Лариса ТРОЯНОВСЬКА: «Глядач іде до театру за емоціями»

У Київському академічному драматичному театрі на Подолі нещодавно відбулася прем’єра вистави «Зойчина квартира» за Михайлом Булгаковим в українському перекладі Ольги Байбак. Роль Манюшки, покоївки головної героїні, виконує заслужена артистка України Лариса Трояновська. Сьогодні пані Лариса наш гість.

— Коли відбулося Ваше знайомство з п’єсою «Зойчина квартира»?

— Ще під час навчання в театральному інституті. Вважаю себе людиною реальною і земною, ніколи не уявляла себе в містичних постановках за Михайлом Булгаковим. Не могла б навіть подумати, що колись гратиму в «Зойчиній квартирі», до того ж у такій формі, в якій вона йде у нас.

Це наша перша спільна робота з Максимом Голенком. Він ще молодий, але вже досить маститий режисер. Уміє бачити в акторові його особливості і використовує їх на благо виставі. Максим дуже любить актора, поважає його як творчу одиницю. Його репетиції не були для болісними. Я розуміла, що він хоче і, як мене здається, режисер розумів, чого прагну я. Максим пропонував форму, яку актор міг сам наповнити змістом. А це, як на мене, прекрасний варіант.

З людиною можна мало спілкуватися, мало її знати, не мати якихось спільних планів, але добре розуміти. Цей проєкт з М. Голенком дав мені цікавий досвід, справжню насолоду, можливість попрацювати з нашими молодими акторами. Я з цікавістю спостерігала за їхньою роботою. Вистава принесла радість кінцевого результату. Спочатку не уявляла яким він має бути.

— Що можете сказати про Вашу героїню?

— Манюшка має для мене кілька забарвлень. З твору Булгакова можна зрозуміти, що вона зрадниця. Але не забуваймо, що вона рятувала своє життя.

А в нашій виставі, як мені здається, вийшла звичайна жінка, як образ жіночої любові. Вона любить і люблять її. І в цій любові вона весь час себе реалізує. Манюшка знаходить чоловіка, розчиняється в ньому і вже йде по життю тим шляхом, який обрав цей чоловік. Думаю, що кожен глядач побачить в образі Манюші щось своє.

Натомість Зойка — це жінка, яка бере на себе відповідальність, яка облаштовує своє життя. Мені дуже цікаво працювати з Дашою Малаховою і Катериною Рубашкіною, які в різних складах грають Зойку. Обидві дуже різні. Вони для мене цікаві і як люди, і як актриси. Хоча в мого персонажа і немає особливих стосунків із головною героїнею, в яких би можна було б показати своє ставлення до неї.

Безпосередньо у виставі працюю з Ігорем Ніколаєвим. Це новий актор у нашому театрі, приїхав з Рівного. Вважаю, що він талановитий виконавець — пластичний, гнучкий, гарно рухається, вміє працювати з шаблями. Не багато акторів, які вміють так працювати на сцені.

З Андрієм Пархоменком ми давно працюємо в одному театрі, але до цього в нас було не так багато спільних робіт. Але цього разу працювати разом було легко. Ми розуміємо одне одного, наші погляди на акторство і театр співпадають.

Вистава досить модерна. Але я не відчувала в цьому складності. Все для мене було зрозуміло і логічно вибудувано. Я в цьому існувала. Вважаю, якщо актор працює у виставі, то він повинен йти за режисером. Режисер у виставі повинен бути один. Це не значить, що актор не повинен думати, не бажати додати у виставу щось своє. Артист пропонує, а режисер обирає, що йому цікаво. Ми намагалися йти таким шляхом і в нас не було ніяких непорозумінь.

Вистава музична. З одного боку це, мабуть, віяння часу. А з іншого — традиція музично-драматично театру в Україні, адже українці — це співоча нація. Актор повинен вміти і співати, і танцювати. У виставі «Зойчина квартира» я співаю не вперше. У виставі «Льовушка» моя героїня виконує «Місяць на небі», співаю я і в спектаклі «Звідки беруться діти».

Не бачу себе з боку. Але, як казав би мій викладач Леонід Олійник, не зіпсувала виставу. (Сміється). Глядач добре сприймає «Зойчину квартиру», і не лише столичний. Нещодавно ми повернулися з Дніпра, де на фестивалі «Дніпрова феєрія» вперше показали цю виставу за межами Києва. Цей досвід виявився вдалим. Була переповнена зала. Глядач приймав нас з оваціями.

— Донедавна Ваш театр був переважно російськомовний. А останні два роки майже всі прем’єри українськомовні. Навіть Булгакова переклали українською.

— Я бачу в цьому тільки плюси. Не виключаю, що й далі читатиму мовою оригіналу Цвєтаєву, Лєвітанського, Паустовського, Горького. Можливо гратиму в російськомовних виставах. Але я живу в Україні, це моя земля, це моя мова. В українському театрі вистави мають йти українською. Також хотілося б мати досвід роботи англійською чи французькою мовами, але це були б якісь разові акції. До речі, мій батько білорус і я дуже люблю білоруську поезію, інколи використовую її в своїй роботі.

А те, що «Зойчина квартира» звучить українською — це прекрасно. Булгаков говорив і писав російською, але родився тут — у Києві.

— Вже багато років Вас єднають дружні творчі стосунки з драматургом Тетяною Іващенко.

— Один з останніх на сьогодні наших спільних проєктів — вистава «Замовляю любов», яка й сьогодні представлена в репертуарі Театру на Подолі. У цій виставі я граю разом з В’ячеславом Довженком та Іриною Грищенко. З цією постановкою ми нещодавно побували на гастролях у Запоріжжі та Дніпрі. Працювали на тисячні зали, мали успіх. Тетянина драматургія сучасна, вона має попит.

Я поділяю погляди письменниці на життя, драматургію. Ставлю її на перше місце серед сучасних українських драматургів. Не тому, що я закрита від інших драматургів, а тому, що для мене як для актриси цікава її думка, цікаво все, що вона пише, висловлює, говорить.

У цьому році на день народження Івана Франка відбулася творча зустріч, де ми з моїм колегою по сцені Володимиром Кузнецовим згадали виставу «Таїна буття», присвячену Каменяреві. Мали можливість відтворити її у камерній формі. Ця вистава і сьогодні звучить дуже сучасно, гармонійно і по-людяному.

— Пригадайте будь-ласка, як створювалася вистава «Таїна буття».

— Хотіла б у першу чергу добрим словом згадати драматурга і театрознавця Ярослава Верещака, який, на жаль, нещодавно помер. Саме він підтримував Тетяну Іващенко в усіх її творчих діяннях і спонукав до них. Був досить складною творчою особистістю, талановитою людиною. Саме він сказав Тетяні: «Чому ж не написати про наших великих людей, адже не маємо хороших вистав про Шевченка і Франка». Після цього вона написала п’єсу про Франка.

Я. Верещак вважав Тетяну Іващенко першопроходцем сучасної української драматургії, яка народилася в 90-ті роки. Він був для неї невидимою підтримкою. Переймався, аби її п’єси включали до антологій, що видає Національний центр театрального мистецтва ім. Леся Курбаса.

Коли Тетяна написала «Таїну буття» я тільки прийшла працювати у Театр на Подолі. Дуже захотіла, щоб роль Івана Франка зіграв саме Володимир Кузнецов. Тоді ще не знала, що він не володіє українською мовою. Володимир прочитав п’єсу, сказав, що згоден. Аби грати у виставі навіть вивчив українську. (До речі зараз Володимир Кузнецов грає у виставі «Сойчине крило» за п’єсою І. Франка). Художній керівник нашого театру Віталій Малахов дав згоду на постановку. Поставив виставу Віталій Семенцов. «Таїна буття» йшла багато років. Виступали з нею у Львові, Івано-Франківську, Тернополі. А грати камерну виставу у тисячному залі не так просто.

Я згадала про нещодавній показ «Таїни буття» у Національному музеї літератури. На нього завітала дружина Роланда Франка — Алла. Їй сподобалася вистава. Ми домовилися про подальшу співпрацю. Але на жаль, дуже скоро після цього пані Алла померла.

А з Тетяною Іващенко у нас були інші спільні проєкти. У Театрі на Подолі Ігор Славінський поставив її п’єсу «Я убив», а в Київській академічній майстерні театрального мистецтва «Сузір'я» я мала щастя грати у виставі за її п’єсою «Мне тесно в имени твоем». Маємо нові творчі плани. Можливо один з них встигнемо втілити до закінчення цього театрального сезону.

— Нині Ви граєте у двох виставах, які нещодавно поставив Ігор Матіїв. Це спектаклі «Вільні стосунки» і «За двома зайцями».

— Ігор — молодий режисер. Успішно працював у Донецькому національному академічному українському театрі. Це людина нової формації. Інтелектуальна і мудра особистість. Постійно у пошуку нових форм. Працювати з ним завжди цікаво. Чекаєш його нових рішень.

Виставу «Вільні стосунки» поставили не так давно. Сьогодні вона користується великою популярністю серед глядачів. По-перше — це весела вистава, по друге — хороша, цікава драматургія. Дуже оригінальне вирішення теми. Приміром, я б ніколи не додумалася б, що виставу можна зробити на кухні. І в цей час я готую піцу. Мені здається, що це цікаве режисерське рішення. До речі, воно здивувало представників італійського посольства, яких ми запросили на виставу.

У виставі немає сталого фіналу. Кожен глядач має домислити сам, чим закінчиться ця історія. Адже не зрозуміло, чи дійсно був у героїні коханець, чи вона його просто нафантазували. А може це фантазії її чоловіка…

А «За двома зайцями» — це вистава, від якої глядач завжди чекає чогось нового. До цього було багато постановок за твором Михайла Старицького.

Я граю Секлету Лимериху. Для мене це був цікавий досвід. Це наша українська класика. Непросто було зіграти так, аби зацікавити глядача, адже всі бачили прекрасний фільм і будуть порівнювати. Хотілося максимально наблизитися до сучасного життя, аби люди зрозуміли, що й зараз все відбувається так, як і багато років тому. Просто змінюються форми, дещо інші стосунки між людьми, але все залишається.

Режисер довго думав, чи брати п’єсу Старицького, чи зробити осучаснену версію. Врешті в основу постановки лягла п’єса Оксани Прибіш, написана за мотивами класичного твору. Дія відбувається на Подолі, біля пам’ятника Григорію Сковороді. Глядач ходить на виставу, і це радує.

Але найбільше мені подобається працювати з художнім керівником нашого театру Віталієм Малаховим. Нині він завершує роботу над виставою «Сірі бджоли» за Андрієм Курковим, де в мене буде невелика, але дуже цікава роль.

— Багато років Ви виконували моновиставу за творами Марини Цвєтаєвої. А чи не плануєте звернутися і до української поезії?

— Крім цього у мене була вистава за творами Лесі Українки, в якій я представляла поезії видатної української письменниці, написані нею у різні роки. Я обов’язково її відновлю. Можливо в якійсь іншій формі. Весь час думаю над цим.

У Музеї Максима Рильського разом з Катериною Рясною працюємо над проєктом «Особистість». У цьому проєкті все, що стосується Києва і українських авторів, він для тих, хто цікавиться високою поезією.

— Крім роботи в театрі Ви знімаєтесь в кіно. Настільки це для Вас важливо?

— Будь-яку справу треба робити по-чесному. Якщо ти її робиш відповідально, вчиш текст, думаєш над роллю, то твої думки дійдуть до глядача. Просто пропонований матеріал не завжди цікавий. Але якщо серіал роблять професійні режисер і оператор, якщо цікавий текст, то може вийти хороша річ.

Хочу знятися у справжньому українському кіно, що зніматимуть українською мовою. Але поки що це лише мрії.

— Чи є у Вас захоплення?

— Дуже люблю балет, на жаль рідко виходить на нього потрапити. Також люблю своє рідне місто, постійно намагаюся дізнатися щось нове про Київ. А потім гуляю з друзями вуличками і розповідаю їм маловідомі факти з життя столиці. Маю дачу, де у вільний час працюю на землі. У мене дуже багато троянд.

— Як Ви оцінюєте стан сучасного українського театру?

— Розумію, що театр повинен заробляти кошти. Але майже всюди у світі театр підтримують або держава, або меценати. У нас, на жаль, досі немає закону про меценатство. Сьогодні дуже важливо не дати знищити те, що маємо.

Радує те, що в останні роки значно активізувалося життя в рідному Театрі на Подолі. Наш художній керівник, народний артист України Віталій Малахов дає дорогу молодим режисерам. Протягом останніх двох сезонів у нас ставили вистави Максим Голенко, Ігор Матіїв, Сергій Павлюк, Давид Петросян. Настільки успішними є їхні роботи покаже час, але, напевне, за молоддю майбутнє.

Буваю в інших містах. Там сьогодні теж дуже освічений глядач. Люди цікавляться мистецтвом, хочуть, аби більше до них приїздило на гастролі театрів. Дуже люблю київського глядача, який приходить до нас аби посміятися, поплакати, попереживати разом з акторами. Глядач приходить до театру за емоціями. Маємо завжди про це пам’ятати.

Автор фото Ira MARCONI

  • Ви тут:
  • Я-UA
  • Культура
  • Лариса ТРОЯНОВСЬКА: «Глядач іде до театру за емоціями»