Про молодість, зрілість і старість

Київська академічна майстерня театрального мистецтва «Сузір'я» запросила на нову виставу «Три високі жінки» за трагіфарсом Едварда Олбі. Це історія про анатомію тимчасової тканини людського життя. Поєднання в одне ціле молодості, зрілості і старості. Розміркування про минуле життя, свідомість та про суперечності, які закладені в одній людині.

Про молодість, зрілість і старість

Режисер-постановник та сценограф — заслужена артистка України Тетяна Аркушенко. Багато років пані Тетяна працювала в Росії. І нині її вистави грають російські театри. А вісім років тому вона повернулася на свою Батьківщину. Відтоді активно співпрацює з українськими театрами.

Незабаром після повернення в Україну на Камерній сцені ім. Сергія Данченка Національного академічного драматичного театру ім. Івана Франка поставила п’єсу Теннессі Вільямса «Скляний звіринець», в якій головну роль виконує народна артистка України Ірина Дорошенко. Добро на постановку «Скляного звіринця» дав народний артист України Богдан Ступка, який тоді був художнім керівником театру. Багато років великою популярністю в киян користувалася її вистава «Леттіс і Лавідж» за п’єсою Пітера Шеффера у театрі «Сузір'я». Для Київського драматичного театру «Браво» режисерка поставила «Танці на валізах», в основу цієї вистави ліг відомий твір Річарда Баєра. Однією з нових робіт стала постановка вистави «Клуб самотніх сердець» Айвона Менчелла в Національному академічному українському драматичному театрі ім. Марії Заньковецької (м. Львів).

Вже багато років Тетяна Аркушенко тяжіє до американської драматургії, яка, на її думку, недостатньо представлена на українській сцені. Отож, слово пані Тетяні:

— Дуже люблю творчість Едварда Олбі. Особливо його п’єсу «Три високі жінки». Колись давно побачила виставу за його твором «Хто боїться Вірджинію Вульф». Мені здалося, що це дуже цікава драматургія. Такі вистави не для широкого перегляду, але вони інтелектуальні, про глибинні психологічні речі. Я вважаю, що в театрі потрібно не тільки сміятися, але інколи подумати й попереживати.

Дуже вдячна художньому керівнику Київської академічної майстерні театрального мистецтва «Сузір'я», народному артисту України Олексію Кужельному. Він і його театр дають можливість режисерам поставити саме те, що вони прагнуть зробити. Те, чого б вони можливо ніколи б не змогли у репертуарному театрі, тому що там є свої плани, комерційні ідеї. А тут можна використовувати чисто творчі мотиви. Він дав можливість зібратися творчим людям і робити те, що вони вважають потрібним.

Репетиції тривали досить довго, бо не мали можливості часто зустрічатися. У театрі своєрідна сцена, до якої треба прилаштуватися. І я думаю, що не всю драматургію тут можна грати. Але саме Олбі лягає на цю модерну атмосферу. Це чистий театр, який створюється тільки на актора і на філософські речі.

Творчість Олбі подібна до творчості Теннессі Вільямса. Все в їхніх п’єсах дуже особисте. Тут ми бачимо художнє узагальнення, аналіз і філософське осмислення життя, того, що є найціннішим у цьому житті.

У будь-якому віці є своя мета і своя цінність. І вона змінюється, коли приходить другий вік. Треба вміти себе переоцінити. А найважливіше — зуміти всім пробачити і визнати свої помилки.

Одну з ролей виконує прекрасна актриса Людмила Шпиталева. Свого часу вона була зіркою Київського театру на Подолі, грала в інших театрах. Нині, на жаль, не дуже задіяна. Думаю, що вона добре підходить на цю дуже складну роль.

Заслужена артистка України Тетяна Олексенко-Жирко — одна з провідних акторок Національного академічного драматичного театру ім. Івана Франка. Зіграла багато ролей, її добре знає український глядач.

Марія Івашечкіна — моя студентка, випускниця Київської муніципальної академії естрадно-циркового мистецтва. Нині закінчує продюсерський факультет. Багатостороння дівчина, дуже здібна, має проби в кіно. Думаю, що в неї є перспективи.

Сценографічне рішення, яке б підходила під сцену театру «Сузір'я» підказали Олексій Кужельний та художниця Тетяна Зіміна.

У другій дії героїні змінюють свій одяг. За авторською ідеєю вони вже не з цього світу, це їхні душі, їхні іпостасі. Насправді це одна жінка. Мені здалося, що вона повинна мати саме такий вигляд. Всі три актриси одягнені в одному стилі, що нагадує початок минулого століття. Натомість у першій дії можна побачити напливи реальності. І коли бабуся поринає у спогади, то люди, які поруч, здаються її сутністю.

Зараз стало дуже модно переробляти драматургів. А мені здається, що треба йти за такими авторами як Олбі, Чехов, Вільямс, намагатися зрозуміти їх. Думаю — нам це вдалося.

Фото надані театром