Ольга Нагорна: «Мрію, щоб у кожному великому та маленькому містах нашої країни було декілька оперних та музичних театрів»…

— Як виникла ідея провести ювілейний концерт в Національній філармонії України?

— Маємо таку практику, що солісти Національної опери України проводять свої сольні концерти саме в Національні філармонії. У театрі ми співаємо вистави, а в філармонії хочемо показати себе з іншого боку. Тут виконуємо арії з опер, концертні арії, дуети, народні пісні.

У мене нещодавно був ювілей і я в театрі співала партію Віолетти в опері Дж. Верді «Травіата». Вирішила провести ювілейний концерт у філармонії як продовження ювілейного сезону. Програму склала сама з того, що хотіла заспівати. На мій погляд вона була досить насиченою. Співала 12 номерів — сім арій і п’ять дуетів.

Вперше виконувала концертний вальс А. Візетті «Діва», що був на початку концерту. Також вперше співала арію Луїзи з однойменної опери Г. Шарпантьє. Разом з заслуженою артисткою України Тетяною Піміновою виконували дует «Болеро» К. Сен-Санса. Крім цього співала арію Джульєтти з опери Ш. Гуно «Ромео і Джульєтта». Колись я співала цю партію, але арія з останньої дії рідко виконується. Більш відомий веселий вальс Джульєти. А ця арія фізично та емоційно насичена, написана, як для драматичного сопрано. Також в театрі не співаю в опері С. Гулака-Артемовського «Запорожець за Дунаєм», але в концерті разом з народним артистом України Сергієм Магерою виконали дует Одарки і Карася. Для мене це було теж майже вперше. В концерті прозвучали також дует Адіни та Дулькамара з опери Г. Доніцетті «Любовний напій» (виконувала з лауреатом міжнародних конкурсів Андрієм Гонюковим), дует Іоланти та Водемона з опери П. Чайковського «Іоланта"(із заслуженим артистом України Дмитром Кузьміним) та дует Віолетти та Альфреда з опери Дж. Верді «Травіата"(з народним артистом України Ігорем Борком). Дуже вдячна всім своїм шановним колегам за участь у концерті, щиру підтримку і чудове виконання.

Задум концерту виник минулого літа. Національна філармонія працює так, що за рік-півтора у них вже планується програма на наступний сезон. Дуже щаслива, що заспівала з таким чудовим високопрофесійним колективом — Національним симфонічним оркестром України під орудою блискучого диригента Володимира Сіренко. Оркестр працює в достатньо насиченому графіку але, на щастя знайшлася така дата, коли вони були вільні і ми змогли провести цей концерт. На самі репетиції залишалося, на мій погляд, досить мало часу, тому я трохи хвилювалася, проте все пройшло цілком пристойно.

Так склалося, що це був мій перший сольний концерт у Національній філармонії. Дехто проводить такі концерти раз на один чи два роки. А мені все було не до того, весь час думала-потім, ще встигну, треба ще працювати і працювати, а час так швидко минає… Крім того, було багато роботи в театрі, потім почала займатися викладацькою діяльністю. Нарешті відчула — треба! Трохи хвилювалася як витримаю такий концерт, це ж не три арії заспівати, чи п’ять. Задоволена насамперед тим, що мені вистачило сил, що я їх розрахувала. Хочу подякувати щиросердій публіці. Знаю, що хтось взагалі вперше завітав до Національної філармонії. Але таке враження, що глядачі складали єдине ціле. Вони дуже тепло відгукувалися на кожен номер, оплески ніби продовжували лінію тільки щойно виконаного твору.

Але якщо скажу, що дуже задоволена собою, то це буде неправда. Кожного разу, коли адекватний виконавець аналізує свій виступ, він розуміє, що в цьому місці можна було зробити так, а тут по-іншому. Тут вийшло добре, а тут наступного разу треба буде допрацювати. Це і є творчий самоаналіз, який завжди не дає спокійно заснути виконавцю після вистав та концертів

— Напевне не випадково у Національній опері України свій ювілей Ви відзначили оперою Дж. Верді «Травіата»?

— Партія Віолетти була моєю дипломною, коли я закінчувала консерваторію. Тоді мені сказали, що ця партія йтиме зі мною все життя. Тоді думала, що це так довго. А 2018 року минуло 25 років як працюю в Національній опері України, навіть не помітила як вони промайнули. Тому довго не думала і вирішила відзначити свій ювілей саме оперою Дж. Верді «Травіата».

— Хто вплинув на вибір Вашої професії?

— Моя мама — заслужена артистка України Надія Куделя проспівала у столичній опері 30 років, виконували провідні партії, має лірико-лірико-колоратурне сопрано. Я точно знаю, що співала з мамою ще до свого народження. А з двох років мама брала мене з собою на репетиції. Я переміряла всі перуки, сукні, віяла, спостерігала із захопленням, як мама гримується. Для мене це було так природньо, театр був для мене другою домівкою. Навіть, замість колискових, я іноді просила, щоб мама мені заспівала ту чи іншу арію. А десь у 15−16 років остаточно вирішила, що хочу поступати в консерваторію і вчитися співу.

Спершу бачила лише один бік цієї професії, а коли вступила до консерваторії (нині Національна музична академія України ім. П. І. Чайковського), то зрозуміла, що це дуже важка праця. У хвилини розпачу я навіть мамі казала: «Чому ти мене не відмовила, щоб я не обирала цю професію». Вона відповіла: «Я бачила, що ти дуже хотіла. Не могла тебе відмовити від того, чим ти горіла. Я можу лише тебе підтримати».

Зараз, коли я викладаю, то інколи чую від студентів: «Я не знаю, можливо мені не треба було обирати цю професію, можливо потрібно було спробувати себе в чомусь іншому». А в мене таких думок навіть не виникало. Я хотіла бути лише оперною співачкою і не уявляла себе кимось іншим у цьому житті.

— Напевне пам’ятаєте свій перший вихід на професійну сцену?

— В оперній студії консерваторії вперше вийшла на сцену в партії Адіни (Г. Доніцетті «Любовний напій»). Це було на третьому курсі. Моїй донечці Катрусі тоді було 9 місяців і моя мама вже привела її на цю виставу. Коли закінчувала консерваторію, то в моїй скарбничці вже було 5 оперних партій: Адіна («Любовний напій», Г. Доніцетті). Марфа («Царева наречена» М. Римського-Корсакова), Розіна («Севільський цирульник» Дж. Россіні), Джільда («Ріголетто» Дж. Верді), Віолетта (Дж. Верді «Травіата»).

Коли навчалася на четвертому курсі консерваторії директор Національної опери України, Анатолій Юрійович Мокренко та головний режисер Дмитро Михайлович Гнатюк запропонували мені заспівати виставу на сцені Національної опери України. Якщо чесно, то я спочатку дуже здивувалася і злякалася, але… це-ж була моя мрія. Отже, відбувся мій дебют 13 квітня 1993 р., партією Марфи з опери М. Римського-Корсакова «Царева наречена». Коли вийшла на сцену і побачила велику залу, то спочатку захвилювалася, але зуміла швидко себе опанувати. Партію Грязного виконував сам А. Ю. Мокренко, народний артист СРСР, блискучий оперний співак і приголомшливий актор. Для мене була велика честь брати участь у виставі з таким партнером. Це день став знаковим у моєму житті. Після цього мене зарахували в групу стажистів, а через рік перевели у солісти. За роки служіння в театрі я заспівала близько двадцяти оперних партій світового репертуару.

— Могли б якісь виділити?

— Коли я вчу нову партію відчуваю, що цілком занурююсь в образ. І в цей момент інші партії ніби відходять на другий план. Деякі партії співаю багато років, з часом відчуваю, що вони дещо трансформуються. Зараз мені більш до вподоби драматичні партії, де можу показати не поверхові емоції, а розкрити глибокий внутрішній світ своїх героїнь. Дуже люблю партію Норми з однойменної опери В. Белліні. Це дуже складна партія. Майже весь час доводиться бути на сцені. Треба показати закохану жінку, головну жрицю, жінку-матір і жінку, яку зрадили. Мене приваблює така різноманітна палітра барв.

Партії в операх «Ромео і Джульєтта», «Норма», «Травіата», «Любовний напій», «Іоланта», «Фауст», «Ріголетто», «Турандот», «Богема»… такі різнопланові і улюблені. Всі героїні по своєму цікаві і до кожної треба знайти ключик.

— Настільки важливо для оперного співака мати талант драматичного актора?

— Коли тільки започатковувалась опера, то людина просто виходила на сцену і співала. Звичайно, оперне мистецтво це, перш за все, голос. Адже якщо глядач хоче побачити тільки драматичну гру, то йому потрібно йти до драматичного театру. Але сьогодні такі стандарти, що треба не просто стояти. Це вже не цікаво. Або бути як Монсеррат Кабальє, щоб ти просто стояла і люди захоплювались твоїм співом. Однак таких одиниці. Тому треба підкріплювати спів драматичною грою.

Для мене на даному етапі всі емоції, всі почуття мають бути зроблені голосом. Можна бігати по сцені, розмахувати руками, але публіці це буде не цікаво. А можна настільки опанувати вокальне мистецтво, щоб передати або щастя, або горе, або розпач, або сльози та інші емоції за допомогою голосу.

— Ви стали лауреатом Шевченківської премії.

— Спочатку розповім передісторію. У консерваторії я навчалася у видатної співачки, народної артистки України і Радянського Союзу Євгенії Мірошниченко. Дуже їй вдячна, якби не вона, то я б не співала. У мене було багато вокальних проблем і лише завдяки Євгенії Семенівні я їх позбулася. На третьому курсі вона вже дозволила мені співати вистави в оперній студії консерваторії. Це був поступовий, але дуже потужний ривок для набуття впевненості в собі та опануванням мистецтвом оперного співу.

З Євгенію Семенівною у нас були теплі стосунки. Якось вона зателефонувала мені і каже: «Оля, завтра тобі дзвонитимуть з Шевченківського комітету, будь розумницею, веди себе достойно». Дійсно подзвонили наступного дня і сказали, що висувають на Шевченківську премію. В Національній опері України щойно відбулася прем’єра вистави Дж. Верді «Ріголетто». Михайло Дідик співав у цій опері Герцога, а я — Джільду. Нас нагородили Малою Шевченківською премією (зараз такої номінації вже немає). Це був 1998 рік.

Для мене це було дуже несподівано. Тому що я вважала, що мені ще треба дуже багато працювати. Не раз у житті траплялися бонуси, на які я навіть не чекала. Єдине, що від мене залежало, це щоденна праця над удосконаленням своєї майстерності. Через рік стала заслуженою артисткою України. Дуже вдячна всім, хто допомагає мені йти по життєвому шляху.

— Часто доводилося виступати за кордоном?

— Багато їздили з театром, були й окремі особисті гастролі. Кожна країна, кожна публіка різні. Приміром, Японія. Тут дуже поважають класичну музику. Співаєш — тиша, потім оплески. Тільки знову починається музика, відразу все затихає, всі дивляться на сцену, ніхто не повертається до сусіда, не кажучи вже про те, щоб хтось заговорив один до одного. Всі захоплені тим, що відбувається на сцені. А в Іспанії можуть аплодувати і одночасно гупати ногами.

Пам’ятаю свій сольний концерт у Каїрській опері під час «Днів культури України в Єгипті». Виконала сім чи вісім творів. А в кінці заспівала «Соловейка» Марка Кропивницького. Сприйняли дуже добре, хоча, звичайно не розуміли мови, на якій співала. Тоді я вперше зрозуміла що, якщо співаєш душею, то можливо і слова не потрібні, тому що публіка сприймає перш за все, емоцію. І глядачі приходять до театру насамперед для того, аби отримати ці емоції.

Сьогодні за кордоном в основному контрактна система. У багатьох театрах Європи і Америки у штаті лише хор і оркестр, а солістів запрошують. Кажу своїм студентам: «У вас зараз стільки можливостей. Ви можете поїхати і прослухатися де захочете, взяти участь у будь-якому конкурсі. Приїздять агенти і сюди, роблять прослуховування. Не чекайте коли вас покличуть, таке трапляється рідко, а самі куйте своє щастя». Зараз значно більше можливостей показати себе, ніж було раніше.

— Вам доводилося виступати разом з Національною заслуженою капелою бандуристів України ім. Георгія Майбороди.

— Певний час була солісткою цього колективу. Досить незвичні відчуття, коли ти стоїш на сцені, а за тобою шістдесят чоловіків з бандурами. Разом виконували українські пісні. Один з наших концертів відбувся в Національному палаці мистецтв «Україна». Це дуже цікавий досвід.

Також хочу зазначити, що до кожної своєї концертної програми включаю українські пісні. Є в моєму оперному репертуарі головна партія в опері Антіна Рудницького «Анна Ярославна — королева Франції», яка була поставлена на сцені Національної опери України.

— Ви вже згадували про викладацьку діяльність. Розкажіть будь-ласка детальніше про цей напрямок Вашої роботи.

— Ніколи не думала, що почну викладати так рано. Здавалось, не раніше ніж у шістдесят років. Але так сталося, що почала викладати в 44 роки. Спочатку відмовлялася, здавалося, що нема того досвіду, який я вже можу передавати. Ще й хвилювалася, що це буде заважати мені як співачці, адже коли ми слухаємо спів, то наші зв’язки теж працюють.

А вмовила мене моя матуся. Свою викладацьку діяльність вона почала, коли ще виступала на оперній сцені. І сьогодні викладає у Національному педагогічному університеті ім. М, П. Драгоманова. Саме з цього закладу почала і я. Спочатку в мене була чверть ставки — дві чи три студентки. Через рік почала викладати у Національній музичній академії України ім. П. І. Чайковського, а ще через два — в Київській дитячій академії мистецтв, ректором якої був Михайло Іванович Чембержі.

Вже зараз розумію, що можна навчатися і в своїх студенток. Даючи їм завдання аналізую, як би ці завдання виконала я. Буває, сиджу ночами і шукаю дівчатам нову програму або з власного репертуару, або в інтернеті. Мені не цікаво надавати їм одну й ту саму програму, кожного разу знаходжу щось новеньке. Найважче — це підібрати таку програму, яка якнайкраще розкриє всі барви голосу та його індивідуальні особливості.

Ми часто їздимо з концертами в інші міста, робимо концертні програми в Києві. Постійно кажу своїм студенткам: «Вам потрібно не тільки розвиватися по вокалу, ви повинні розвиватися як особистості. Читайте книжки, ходіть на вистави, концерти, виставки. Ви зобов’язані знати 2−3 іноземні мови. Без цього ніяк. Якщо хочете співати на кращих світових сценах, для цього требу бути справжнім професіоналом».

У наступному році буде перший випуск. Дві мої студентки вже співають у хорі Національної опери України. Я не ставлю собі за мету, щоб мої вихованки обов’язково співали в театрах. Це вже як складеться життя. Прихожу на заняття і ділюся всім, що знаю. У мене немає секретів. А як студентки цим скористаються, це вже залежить не тільки від мене.

— Як Ви оцінюєте стан оперного мистецтва в Україні?

— Сьогодні воно активно розвивається. Насамперед маю на увазі Національну оперу України, яка є провідним театром країни. У нас дуже потужний колектив. Оперні вистави — це спільна важка праця співаків, оркестру, диригента, хору, балету. Потрібно задіяти багато людей, щоб створити високоякісний продукт. Потужно розвиваються Львівська і Одеська опери, є цікаві напрацювання в оперних театрах Харкова і Дніпра.

Приємно, що на наші вистави приходять не лише люди старшого віку, але й молодь. У нас кожна вистава не схожа на іншу. Приміром заспівана сьогодні «Травіата» через місяць буде зовсім іншою, навіть якщо її виконуватимуть ті самі артисти.

Але для такої держави як Україна у нас дуже мало оперних театрів. Приміром у Польщі вони є навіть у невеликих містах. А в кожному районі Токіо є зали, де можуть йти як концерти так і оперні вистави. Хотілося, щоб у нас теж було більше таких можливостей.

У Києві крім Національної опери маємо Муніципальний театр опери і балету для дітей та юнацтва, студенти Національної музичної академії мають можливість робити перші професійні кроки в оперній студії Національної музичної академії України ім. П. І. Чайковського. Євгенія Семенівна Мірошниченко мала плани відкрити в столиці Малу оперу, навіть були підготовлені документи. Але вона пішла з життя і не встигла цього зробити. Сьогодні стан будівлі, де мала бути Мала опера, критичний.

— Про що мріє Ольга Нагорна?

— Хочеться далі працювати, хочеться нових партій. Щоб до театру приходили люди і насичувалися енергетикою живого зв’язку. Я відчуваю в собі ще багато можливостей, відчуваю, що сьогодні вмію більше, ніж у молодому віці. Прагну і далі розвиватися не лише для самої себе, а й заради глядача.

Дуже шкода, що залишилося мало реклами. Раніше по місту було багато афіш, а зараз їх немає. Інформацію про вистави та концерти можна знайти в Інтернеті, але багато людей старшого віку ним не користуються. Потрібно активніше пропагувати мистецтво через радіо, телебачення, друковані ЗМІ, інтернет-видання. Багато речей швидко минають, а класична музика живе багато століть, служить людству і надихає.

Я вважаю, що в нашому непростому світі дуже важливо, щоб глядачі, які повертаються після вистав або концертів додому, отримували натхнення та позитивні емоції, тому особисто я ніколи не дозволяю собі виходити на сцену спустошеною. Я повинна дарувати людям те, що дано мені від Бога. Після ювілейного концерту до мене підходило багато людей зі словами подяки, а одна жінка сказала, що місяць тому поховала чоловіка і вперше посміхнулася лише сьогодні, на концерті. Такі зізнання для мене багато важать.

1