де за життя мешкав геній, єднається з енергіями інших світочів людства.

На жаль, про думки-ідеї Івана Франка забули можновладці. Нагадаю слова Івана Франка, які він написав у своїй знаменитій передмові «Дещо про себе самого»: «Не люблю українців… так мало поміж ними знайшов я характерів, а так багато дрібничковості, тісної заскорузлості, дволичності і пихи, що справді не знаю за що мав би їх любити… Чи може, маю любити Україну як расу, ту расу обважнілу, рознуздану, сентиментальну, позбавлену гарту і сили волі, так мало здібну до політичного життя на власному смітнику, таку плодючу на перевертнів найрізнороднішого сорту…». Написав він так не тому, що не любив Україну! Боліла Франкові безпорадність народу нашого. Лютила продажність політиків-перевертнів, які вскочили у владу заради власного збагачення. Франко наче став нашим сучасником. П’єса про Івана Франка була на часі. Час вимагав сказати не лише про невблаганний Фатум у житті та коханні генія. Час вимагав показати Івана Франка як борця за незалежність України, як політика-філософа, письменника та поета-пророка, Мойсея українського народу. З тих думок і виринуло бажання написати п’єсу про нашого «сучасника»… Івана Франка. Зрозуміло, що намагаючись створити образ Франка, обмежитись єдиним коханням було б лукавством.

— Вистава «Таїна буття» на камерній сцені театру Франка цікава акторським складом…

— Усі лаври режисерові Андрію Маю. Він затверджував акторський склад. Він витягнув ідею фатуму, яка зашифрована в п’єсі, поставив наголос саме на мислеформі «фатум». Закликав глядача замислитись, наскільки фатум проявляється в долі генія? У долі людини? А чи є людина творцем своєї долі? Режисерське прочитання «Таїни буття», форма вистави суголосні сьогоденню.

— Першопрочитання п’єси «Таїна буття» відбулося в Київському театрі на Подолі. Чому саме в цьому театрі?

— Театр на Подолі очолює Віталій Малахов, нині народний артист України, лауреат Національної премії ім. Т. Г. Шевченка. Я вважаю Віталія Юхимовича своїм хрещеним батьком у мистецтві. Саме він благословив першу постановку моєї п’єси «Зумій за хвіст спіймати бісенятко, або Як вийти заміж?». Протягом десяти років ця весела комедія тішила глядача. Після постановки «бісенятка» на кону театру на Подолі з’явилася вистава «Я вбив…» за моєю п’єсою. Природно, що й із третьою п’єсою «Таїна буття» я звернулася саме до нього. П’єса йому сподобалася і він дав «добро».

— Виконувала роль Ольги Хоружинської, дружини Івана Франка, у цій виставі заслужена артистка України Лариса Трояновська.

— Лариса Трояновська зіграла у п’яти виставах за моїми п’єсами, нас єднає багаторічна творча дружба та вдалі театральні проекти. Вона з’являється на сцені і миттєво залюблює в себе глядача, так магнетично діє її багатогранний талант. Ларисі Трояновській майстерно вдаються і комедійні, і драматичні ролі. Це рідкісний акторський дар. Треба ще сказати про режисера першої вистави «Таїни буття». Нашим режисером був Віталій Семенцов. До пластичного рішення вистави долучився хореограф Сергій Швидкий. Образ Івана Франка створив філософ від театру, актор Володимир Кузнєцов, нині заслужений артист України. Кузнєцов досконало вивчив українську мову, аби створити образ Івана Франка. У Львові на фестивалі «Золотий лев» актора Володимира Кузнецова в образі Івана Франка глядачі сприйняли за галичанина. Сценічне життя вистави було успішним впродовж десяти років. Після Київського театру на Подолі вистава з’явилася в репертуарі інших театрів України: Дрогобич, Луганськ, Львів, Коломия, Дніпро.

Але найочікуванішою була постановка на сцені Національного академічного драматичного театру ім. Івана Франка. Адже це провідний театр України, з яким пов’язана творчість корифеїв. Для кожного українського драматурга велика честь, аби його п’єси йшли у національному театрі. До того ж відтепер є вистава про Івана Франка у театрі, що носить його ім’я.

— Як складалися Ваші стосунки з творчою групою?

— Я була щаслива… У мене з’явилася ще одна родина. В професійному сенсі можу сказати: всі актори, задіяні у виставі, талановиті, енергійні, переповнені любов’ю до театру. В нашій виставі дві Хоружинські, два Франка. Тішуся, що роль Ольги Хоружинської старшого віку виконує народна артистка України Галина Яблонська — легенда української сцени. Галина Гілярівна сприйняла новий для себе стиль гри, запропонований режисером Андрієм Маєм. І це є підтвердженням яскравої молодості, мудрості її блискучого таланту. Велика подяка народному артисту України Олегу Шаварському, який грає Івана Франка старшого віку. Його правдивий талант відчув дихання сьогодення. Незвична форма вистави, до якої вдався режисер Андрій Май, вдалася акторові. Образ Івана Франка він втілив з мудрою енергією справжнього майстра. Франка в молоді літа грає Дмитро Чернов. Дмитро каже, що він лише намагається доторкнутися до величі генія Івана Франка. Адже зіграти Франка неможливо. Але вибухова емоційність, енергія пристрасті, філософська цілісність, які притаманні таланту Дмитра Чернова, переконують глядача. Віра Зінєвіч грає Ольгу Франко в молоді літа. Ольга у виконанні Віри Зінєвіч приваблива, беззахисна, полишена наодинці зі своїм стражданням. Не лукава, любляча, жертовна, правдиво щира й мудра, такою ми бачимо дружину генія, завдяки драматичному таланту актриси Віри Зінєвіч. Розуміємо, Ольга зламалася під тиском драматичних обставин, її спіткала нервова недуга. Фатум увійшов і в її життя. Роль інфернальної істоти, роль Фатуму створила Анастасія Добриніна. Актриса об’єднала в собі три іпостасі: перше кохання Івана Франка — Ольга Рошкевич, фатальне кохання — Целіна Журовська і нарешті сам Фатум. Енергетична Анастасія Добриніна, створюючи негативні образи Фатуму та Целіни Журовської, правдива. Актриса не боїться викликати стійке несприйняття, відразу, острах, гнів глядачів, граючи уособлення темряви. Але енергетичний посил негативу Добриніна змінює, коли являє нам образ Ольги Рошкевич. Глядач співчуває, вірить актрисі.

Сьогодні постановка «Таїни буття» на часі. У нас триває війна, знову вирішується доля України. Іван Франко з нами, він потрібен Україні.

— Чим Вам запам’ятався минулий рік?

— 2016 рік був для мене знаменно щасливим: у різних театрах України відбулося десять прем’єрних вистав за моїми п’єсами. Десять радісних вибухів. Вистава у Національному академічному драматичному театрі імені Івана Франка була знаменна ще й тим, що це сорокова прем’єра в моєму житті, як драматурга. Цього ж року відбулася десята постановка моєї п’єси «Замовляю любов», прем’єра була в Сумському академічному театрі імені М. С. Щепкіна. Режисер вистави — заслужена артистка України Олена Зарицька. П’єса «Замовляю любов» присвячена актрисам, яким за сорок, це справжня бенефісна жіноча роль. Цього ж року побачила світ моя перша книжка «Сім акордів», до якої ввійшли сім п’єс, що побачили світло рампи в різних театрах України.

— Свого часу багатьох театралів Ви здивували своєю п’єсою «Empty trash» (Спалюємо сміття).

— Так, глядачі на початку вистави завжди ошелешені, адже нічого схожого до того не бачили. Більшість сприймає виставу захоплено, байдужим ніхто не залишається.

Станіслав Мойсеєв, який тоді очолював Київський академічний Молодий театр, завжди відкритий до творчого пошуку. Саме він прихильно поставився до незвичайного жанру моєї п’єси. Режисером вистави «Empty trash» (Спалюємо сміття) зголосився стати заслужений артист України Юрій Одинокий. Одну з головних ролей у цій виставі грала Тетяна Стебловська, народна артистка України, саме для неї я написала п’єсу «Замовляю любов». Першу постановку п’єси «Замовляю любов» на кону втілив заслужений діяч мистецтв України Володимир Судьїн. 2003 року доля знову звела нас із Тетяною Стебловською у виставі за моєю п’єсою «Втеча від реальності». П’єса була написана для молоді, Тетяна Стебловська грала маму головної героїні.

— Як Ви оцінюєте стан сучасного українського театру?

— Театр завжди має свої проблеми, насамперед фінансові. Можна сперечатися про стилі, напрями, уподобання при виборі драматургії. Але найголовніше, що театр сьогодні — це живий енергетичний організм, який притягує до себе глядачів. Упродовж десятиліть театру пророкують загибель. Сьогодні театр знову доводить, що він невмирущий і ніколи не стане зоною відчуження. Він несе ідею гуманізації суспільства. Театр дарує своїм відвідувачам радість насолоди, можливість прожити ще одне життя, об’єднавшись душею з героями вистави. Театр — це царина магії. Сьогодні, як ніколи, театр потрібен глядачу. Він допомагає нам пережити складні часи.

— Театр — це магія, а драматургія?

— Драматургія… Це є слова — емоції, просякнуті енергією автора, зашифровані ним у роздуми-ідеї. Форма, у якій існують слова-емоції, має назву «діалог».

Драматургу потрібен режисер-однодумець, талановиті актори, щоб втілити енергію діалогів-емоцій у живі образи. Це доволі складний процес.

— Що тримає Ваш внутрішній світ?

— Кілька чинників і кожен із них перший: любов, біль, співчуття, віра в Творця, одвічний пошук відповіді на запитання «Навіщо ми живемо на цьому світі»?

— Чого боїтесь?

— Спустошення, особистої байдужості. Сіра байдужість як прояв темної енергії, притаманна кожному з нас. Енергія «темряви», тобто байдужість, не повинна домінувати в серці. Боюся втратити цікавість до життя.

— Які маєте творчі плани?

— Маю сталу віру, що все негативне у нашому житті трансформується, складний процес державотворення закінчиться перемогою світлого розуму. Це мій творчий план, найголовніший. Прагну написати п’єсу, яка б подарувала глядачам надію, позитив сонячної енергії, підштовхнула до самостійного мислення. Написати щось вартісне, вагоме, над чим час не панує. Якщо є мета, знайдеться дорога. Мета у мене є — працювати в незалежній щасливій Україні.

  • Ви тут:
  • Я-UA
  • Культура
  • Тетяна ІВАЩЕНКО: «Я переконана, що театр вічний»