Ігор БОРКО: «Як співак я зростав через українську пісню»

У Національній філармонії України відбувся концерт народного артиста України Ігоря Борка (тенор) «Пісенна сповідь», до якого увійшли кращі твори, що були представлені у концертних програмах минулих років. Сьогодні Ігор Миколайович наш гість.

— Першу частину концерту склали українські пісні. А є яке місце українська народна пісня посідає у Вашому житті і творчості?

— Українські народні пісні супроводжують мене з дитинства. Мій творчий шлях склався так, що я працював у багатьох колективах, у тому числі й за межами України. Як співак зростав саме через українську пісню, український мелос. Це наше коріння. І вже коли став оперним співаком, то в усіх моїх концертах звучать українські пісні. Публіка їх сприймає прекрасно. Для мене це дуже важливо.

На жаль сучасна молодь не знає українських пісень. І це проблема виховання наших дітей у школах. Треба, аби вони змалку знали, що є багатий пласт української культури.

Лемкіські, стрілецькі, повстанські пісні довгий час були заборонені. Я щасливий, що володію цим колосальним матеріалом, який збирав йдучи по життю, працюючи в квартеті «Явір», Національній капелі бандуристів ім. Георгія Майбороди, інших колективах. Ці пісні завжди зі мною.

— Особливе захоплення у слухачів викликає Ваше виконання стрілецької пісні «Нічка лукавая».

— Ця пісня написана дуже давно. Цікава історія пов’язана з цим твором саме в моєму виконанні. Наприкінці 80-х років такі пісні були ще заборонені. Цей матеріал ніде не виконувався. Мені здалося, що такі твори були б корисними для Радіокомпанії України. Разом з чудовим диригентом Святославом Литвиненком я записав цю пісню, а також «Ой на горі липка», «Ой там у лузі, при дорозі», інші пісні УПА. Мені сказали, що це прекрасно, пісні дуже гарні, їх приймуть до фондів радіо, але поки транслювати не будуть.

Одного разу виконав «Нічку лукавую» перед своїм концертом. Отримав багато листів. Люди писали, що саме в моєму виконанні пісня отримала друге народження. Цю пісню сприйняв народ. Вона звучала на Першому каналі Українського радіо, «Промені», радіоканалі «Культура». А й зараз виконую її під час концертів, бо люди просять і чекають на неї.

— Ви стали лауреатом міжнародного конкурсу в Сицилії. А яке місце у Вашому репертуарі займають сицилійські пісні?

— Я лауреат п’яти міжнародних конкурсів. У Сицилії брав участь у конкурсі вокалістів опери імені Вінченсо Белліні. Саме тут народився цей уславлений композитор. Це був колосальний досвід.

Моїм викладачем у Київській консерваторії (нині Національна музична академія України ім. Петра Чайковського) був народний артист України Костянтин Огнєвий. А другим викладачем — Фіорелла Кармен Форті, яка вчила італійській манері співу. Вона була в журі цього конкурсу. Свого часу педагог говорила: «У тебе такий прекрасний чаруючий тембр. Ти можеш прекрасно виконувати сицилійські пісні». Ці пісні створені на сицилійському діалекті італійської мови. Італійська манера мелодики надзвичайно красива, надзвичайно гарна. Вона чарує слухачів. І я з задоволенням під час концерті виконую ці пісні.

— Неаполітанські пісні називають джерелом натхнення. А з чим вони пов’язані для Вас?

— Це спілкування у більшій мірі з жіноцтвом. Багато неаполітанських пісень носять назви жіночих імен — Катарі, Лючія, Марітанна, Лоліта. Мелодика торкається найпотаємніших струн душі. Ці пісні дуже тепло сприймає публіка. Вони створюють неперевершений стан душі, натхнення. Я дуже люблю і українські, і неаполітанські пісні. Вони перегукуються, вони мелодійні і дуже зручні для виконання. І в одних, і в інших солов’їна мелодика слова.

— Серенада Сміта з опери Жоржа Бізе «Пертська красуня» під час концерту прозвучала у перекладі російською. А яке місце у Вашому репертуарі належить перекладам.

— Цю пісню присвятив своєму вчителю Костянтину Огнєвому. Він її виконував російською і тому я взяв цю версію. В іншому випадку співав би французькою.

Вважаю, що передовсім треба співати мовою оригіналу. Є прекрасні українські переклади, але, приміром, російські романси, на мою думку, правильніше виконувати саме російською. А «Тараса Бульбу», «Наталку полтавку» чи «Запорожця за Дунаєм» неможливо співати у російському перекладі.

Друга причина — будь-який навіть прекрасний академічний переклад може бути незручним для співу, бо не співпадатиме з нотним матеріалом. Скажімо, українське слово розподілене на три ноти, а не на одну. Отож, губиться нотний мелос, який задумувався автором.

Але бувають винятки. Серенади Шуберта у перекладі українською дуже добре лягли на нотний матеріал і я їх виконував у перекладі.

— Під час концерту разом з Вами виступав Ансамбль народних інструментів «Рідні наспіви» під керівництвом заслуженого працівника культури України Юрія Карнауха. Перший Ваш спільний виступ у Національній філармонії відбувся рівно 20 років тому.

— Виступаю з багатьма колективами. Приміром, під час мого ювілейного концерту, виступав разом з Національним оркестром народних інструментів України під керівництвом Віктора Гуцала. Але найбільше концертів у Національній філармонії й інших залах відбулося саме разом із «Рідними наспівами». Вони дуже мобільні. Разом виступали не лише в Києві, мали багато поїздок. Це вже частина моєї творчої біографії. Саме «Рідні наспіви» допомогли провести мої найкращі, найяскравіші концерти.

У 1999 році відбувся наш перший спільний концерт у Національній філармонії, але співпраця розпочалася раніше. Всі ці роки ми йдемо разом. Це мої друзі, працювати з якими — щастя.

Також запросив до участі у концерті своїх інших друзів. Сергій Грінченко — народний артист України, керівник квартету баяністів імені Різоля. Вважаю його сьогодні виконавцем номер один на баяні в Україні. Сергій Цимбал — прекрасний саксофоніст.

Намагався у цій програмі відтворити різні жанри: і українську пісню, і інструментальні твори, звучить тут також баян і саксофон. Я не консерватор, люблю слухати різну музику. Хотів, аби різна музика звучала і на моєму концерті. Багато хто з слухачів приходить до філармонії раз чи два на рік, а дехто того вечора завітав уперше. Хотів, аби вони почули і українську, і неаполітанську пісню, виконавців, які бездоганно володіють музичними інструментами. Вважаю, що програму концерту вдалося вибувати абсолютно грамотно.

Цей концерт для мене був дуже відповідальним. Протягом двох останніх років з певних причин я не виходив з сольними концертами на сцену. Через це хвилювався як прозвучить голос, в якому вокальному стані я зараз знаходжуся. Як сприйме публіка? Бо якщо ти робиш перерву, то втрачаються якісь професійні якості.

Але з першої ноти, першого виконання пісні я відчув, що це дійсно моя авдиторія. Що люди прийшли саме на мене. Тепло сприймався абсолютно кожен номер, виконання кожної пісні. Це щастя, шо зібралося так багато людей. На концерті було керівництво філармонії. Це теж говорить про рівень довіри до мене, моєї школи, мого голосу, мого трактування різних творів.

На біс виконав «Пісню про Україну». Автор музики — Анатолій Карпенко, слів — Надія Шакун. Прекрасна мелодія. Пісня дуже потужна. Вважав за потрібне, аби вона прозвучала в цьому концерті. Слухач сприйняв її дуже серйозно. Пісня єднає людей.

— Вам часто доводилося виступати за кордоном. Напевне багато що запам’яталося?

— Дійсно, було чимало цікавих випадків. Шість років працював за контрактом в США. Якось виступав в одному з невеликих оперних театрів. Виконував партію Герцога з «Ріголетто». І під час пісеньки Герцога, коли звучала фінальна нота, спрацювала пожежна система. Я тягну цю ноту і бачу, що люди підіймаються і швидко розходяться. Зупинився. А імпресаріо, який стояв за лаштунками мені говорить: «Не хвилюйтесь, все нормально». Не можу точно сказати, що це сталося через мене, але система спрацювала саме тоді, коли я взяв цю ноту, яка була надзвичайно потужна. Потім виконав цю партію на біс. Після цього п’ять хвилин були бурхливі овації.

Інший випадок трапився в Національній опері України. Разом з Іриною Семенко співали «Травіату». Перед цим тут замінили софіти, за два кроки від мене розірвалася потужна лампа і осколки розлетілися довкола. Нас могло покалічити, але, на щастя, все обійшлося. Ми якось обіграли цю ситуацію і продовжували співати далі.

— Можете порівняти українську і закордонну публіку?

— Вона дуже відрізняється і, на жаль, не на нашу користь. Українці сприймають виступи надзвичайно емоційно. Це не може не радувати. Але культура поведінки бажає бути значно кращою.

Американці як діти. Коли приходять до театру, вони знають кожну виставу, навіть з клавірами. Там де вони плачуть, там наш глядач інколи сміється.

Перед початком вистави завжди просять вимкнути мобільні телефони. Але в когось з наших глядачів він обов’язково задзвонить. Це від рівня виховання. В іншій країні цього не може бути взагалі. Або починають шелестіти розгортуючи цукерки.

Всі іноземці, які приїжджають до Києва, йдуть в оперний театр. Вони знають, що це еталон оперного мистецтва, тут співають найкращі. А для наших глядачів у театрі часто головним є буфет. Це теж рівень нашої культури.

Де сьогодні на телебаченні показують оперні вистави чи оперні концерти, згадують наших видатних співаків Євгенію Мірошниченко, Дмитра Гнатюка, Анатолія Мокренка? Немає зараз таких програм. Відсутня пропаганда українського класичного мистецтва.

На радіо ще інколи можна щось почути. А на телебаченні популярні такі програми як «Голос країни», але ж вони непрофесійні. Коли подивишся, хто сидить у журі, стає соромно. Ці люди дечого досягли у своїх жанрах, але не можуть оцінювати співаків. А тих, хто присвятив цьому все своє життя, не видно.

Якась дівчинка, яка щойно випустила альбом може виступати по телебаченню 40−50 хвилин. Але чи потрібно їй давати стільки ефірного часу, коли можна зробити передачу, в якій згадати співака чи співачку, які зробили для України набагато більше?

Це колосальна катастрофа. Маємо величезну прірву між тим, що повинно показувати телебачення, і тим, що бачимо щодня на блакитних екранах.

— А на заході все по іншому?

— Там проводяться конкурси для дітей і юних виконавців. Я був у багатьох журі і бачив, як це робиться. Там зовсім інше до цього ставлення керівництва держав. Так, це потребує грошей. Але без виховання наших музикантів, наших співаків ми нічого не досягнемо. Однак, у нас про це ніхто не думає.

Мали прекрасний оперний конкурс імені Миколи Лисенка. Але вже він давно не проводиться. Є ще конкурс імені Соломії Крушельницької, але він відбувається лише раз на кілька років.

Маємо таку багату на голоси країну. Приїжджаю до будь-якого оперного театру чи то в Америці, чи в Європі — один-два провідні солісти з України. Чому ж ми не цінуємо свої таланти, чому не проводимо конкурси ім. Мірошниченко, Гнатюка, інших видатних українських співаків?

— Крім концертної діяльності Ви займаєтесь викладацькою.

— Ніколи не думав, що стану викладачем у Національній музичній академії України імені Петра Чайковського. Дуже вдячний своєму давньому другові Олександру Дяченку. Ми співали у театрі, були на одних і тих самих партіях. Він — зав. кафедрою вокального співу. Наполягав, аби я прийшов викладати саме для тенорів. Викладаю вже сім років. Мої вихованці мають успіхи. Приміром, Дмитро Герасименко здобув першу премію в Італії на конкурсі імені Лучано Паваротті. А він ще тільки першокурсник. Вірю, що Дмитра чекає колосальне майбутнє як співака. Мої студенти вже співають у Китаї. Я відкрив цю сторінку у своєму житті, зрозумів, що можу викладати. Це мені вдається.

Буває — гарний співак, талановитий, але він не може бути викладачем, не може виховувати співаків. І навпаки — людина з середнім голосом, але робить колосальні успіхи саме у викладацькій сфері.

Бути викладачем, це не те саме, що співати на сцені. Тут треба бути і психологом, і педагогом, і мамою, і татом. Бачити характер і психологію дитини. І коли ти бачиш перші успіхи своїх вихованців — у тебе виростають крила. Дивлячись на успіхи цих дітей хочеться і самому творити. Це щастя бачити, що студенти завдяки твоїй школі, твоїй викладацькій роботі розвиваються і стають співаками.

— Як проводите своє дозвілля?

— Дуже люблю рибалку. Як це прекрасно посидіти з вудочкою, подивитися на воду, помилуватися краєвидами, подумати про вічні теми. Коли співак виходить на сцену, то він віддає дуже багато енергетики і здоров’я. А від дотику природи ця енергія відновлюється. Також люблю побути з сім’єю, тут я відчуваю душевний спокій.

Готуюсь до нових концертів. На жаль, вони відбуваються переважно за кордоном. Зараз маю запрошення з Німеччини і Голландії. Є пропозиції і з України, зокрема, мене чекають у Вінниці та Житомирі. Але у нас всім потрібно займатися самому — виготовлення афіш, організація транспорту та ін. На все це немає часу. Однак у перспективі, думаю, що матиму багато концертів і на рідній землі.

  • Ви тут:
  • Я-UA
  • Культура
  • Ігор БОРКО: «Як співак я зростав через українську пісню»