Чи повернеться Тарас?

«Тарас. Повернення» — фільм про період заслання Тараса Шевченка у Казахстані. 9 березня цього року відбувся показ фільму в Національному музеї Тараса Шевченка, а точна дата виходу картини в кінопрокат до цих пір не відома.

Сюжет стрічки побудований на історії переслідування Шевченка агентами царської таємної поліції — «Охранки» у найтяжці для нього останні тижні перебування в Новопетрівській фортеці на Мангистау (Казахстан).

Сценарій фільму виграв Міжнародний конкурс кіносценаріїв до 200-літнього ювілею Т. Шевченка у березні 2012 року. Але за правління проросійського президента Януковича не був запущений у виробництво. Від автора сценарію і режисера Олександра Денисенка тогочасне Держкіно України вимагало змін у сценарії і вилучення сцен спрямованих проти російського імперіалізму і шовінізму. На що Олександр Денисенко не погодився. Таким чином картину булого «поховано». Реанімувало її Держкіно України на чолі з Пилипом Іллєнком після Революції Гідності. У липні 2016 року розпочалися зйомки фільму в Києві у фортеці Косий Капінор. Впродовж серпня і вересня 2016 року зйомки відбувалися на Мангистау (Казахстан). У грудні 2016-го на Одеській кіностудії завершилися павільйонні зйомки стрічки. У квітні 2017 року відбулася кіноекспедиція до Капшагаю (Казахстан). У травні відбулися зйомки в Білгородській фортеці на околицях Білгорода-Дністровського. У червні 2017-го було знято останній епізод фільму «Казарма». Загалом у фільмі відзнято 38 локацій, більше ста акторських ролей, що є рекордом для сучасного українського кіно.

Картина була завершена у грудні 2017 року і прийнята Держкіно 22 грудня. Впродовж 2018 року фільм «Тарас. Повернення» не було показано ані в прокаті, ані на жодному фестивалі світу. Практично картину було покладено на полицю.

У березні 2018 року видавництво «Клуб сімейного дозвілля» видало роман Олександра Денисенка з однойменною назвою, в якому багато сюжетних ліній, сцен і персонажів, котрих глядач не побачить у фільмі. Виданий роман є першою частиною допоки неопублікованого роману-трилогії Олександра Денисенка «Три душі, три ворони, три лірники».

13 вересня 2019 року відбулася фестивальна прем’єра фільму на українському кінофестивалі у Кам’янець-Подільську.

— Цей фільм має найбільше локацій з усіх українських картин. — розповідає Олександр Денисенко. — Вона знімалася і в Казахстані, і в Україні. У Казахстані знімали там, де перебував у засланні Тарас Григорович, поряд з тією фортецею, яку казахи вже розібрали на каміння для своїх будівель. Ми відчули цю тюрму без кордонів, тюрму без стін, з якої втекти неможливо. Тут 60 градусів спеки влітку, втім через вітер, який змінює свій напрямок багато разів, цю спеку не чути. Ці краєвиди фантастичні. Але перебувати там і знімати — справжнє пекло. Але ми його пройшли. У картині 113 ролей зі словами. Це один з найбільших фільмів за кількістю дійових осіб.

2012 року мій сценарій виграв Міжнародний конкурс до 200-річчя від дня народження Тараса Шевченка. Потім Янукович цей проєкт закрив за антиросійську спрямованість. З вимогою, щоб я викинув епізоди проти царя, проти Росії. Чого я звичайно не зробив. Тільки після того, як перемогла Революція Гідності, картину запустили. Але вона дуже слабко підтримувалася державою. Лише зрідка давали кошти. Ми знімали стрічку довгих два роки, що є рекордом зйомок. Але все ж нам вдалося зняти цей фільм.

Коли я ще готувався до написання сценарію фільму, прочитав книжку царського генерала Терентьєва, який під час перебування Шевченка на засланні був одним з командувачів російських військ у Казахстані. І зрозумів, що Тарас Григорович не просто там сидів як політичний в’язень, відбував заслання. Він там був військовополоненим, який змушений був або брати, або не брати участь у каральних загонах, які Росія спрямовувала проти казахів, забираючи їхні землі.

У росіян був задум — через Афганістан, Персію дістатися Індії, і, як казав Жириновський, помити свої чоботи в Індійському океані. Я спеціально вставив цю фразу у фільм, аби показати, що цій ідеї вже не одне століття. Звичайно, цей фільм антиросійський, антиімперський. Він не подобається багатьом в Україні. Так було за часів Порошенко, така ж ситуація залишається і зараз.

Шевченка ви тут не побачите на п’єдесталі. Це звичайний солдат, який не має права голосу в умовах царської армії. У будь-який момент може бути покараний, кинутий у карцер, що й відбувалося.

У 1853 році Шевченко багато разів проситься на чергування на сторожову вежу над Каспієм. Це місце, де або страшенно холодно, або страшенно спекотно. Від чого взагалі можна померти. Чому він так робив? Тому, що йшла війна. Тарас не хотів брати участь у каральних загонах. Не хотів вбивати казахів.

Казахи досі вважають його акином — співцем казахської землі, найпершим художником Казахстану. В Астані є музей, до експонуються картини, які тут малював Шевченко. Його допускали до святилищ казахського народу. Він малював підземелля, мечеті, некрополі. Тарас робив пам’ятники на могилах казахів. А це в них вважається святою справою. Казахи слухали Кобзаря і співали на своїх домбрах його вірші.

Отаким було спілкування Тараса Григоровича з казахами. І зараз багато дітей носять його ім’я. Навіть дівчата — Тарасі. Як говорив мені один з казахських акторів: «батир — це сила народу, а акин — його душа». Тарас Григорович став душею казахського народу і я не міг не зняти про це картину.

Шевченко був демобілізований у 1857 році. А через два роки в Казахстані спалахнуло повстання, яке тривало до 1939 року. Поки тут не зробили штучний голод, забрали у казахів верблюдів і коней. Вони змушені були або помирати у своїй пустелі, або тікати. Я зняв фільм, де Тарас Григорович приєднався до казахських повстанців. Тепер проблеми з прокатом цього фільму і в Казахстані, адже ця країна досі має дружні стосунки з Росією.

Отака доля картини, яку ніде не випускають.