Таємниці «сірої» зони

У Київському академічному драматичному театрі на Подолі поставили виставу за романом Андрія Куркова «Сірі бджоли», який увійшов до шорт-листа «Книги року BBC-2018». Головні герої — вороги дитинства, які не можуть стати вірними друзями, але їм доводиться проводити холодні зимові вечори у компанії один одного. Бо їх лишилося лише двоє. Два останні мешканці села.

Творча дружба письменника Андрія Куркова та художнього керівника Київського академічного драматичного театру на Подолі, народного артиста України Віталія Малахова триває вже не одне десятиліття. У цьому театрі кілька років тому Ігор Славінський поставив виставу «Останнє приземлення, або один день з життя внутрішнього органу» за мотивами однойменного оповідання Куркова.

Саме Віталію Малахову письменник дав прочитати першу частину свого роману «Сірі бджоли». Віталій Юхимович вирішив взяти її за основу нової постановки. Запропонував авторові написати за цим сюжетом п’єсу.

Робота над виставою тривала майже рік. Андрій Курков запропонував два варіанти п’єси — українсько- і російськомовні. Вирішили, що більшість героїв буде говорити українською, наближеною до розмовної. Російськомовним залишили лише одного з головних персонажів Пашку та російських найманців.

На прохання режисера автор дописав деякі сцени, ввів нових персонажів, яких немає у романі. Зокрема, тут з’явилася сцена з губернатором, детальніше виписані жіночі образи. Під час репетицій актори також долучалися до творення вистави. Вносили свої пропозиції. Приміром Сергій Бойко, запропонував, аби його герой у фіналі вистави почав говорити українською. До того ж тут він читає поезію українських авторів.

Роль головного героя — Сергія Сергійовича запропонували народному артисту України Богдану Бенюку, який давно активно співпрацює з Віталієм Малаховим і театром на Подолі. Вже багато років з аншлагами тут йде вистава «Сто тисяч» за Іваном Карпенком-Карим, де Богдан Михайлович теж виконує головну роль.

Поруч з Бенюком майже весь час на сцені один з провідних акторів театру Сергій Бойко. Разом вони створюють неповторний дует. Серед виконавців також один з корифеїв театру на Подолі — Федір Ольховський. У нього невелика, але яскрава роль. В цьому образі проглядається президент-утікач Віктор Янукович, у часи, коли був губернатором Донеччини. Він приїздить до Сергія Сергійовича лікуватися сном на бджолиних вуликах і залишає на згадку про себе туфлі зі шкірb страуса 46 розміру.

У виставі дві жіночі ролі — Свєтка (Лариса Трояновська), в яку були закохані Сергій Сергійович та Пашка і дружина Сергія Сергійовича — Віталіна (Анна Саліванчук). Впадає в очі, що Віталіна значно молодша від свого чоловіка. Це було зроблено навмисне, аби показати, що вже минуло багато років відтоді, як вони розлучилися і тепер Віталіна приходить до героя лише у спогадах. Також у виставі бачимо українського воїна Петра (Юрій Феліпенко) та російських найманців, ролі яких виконують Артем Мяус, Максим Грубер та Владислав Гончаров.

Декорації придумав режисер вистави. Цікаве рішення — бігова доріжка, по якій біжить Пашка в кінці вистави. Завдяки відеопроекції створюється враження, що він біжить по реальній місцевості. Спочатку хотіли зробити зйомку сірої зони взимку і більш активно використовувати такий прийом. Але це б відволікало глядача від основного сюжету. У виставі три місця дії — хата Сергія Сергійовича, передпокій будинку Пашки і квартира Свєтки. А за допомогою проекції і сітки створювалися вуличні сцени.

Світлана Заікіна розробила костюми. Вони досить побутові. Але є цікава сукня з мурахами, яку носить Віталіна. Про цю сукню йде мова в романі. Вирішили її показати і на сцені.

Про роботу над виставою наша розмова з виконавцем ролі Сергія Сергійовича Богданом Бенюком.

— Співпраця з театром на Подолі розпочалося з вистави «Яго», це був 1994 рік, — згадує Богдан Михайлович. — Тоді ми з Анатолієм Хостікоєвим потрапили в цю команду. Їздили на фестиваль до Единбурга, де грали вистави «Яго» і «Сон літньої ночі». Потім Віталій Малахов поставив у Національному академічному драматичному театрі ім. Івана Франка «Отело», де я грав Яго. Після цього були «Сто тисяч», а тепер — «Сірі бджоли» Андрія Куркова.

Запропонували почитати роман, він мені дуже сподобався. Я подзвонив Куркову і сказав: «знімайте кіно, може вийти класний фільм». Але він був націлений на виставу. Почалася робота. Вистава значно відрізняється від роману. Ми показали неймовірний перехід людини, яка через обставини змінює свою позицію.

Мій персонаж — Сергій Сергійович Хмеленко. Нічого особливого в ньому наче немає. Він залишився у «сірій» зоні, тобто між двома сторонами — українською і ДНРівською арміями. У селі, яке час від часу обстрілюється, живе лише він та його однокласник Пашка. На вулиці Шевченка — Пашка, який симпатизує ДНРівцям й інколи зустрічається з ними, а на вулиці Леніна — Сергій Сергійович, який ще не визначився до чиєї сторони він має пристати.

Показано як відбувається їхнє життя, зустрічі з українськими та російськими військовими. Але головне, що в Сергія Сергійовича є захоплення — бджоли. А бджоли для української нації — неймовірна річ. Бджоли завжди направлені в майбутнє і пов’язані зі світлими речами. Тому зберегти вулик з бджолами для українця є великою честю. Бо коли гине бджолина сім’я, це трагедія не тільки для пасічника і його сім’ї, але й велика втрати для природи. Дуже важливо, що Сергій Сергійович зміг зберегти ці вулики і бере їх з собою на ту територію України, де немає війни. Він забирає їх з собою і тим, мабуть, з’єднується зі своєю родиною, з якою вони розійшлися ще до того, як почалися обстріли цих територій.

Історія про сьогоднішній день. У ній наче немає нічого екстравагантного. Тут показана сірість того, що навколо нас і, водночас, вибір, який ми змушені робити кожного дня.

— Як Ви ставитеся до свого персонажа?

— Господь Бог дав мені зіграти багатьох персонажів. Завжди вболіваю за свого героя. Починаю його любити, закохуватися в його поведінку, його спосіб життя. Це обов’язок артиста — любити свого персонажа. І тоді, коли він негативний. Якщо будеш його ненавидіти і грати негативно, то в тебе взагалі нічого не вийде. Треба ставати на захист тієї чи іншої особистості, яку ти граєш на сцені. Тоді зможеш викликати у глядачів співпереживання.

— Події відбуваються у зрусифікованому Донбасі. Але Ваш персонаж говорить українською.

— Ми звикли, що Донбас зросійщений шматок України. Однак пригадаймо недалеку історію. Ще у 70-х роках минулого там ходили у вишиванках. Але епоха будівництва комунізму все перевернула. У містах позникали українські школи та вищі навчальні заклади. Проте українська мова ще залишалася в селі.

Ми пам’ятаємо, що після Другої світової війни величезна кількість українців із західних регіонів була переселена на тільки на Херсонщину і Миколаївщину, а ще й Донецьку і Луганську області. Українців там було дуже багато. І сьогодні їх побачимо, якщо поїдемо по районах. Я був вражений, коли побував у Сватівському районі Луганської області. Там весь район, на чолі з його центром, говорив українською мовою. Казали, що це російськомовна територія, але це неправда.

Відбувся демографічний зсув, але ця територія залишається українською. Пашка — це зросійщений чоловік, який намагається повернутися до своїх коренів, а Сергій Сергійович говорить українською з переливом російських слів. Це реалії нашого життя.

— Як Вам працювалося у цьому театрі?

— Колегами по сцені були потужні актори, які вже показали себе в різних виставах. Вони — професіонали, а це надзвичайно важливо. Віталій Малахов тримає біля себе таких акторів, які можуть в будь-якій ситуації зімпровізувати. Це люди рухливі, добре володіють своїм ремеслом. У виставі не так багато людей, але важливо, що вони чують, бачать і переживають. Це саме те, що потрібно, аби передати цей матеріал. Мені з ними було комфортно. Своїм завданням вважаю зробити комфортною ситуацію будь-де.

Думаю, що вистава буде набирати і займе своє хороше місце в театрі на Подолі, матиме розголос.

— Настільки Ви задоволені своєю роботою?

— Актор завжди задоволений. Але лише коли глядачі йтимуть на виставу, коли будуть повні зали, то можна буде сказати, що вона вдалася і ми змогли достукатися до людських сердець.

Звичайно, будемо і надалі працювати над виставою, над її темпоритомом. Можна зіграти виставу 100 разів. І кожна буде не схожа на другу. Друга дія вийшла динамічнішою, там більше подій. Перша дія — зав’язка, треба розповісти про історію героїв. Багато речей відчуваєш вже під час показу вистави на сцені, бачиш як реагує глядач. Тоді вносяться якісь корективи.