Проблема від Молодого театру

Народний артист України Олексій Кужельний вже понад тридцять років керує Київською академічною майстернею театрального мистецтва «Сузір'я». А для своєї нової постановки обрав камерну сцену Київського національного академічного Молодого театру.

Проблема від Молодого театру

Вистава «Проблема в кубі» — ремінісценція за творами Кобо Абе. Це інтерактивне дійство, в якому вдосталь музики, пластики та неймовірних відкриттів. Глядачів запрошують разом з акторами зануритися у вир важливих тем. Як живеться людині в системі і чи можна позбутися звичних рамок? Щоб це зрозуміти й прийняти правильне рішення, часто доводиться пройти довгий шлях. Шлях, кінцевою метою якого стане розуміння, що все може бути інакше. Не потрібен хтось, хто буде тобою керувати, впевнені творці вистави.

Отож, слово Олексію Павловичу:

— У кожній виставі режисер хоче від себе заховатися, прагне себе відкрити, бути якимсь новим. Хоча насправді відбувається лише той режисер, який має свою тему.

Вистава «Проблема в кубі» об’єднана з усім тим, що було поставлене до того, продовженням моєї теми. А тема ця дуже проста і радісна. Свій метод я називаю «методом алогічного реалізму». Все, що відбувається в реальності, з одного боку абсолютно реальне, а з іншого, як мені здається, ніколи не буває логічним. І цю алогічність того, що з нами відбувається, я сприймаю як певні знаки, певні дороговкази життя, що йдуть від Бога, сильних людей, сильних ідей. Всього того, що формує людську свідомість у сенсі колективного розуму.

Для мене дуже важливо відчувати себе частиною цілого, частиною людства, знаходити спільність. Від цього залежить здатність чути, розуміти і відповідати.

Людина-ящик, це якраз та життєва ситуація, яка, на мій погляд, сьогодні великою мірою характерна для України і всього світу. І це не тільки питання того, що у людському спілкуванні нині з’явилося багато обгорток, багато ящиків — прозорих і непрозорих, інтернетних і будь-яких інших, що з одного боку дають можливість більш зосередитися на собі, а з іншого ця автономність позбавляє інструменту спілкування, практики спілкування, співіснування, розуміння цього спілкування. Десь з’являються маски-ящики, ящики — стереотипи поведінки. І все це перепони для особистості, між її глибинною цінністю, між її душевним багатством і оточуючим людством, світом, природою.

А з іншого боку чи може людина існувати абсолютно беззахисно? Так. Це собі дуже складно уявити. Кожен з нас має якісь зовнішні речі — ящики, які рятують нас, надають можливість зберегти себе як унікальну особистість. Бо кожна людина — це квітка у великому букеті людства. І всі ці квітки мають бути неповторними. Ці речі в якийсь момент у мені прокинулися.

У фантастичній літературі багато чого було передбачено. Лише ніде я не зустрічав передбачення чи навіть натяку на інтернет, крім «Людини-ящика» Кобо Абе. Мені здається, що інтернет — це одне з найскладніших за всю історію людства випробувань на відповідальність, на те, як людина себе координує з реальністю, як вона сприймає ті знаки і дороговкази, які даються їй через інтернет, через книжки, через зустрічних. І це ще один ящик. Довгий час всі називали ящиком телевізор, а сьогодні він уже мало кого зомбує. Цю функцію перебрав на себе інтернет.

Артисти самі знайшли назву вистави — «Проблема в кубі». Тому, що ящик — це теж куб. Проблема набуває серйозних ступенів. Де гармонія особистості захищеної, особистості закритої і відкритої, особистості, яка сприймає весь цей світ? Де межа, яку не можна переступити, аби не втратити особистості? Де межа, де ця особистість діє абсолютно відповідально?

Інтернет дає доступ до інформації. А інформація — це зброя. Але поки що нічого не робиться для того, щоб цей вільний доступ був безпечним і не приводив до будь-яких негативних наслідків…

Ювілей Київського національного академічного Молодого театру спонукав до думок, що таке Молодий театр і яка в нього аудиторія. Театром прийшов керувати Андрій Білоус — людина молода, амбітна, енергійна, з серозними планами і баченням, здатністю організовувати. Коли я зайшов до цього театру, то фізично відчув, що він оживився. А можливо і помолодшав у своїй естетиці. Це мені здалося дуже близьким.

Андрій Білоус давно поставив виставу Кобо Абе «Жінка в пісках» у театрі «Сузір'я». Попит на цю виставу залишається, вона досі в репертуарі. Цей автор цікавий нашому глядачеві. Я прийшов з ідеєю здійснити постановку за його твором і Андрій Білоус сприйняв її дуже добре. І коли ми замислилися, хто б міг взяти в цьому участь, то вирішили, що це будуть молоді артисти, які щойно закінчили навчання і залишилися в Молодому театрі.

Починаючи роботу над цією виставою я бачив її іншою. Менш танцювальною ніж та, якою вона зараз є завдяки балетмейстеру Ніні Колесніковій. Зі сценографом Ларисою Черновою ми говорили про речі контакту, прямого впливу на глядача.

У репертуарному театрі на відміну від незвичних просторів, експериментальних майданчиків, жанр гепенінгу ще не дійшов до глядача як один із жанрів. Глядачі призвичаїлися до певної поведінки. І вони завжди себе ведуть так. Лакмусом цієї історії кожного разу лишається стіна, яка завжди вибудовується між актором і глядачем. Коли хтось бере на себе сміливість цю стіну зруйнувати артисти аплодують цим людям, тому що це одна зі стінок кубу, про який йдеться. Хтось ламає цю стіну агресивніше, а хтось — обережніше. Такі дії спонукають до подолання фізичного бар’єру, стіни у власному житті.

Кобо Абе нам подарував цю алегорію. Куб — незвичний і цікавий образ навіть для фантастичної літератури. Сьогодні маємо «людину-павука», інші образи, в яких власне йдеться про куби, в які ми себе добровільно засовуємо.

Ще одна тема цієї вистави — це тема диктатури, яку провокує демократія в усіх країнах. В якийсь момент люди зневірюються в демократії і прагнуть сильної руки. Хочуть надіти собі на голову ящик і підкорятися чиїсь диктатурі, чиїмось планам, чиїсь енергії. Просто бути в ящику, позбувшись необхідності дискутувати, виявляти позицію, дискутувати. «Є на голові ящик з партійною ознакою і добре голосую, роблю як сказали». Думаю не варто говорити настільки ця метафора актуальна.

Безтекстовий театр, театр метафоричний поширений в усьому світі, дуже зручний для Міжнародних фестивалів. Сьогодні цей театр входить в інші річища драматичного театру. І як окремий, самостійний жанр також набуває дедалі більше ваги.

Переписку між акторами і глядачами придумали самі артисти. Це як переписка через інтернет. Це можливість неочікуваного спілкування, яке не заплановане і абсолютно не передбачене сюжетом. Хтось пише добрі побажання, своє ім’я, якісь знаки. Є й інші інтерактиви. А інколи глядач несподівано проявляє свою ініціативу. Сьогодні такий театр перебуває на початкових етапах. Але я переконаний, що дедалі більше подібних речей, коли глядачі виконуватимуть якісь ролі, проголошуватимуть якісь тексти. Для публіки репертуарного театру це поки що незвично.

Актори в Молодому театрі дисципліновані, організовані, кожен виконує свою роботу. У цьому є емоційна складова, коли всі хочуть, щоб щось відбулося на певному рівні, повністю віддаються роботі. Що стосується діалогу з молодими акторами, то він складався непросто. Їхній засіб спілкування з іншими режисерами, крім тих, хто в них викладав, ще не відпрацьований. Але вони відкриті до творчості, налаштовані на неї. Бачив їх і в інших виставах. Це справді хороше нове покоління у Молодому театрі.

Вже не вперше працюю в цьому театрі. Свого часу поставив тут «Оркестр» Жана Ануя з молодими дівчатами, які сьогодні вже майстрині — провідні актриси театру. А виставу «Проблема в кубі» у театрі «Сузір'я» було б неможливо поставити просто технічно.

Коли ти маєш власний сценічний майданчик, але хочеш поставити виставу в якомусь іншому колективі, для цього повинна бути мотивація. У мене така мотивація була, коли вирішив поставити «Проблему в кубі». Якщо така мотивація з’явиться у перспективі, то можливо знову звернуся до Молодого театру.

У Київській академічній майстерні театрального мистецтва «Сузір'я» вже п’ять років працюю над «Фаустом». Це непроста література. Треба, щоб ми почули одне одного. Але для цього має пройти доволі багато часу. Друга робота — повість Еріка Емманюеля Шмідта, яку я хочу зробити найближчим часом.

Є й інші пропозиції, які стосуються повоєнного життя. У нас вже є вистава «Нетутешній», де ця проблема вирішується на тлі Першої світової війни. Нині шукаю сьогоднішній матеріал, можливо «гарячий», з під-пера, але щоб він був тактовним, узагальненим, а не кон’юнктурно-актуальним.

Шукаємо матеріал, який би був суголосний сьогоденню. А з іншого боку хотілося б, щоб у цьому сьогоденні ми знаходили вічне — те, що робить вічною людину.