Українська драма у Франції

Сучасний український драматург Неда Неждана нещодавно побувала у Франції, де долучилася до кількох проєктів, що сприяють поглибленню українсько-французьких культурних зв’язків.

Про творчість письменниці в більшій чи меншій мірі вже знають принаймні у 20 країнах. Іноді це були постановки п’єс у театрах, іноді публікації, участь у міжнародних конкурсах та фестивалях. Серед знакових подій останніх років — по дві постановки в Туреччині та Австралії, сценічне читання однієї з п’єс, присвяченої російсько-українській війні, у Португалії. Ця п’єса «Загублені в тумані» здобула перемогу на конкурсі «Коронація слова», однак, до цих пір ще не поставлена в жодному українському театрі.

Така реалізація за кордоном — свідчення того, що її творчість цікава іншим країнам. І хоча драматург пише саме про Україну, коли у текстах є справжня глибина, то виявляється, що вони близькі й глядачам з інших країн.

— У Франції нещодавно відбулося дві дуже важливі події для української драматургії і України взагалі, — розповідає Неда Неждана. — Це перша повнометражна прем’єра французькою мовою п’єси «Майдан Інферно». (Принагідно зазначу, що це перше втілення української п’єси французькою мовою у Франції. До цього була лише постановка Володимира Винниченка 1940 року, але вона була українською мовою в діаспорному театрі).

Це моя п’єса про Майдан, яка писалася переважно у Франції. Зміст у неї український, а контекст — міжнародний. Крім Франції писала її, подорожуючи Європою: під час бієнале «Нові Європейські П’єси» у Вісбадені (Німеччина), Генеральної Асамблеї Євродрами в Пріштні (Косово) та в Македонії.

Ця п’єса спершу була опублікована у Франції. Саме там відбулося перше сценічне читання на фестивалі «Європа театрів» у Парижі, а потім ескізна вистава (представлений не весь твір, а його дайджест) на Міжнародному фестивалі політичного театру «Етранж Етранжи» в Ліоні — два роки тому.

Після цього режисер сценічної версії Клеман Перетятко захотів поставити повнометражну виставу. Шукав можливостей, партнерів. Одним із таких партнерів став Національний центр театрального мистецтва імені Леся Курбаса. А перша презентація цього проєкту відбулася в рамках міжнародної конференції, присвяченої Революції гідності в Центрі Курбаса.

Для того, щоб занурити французьких акторів в український контекст, він привіз двох акторів із Франції Амандін Венсон і Антоні Льєбо, які відвідували Музей Майдану, спілкувалися з учасниками протестів. Це дало їм можливість краще зрозуміти ті події. До них приєднався і третій актор Сімон Жуанно.

Після цього був проміжний показ у Ніцці (40 хвилин). Якщо ліонська вистава була суто драматична з мандрівкою по різних приміщеннях театру, то ця відбувалася вже на сцені. Але вона була наполовину драматична, наполовину — маріонеткова. Тобто, актори грали на сцені разом з маріонетками.

Перша версія маріонеток була більш реалістичною. Тобто, обличчя маріонеток шукали серед протестувальників. А потім вирішили відмовитися від цієї ідеї. На першому показі зробили порожні обличчя і зрозуміли, що це краще. Тому, що дає більше можливостей для глядачів уявити себе на місці того чи іншого персонажа. В результаті ж виникла третя версія цих маріонеток з обличчями, подібними до українських ляльок-мотанок. Клеман Перетятко надихнувся з одного боку ідеєю з абстрактними обличчями, а з іншого — українським вертепом, бо п’єса була написана подібно до вуличної містерії, де є інтермедії, можливість використання маріонеток і масок.

Прем’єра цієї вистави відбулася на найбільшому світовому фестивалі театрів маріонеток у Шарлевіль-Мезьєрі (Франція). До речі, поняття маріонеток для французів ширше ніж для українців — так вони називають будь-які предмети, використані у театрі як персонажі (тіні, ляльки і, власне, маріонетки).

Вистава стала спільною продукцією фестивалю і ліонської театральної компанії «Колапс». Її показали в основній номінації на великій сцені, а це має велике значення для рейтингу вистави. Цікавою була реакція глядачів і професійних спільнот. Її позиціонували з недавніми протестами «жовтих жилетів» у Франції. Тобто, ця тема стала ближчою для французів ніж тоді, коли відбувався Майдан. З іншого боку — це дало поштовх до більшої уваги до України, зацікавленості українською революцією, загалом ситуацією в нашій державі. Починається вистава кривавою суботою, тобто переходом Євромайдану у, власне, Майдан. Фінал відкритий — це напад Росії на Україну.

Режисер запропонував потрійний світ — маріонеток, де відбуваються реальні події, світ масок, подібних до аватарок фейсбуку, а також внутрішні монологи головної героїні і героя в комі, в якій він опинився внаслідок нападу беркутівців. Ці думки показуються акторами віч-на-віч без масок і маріонеток.

Така потрійна ієрархія створює цікаве візуальне рішення. Якщо самі маріонетки дуже тендітні, чим підкреслюється крихкість людського життя, то декорації були з залізної арматури, що уособлювала жорстокість тоталітарної системи.

Друга важлива подія — видання французькою антології українських п’єс «Від Чорнобиля до Криму» вперше в історії двох країн. Серед авторів — Сергій Жадан, Олександр Ірванець, Олександр Вітер, Павло Ар’є, Олег Миколайчук, Анна Багряна, а також є моя п’єса «Заблукані втікачі». Все це відомі автори, твори яких перекладені багатьма мовами, поставлені у театрах закордоном. Також у перекладі з кримськотатарської мови п’єса «Арзи, татарська легенда» Ріната Бекташева, з окупованого Криму. До антології увійшла і перекладена з російської п’єса Дмитра Тернового «Деталізація», в якій передбачено Майдан.

Крім презентації власне драматургії, ми з упорядником і директором Домініком Долм’є хотіли представити і саму Україну, про яку на жаль, дуже мало знають у Європі. Тому підбиралися твори про нашу історію і сучасність: Про Чорнобиль, Майдан, визвольні змагання українців під час Першої і Другої світових воєн, час перемін. Це різні стилі, різні формати. Масштабна, багатонаселена п’єса Сергія Жадана «Гімн демократичної молоді» і, в той же час, моноп’єса Олега Миколайчука про проблему аборту «Дикий мед у рік чорного півня». Це реалістичні і напівдокументальні п’єси, а також віртуальні і фентезі. Намагалися показати різну Україну.

Ця антологія була представлена в Українському культурному центрі в Парижі, який став партнером презентації. А видавництво «Еспас д’ен Інстан», яке спочатку видало «Майдан інферно», тепер виступило ініціатором антології.

Цей проєкт підтримала лише французька сторона. Ми зверталися до багатьох інституцій в Україні — Міністерств культури і закордонних справ, різних фондів, але не отримали там підтримки. Натомість, допомогли «Національний центр книги Франції» і, частково, Міжнародний конкурс театральних авторів у Ліоні, бо три автори книги — серед його переможців.

Ця презентація і моя участь у фестивалі відбулися завдяки підтримці фонду і-Портунус, він же сприяв поїздці Клемана Перетятка в Україну. Хочеться, аби й українська сторона підтримувала такі починання, бо це надзвичайно важливо для іміджу нашої країни. Драматургія — це не лише обличчя українського театру, але й маска, яка може помогти іноземцям відчути себе в ролі українців. Ті ж французькі актори, які були на сцені в українських вишиванках, говорили тексти, що звучали на Майдані, — змогли це відчути із зрозуміти більшою мірою, ніж у документалістиці, і донести до своєї публіки.

В Україні були лише сценічні читання п’єси «Майдан Інферно», а також одна ескізна студентська вистава. Є в планах постановка режисером Анатолієм Левченком у Донецькому обласному драматичному театрі (м. Маріуполь).

Думаю, що українському театру сьогодні бракує осмислення цієї теми на художньому рівні, а театр повинен бути з народом, осмислювати ті проблеми і виклики, які відбуваються з нами. Інакше історія буде повторювати свої уроки.

Влітку завершила п’єсу «Час чорного сонця». Це історична притча-фентезі. Починається вона з того, що акторові пропонують стати королем… Дія відбувається начебто в середньовічній Італії, але, власне, твір по ті відчуття, що переживаю зараз. Хоча сама ідея виникла за два роки до сучасних подій.

Пишу також п’єсу про підлітків. Головна героїня — біженка. Це твір про те, як її не сприймають такою, якою вона є, про небезпеки, які на неї чатують.

Щойно отримала запрошення їхати на прем’єру в Дніпро. Там поставили мою давню п’єсу «Той, що відчиняє двері». На щастя для п’єси, але на жаль для країни, вона знов актуальна. Тішуся, що театр драми і комедії, який раніше був російськомовним, завдяки новому директору Сергію Мазаному українізується.

У планах драматургічного відділу Центру Курбаса, в якому я працюю, проєкт антології «Інша драма» — сучасних експериментальних п’єс. Також є проєкти, пов’язані з історичною, біографічною драмою, комедіями. Однак, не маємо підтримки з боку держави щодо цих видань, тому знову у пошуку.