Про людей, яких начебто не існує

Репертуар Київського академічного театру драми і комедії на лівому березі Дніпра поповнила вистава «Сталкери» за п’єсою сучасного українського драматурга Павла Ар’є «На початку та наприкінці часів». Однак ця вистава вже має свою сценічну історію.

Про людей, яких начебто не існує

Її прем’єра відбулася 18 березня 2015 року на сцені Київського національного академічного Молодого театру (режисер Стас Жирков). Вистава стала переможцем «Київської пекторалі» у номінаціях краща вистава камерної сцени та краща жіноча роль у виконанні Ірми Вітовської. Також за мотивами п’єси зняли художній фільм та поставили виставу у Херсонському академічному музично-драматичному театрі ім. Миколи Куліша (режисер Павло Ар’є). А після того як Стас Жирков став директором-художнім керівником театру драми і комедії, «Сталкери» зайняли місце в афіші цього театру.

Хто вже бачив «Сталкерів», знає, як складно підібрати до них слова. Ніколи не забуде, де знаходиться таємна гілка метро і де час біжить по колу, а не лінією. Хто бачив цю виставу знає, що в сірій зоні, на своїй землі, живуть люди. І що в людей стріляти не можна. Ця історія про забутих, нікому непотрібних чудернацьку бабу Прісю, хворобливу матір і придуркуватого сина. Це специфічна комедія, де міф та реальність мають однакову силу, де радіоактивний гумор межує з правдою нашого життя.

— У нашій родині тема Чорнобиля відіграє важливу роль, — розповідає Павло Ар’є. — Моя мама — ліквідатор аварії на ЧАЕС. Вона поїхали туди разом з львівським загоном міліціонерів та пожежників. Був ще маленьким. Пам’ятаю як образився, що вона звідти мені нічного не привезла. Потім дізнався, що мама повернулася без прикрас, одягу, всього того, що вона туди взяла. Через кілька років вона важко захворіла, пережила багато операцій. Це біль нашої родини. У 90-ті роки держава намагалася не бачити таких людей. Ми зі старшим братом як могли діставали ліки, шукали кошти, заробляли, позичали…

Я вирішив писати про таких як мама. Але як можна писати про те, чого не бачив, про що не знаєш? 2010 року ще не було турів до Чорнобиля, однак я знав, що люди туди добираються нелегально. Є сталкери — доволі заможні люди, які від нічого робити у вихідні дні потрапляють у цю зону і вивчають постапокаліпсис.

Нічого не кажучи мамі я поїхав з цими людьми. Ми там були два дні. Те, що я побачив, перевернуло мій внутрішній світ, мою уяву. Я людина, яка народилася у місті і дуже рідко бував у селі. А тут було не місто і не село. Коли хмари закривали небо, то від темряви не бачив навіть власної руки. Це було чимось неймовірним. Сама природа перемогла людей, які думали, що все можуть. Було лячно.

Наступного дня познайомився з бабусею, яка жила в цій зоні. Вона розповіла мені про круглий і лінійний час: «Ви там живете лінією, нікуди не встигаєте, у вас там все догори ногами. Тому не маєте щастя. А нам що? Нам добре. Встаємо з сонцем, лягаємо з місяцем. Збираємо врожай, взимку відпочиваємо». Через кілька років дізнався, що існують філософські теорії лінійного і круглого часу. А я почув про це від жінки, яка провчилася в школі лише 8 класів. Захотілося про це написати.

Люди, які живуть у Чорнобильській зоні, не мають світла, не мають нічого. Мене вразило, що цих людей не помічають. Найвищим актом милосердя було те, що їм просто дозволяли жити на цій землі. Вони залишалися гідними, прекрасними, розумними людьми, які живуть з природою зовсім за іншим договором…

П’єсу «На початку і в кінці часів» писав у Берліні. Мій друг позичив свою маленьку квартиру. Майже два місяці нікуди не виходив. Шукав в Інтернеті портрети бабусь з Чорнобиля, щоб краще працювала уява…

«Сталкери» — це вистава про дивну сім’ю, яка мешкає в 30-кілометровій зоні відчуження довкола Чорнобильської атомної електростанції, а саме: покинуте село неподалік річки Прип’ять, маленький хутір, глухий кут, тікати нікуди, навкруги ліси і болота… Баба Пріся, її дочка Слава та онук Вовчик хочуть просто жити, але їм доводиться боротися за існування. І боротися не з радіацією — бабка знає як домовитися з природою, мавками та іншими «мешканцями» лісу (чи то її уяви). Сім’я змушена захищати свій маленький світ від великого суспільства: від дільничного, який весь час намагається їх виселити, від «мисливців», які для розваги відстрілюють звірину. І допомоги чекати нізвідки. Людей не повинно бути в зоні відчуження, вони поза законом, отже, вони не існують.

Роль баби Прісі виконує відома актриса театру і кіно, заслужена артистка України Ірма Вітовська. Її героїня майже у два рази старша за віком від виконавиці. Але завдяки майстерній грі пані Ірми, у глядачів складається враження, що на сцені стара жінка. Напевно мало кого залишать байдужими і образи, створені Віталіною Біблів (Слава), Владиславом Писаренком (Вовчик і Батько) та Олексієм Нагрудним (Дільничний).

Від першої прем’єри «Сталкерів» минуло майже п’ять років. Але вистава продовжує користуватися популярністю серед глядачів і збирати аншлаги. А це значить, що проблеми людей, яких начебто не існує, залишаються актуальними.

Фото з сайта Київського національного академічного Молодого театру