Що сталося у Конотопі?

Київський академічний театр українського фольклору «Берегиня» останнім часом позиціонує себе і як театр драматичний. Наприкінці минулого театрального сезону молодий режисер Тетяна Матасова поставила тут виставу «Тіні забутих предків», а нещодавно в її постановці відбулася прем’єра вистави «Конотопська відьма»

«Конотопська відьма» — блискуча комедія Григорія Квітки-Основ'яненка. Сатира, гумор та бурлеск тут поєднуються з блискучим професіоналізмом знавців фольклору — акторів театру «Берегиня». Дотепними жартами та містичними подіями наповнені пригоди сотника Забрьохи та писаря Пістряка. А самі тільки прізвиська конотопських відмочок змусять глядачів ще довго сміятися після вистави. Її творці розповідають про самодурство та здирництво, які здатні загубити будь-яку справу. А от чи притаманно це сучасній Україні, кожен глядач вирішить сам.

Про нову виставу ми попросили розповісти режисера-постановника.

— Як і більшість українців я познайомилася з «Конотопською відьмою» ще під час навчання в школі. Я тоді всю шкільну програму перечитувала наперед, — згадує пані Тетяна. — А от з інсценізацією Богдана Жолдака за цим твором — приблизно п’ять років тому. Вистави за цією інсценізацією з успіхом йшли у Національному академічному драматичному театрі ім. Івана Франка та Київському академічному Молодому театрі. Твір дуже вразив, але ставилася до нього обережно. З одного боку — хотіла його поставити, але розглядала це як далеку перспективу. А вийшло так, що колектив театру «Берегиня» підштовхнув мене зробити це швидше.

На репетиції було мало часу, оскільки в театрі паралельно готували виставу «Козацька слава». Актори мобілізували всі свої сили. Бачила як їм було важко. Адже у двох прем’єрах був задіяний весь акторський склад.

Головна думка закладена у кінці вистави. Хотілося сказати, що життя віддаємо Україні, душу — Богу, а честь — нікому. Але кожен має дійти до цієї думки по-своєму, через свій асоціативний ряд.

Зовсім трохи переробила інсценізацію Богдана Жолдака. Енергетично постановка передає ту думку, що закладена Григорієм Квіткою-Основ'яненком. Засобами театру хотіла передати ту атмосферу, яку письменник заклав майже двісті років тому.

У нашому виконавському складі задіяні і артисти балету, які виявилися дуже яскравими. Приміром, роль Олени виконує артистка балету Ольга Литвинчук. Ми з нею багато займалися окремо. В іншому складі у цій ролі Вікторія Толкачова — наша артистка-вокалістка.

Яскраві образи Забрьохи і Пістряка. Роль сотника Забрьохи виконує Олексій Черняк, а Валентин Великород — у ролі Пістряка. З ними я теж багато займалася. Актори дуже викладаються. Коли я під час репетицій відволікалася на якийсь час, вони продовжували репетирувати, знаходили своїх партнерів по сцені і далі працювали. Згодні були репетирувати навіть уночі чи з самого ранку, аби тільки все добре склалося.

Заслужений артист України Анатолій Пахомов спочатку з’являється у ролі Казкаря, а потім перетворюється на покійного Уласа Забрьоху. Тон репетиціям задавав жанр комедії. Працювати було весело і цікаво. Дуже багато жартів з’являлося під час репетицій. Деякі потім відходили, а інші залишалися.

Дуже хотіла, щоб у виставі звучала кобза, але не знала, де її знайти. Кобзу приніс Павло Ласкавчук, який грає Дем’яна Суденка. Ми разом підібрали мелодію яка, думаю, «стріляє» не гірше пістоля.

Явдоха Зубиха — найяскравіша відьма нашого колективу Олександр Бригінець. Обрали на цю роль чоловіка, бо відьма не є чимось конкретним, це якась мара, якась чутка, якесь нарікання, що його перекидають один на одного люди. Тому це не може бути конкретна побутова особистість. Саме таким засобом ми збили конкретність. Плюс жанр вистави нам дозволяє трішки побавитися. І вже після перших репетицій зрозуміли, щоб хто б інший не став на цю роль, такої відьми б не було. Відьма, у виконані Олександра, щось містичне, незрозуміле.

Кожен актор, який виходить на сцену, він не тільки вкладає багато сил, він встиг полюбити свого персонажа. Ми багато репетирували разом, але крім цього актори працювали й індивідуально.

Сценографічне рішення вистави здійснила художниця Людмила Повзник. Все, що бачимо на сцені, це витвір її творчої уяви. Ми багато спілкувалися, я говорила, що потрібно мені, але не нав’язувала їй якісь конкретні моменти. Людмила не спала ніч перед першим показом вистави, доробляла ті огріхи, які побачила на прогоні. Вона взяла на себе дуже велику відповідальність. Як режисер я дуже задоволена і костюмами, і декораціями. У декораціях ми поєднали вертепну скриньку з ляльками, як творчість, з троном, як владою. Тому що люди постійно межують між владою і творчістю.

Музика і пісні — це колективна робота. Здійснювали її під керівництвом засновника нашого колективу, народного артиста України Миколи Буравського. Дещо підшуковувала я, розуміючи з точки зору режисера, що так має бути. Пропонували після перших читок пісні і актори. До мене підходили Олександр Черняк і Валентин Великород й говорили: «А ви знаєте, мій герой співає ось таку пісню». Вони дуже відчувають своїх персонажів і, відповідно, підбирали пісні.

У столичних театрах імені Івана Франка і Молодому виконувався раніше написаний музичний матеріал. Але ми театр фольклору і маємо показувати фольклор. Вдячна оркестру, який працював над обробкою музичного матеріалу, аби зробити його унікальним.

Завдяки Олексію Черняку наприкінці вистави звучить пісня «Ой попід гай зелененький». Ця пісня повністю передає ті думки, які я хотіла донести, ті питання, з якими має вийти з вистави наш глядач.

Пластичне рішення — це теж колективна творчість. Частково нею займалася наш балетмейстер, частково я, деякі рухи приносили артисти балету.

Це чарівна акторська трупа, з якою приємно працювати над драматургічним матеріалом, щось розбирати, щось придумувати, жартувати.

Маємо ще одну шалену задумку — зробити моновиставу, присвячену Марії Приймаченко, оскільки такої вистави ще немає, але вона має бути. Глядачам потрібно різними засобами доносити, що це була за унікальна особистість. Одна із засновниць і корифей нашого театру, заслужена артистка України Надія Буравська вже чекає на нову роль, але при цьому не відмовляється від інших робіт.

Не маємо такої п’єси, нову історію про Марію Приймаченко створюємо самі.

Фото надано театром