Таїсія СЛАВІНСЬКА: «Всі мої вистави про любов»

Сьогодні пані Таїсія наш гість.

— Ваша театральна родина нині має вже три покоління.

— До Вінницького театру я прийшла на початку 80-х років. Там працював прекрасний актор театру і кіно Олександр Немченко. Я в нього закохалася, ми одружилися. Його батько був у нашому театрі головним диригентом, це — заслужений діяч мистецтв України Дмитро Немченко, а мама — заслужена артистка України Валентина Немченко.

У нас народилася донечка Вікторія. Це дитя з пелюшок виростало за лаштунками сцени. Дуже захотіла бути актрисою. Закінчила факультет сучасної хореографії Рівненського гуманітарного університету. Працювала актрисою балету.

Хочу сказати, що у нашому театрі неймовірно талановита трупа. Тут не лише драматичні актори, які закінчили Національний університет театру, кіно і телебачення імені Івана Карпенка-Карого, але й артисти балету, вокалісти. У нас музично-драматичний театр. Актор має бути універсальним. Всі мають співати та танцювати. Звертаємо дуже велику увагу на підготовку акторів, у якій би площині театру вони не служили.

У нас є театральне відділення при Вінницькому музичному училищі культури і мистецтв, що вже 25 років випускає студентів. І наша трупа поповнюється талановитою молоддю. Щороку ми відбираємо найкращих і запрошуємо до театру. Це діти, які викохані нашими руками. Серед них вже кілька заслужених артистів України. Це достойні актори, улюбленці глядачів. Є велика театральна родина. Це наша велика сім’я.

— Ви один з небагатьох режисерів, який активно звертається до сучасної української драматургії. Чим вона Вам цікава?

— За часів Шекспіра він теж був сучасником, а вже через віки став класиком. Маємо відкривати сучасних драматургів для себе і для глядача. А хто з них стане класиком визначить час. Є дуже цікаві драматурги. Приміром поставила п’єсу Неди Нежданої «У неділю рано зілля копала». Також працювала з творами Олега Миколайчука, Тетяни Іващенко, Олександра Марданя, Анатолія Крима. Всі ці драматурги дуже різні. Але якщо є про що поговорити, п’єси відповідають моїм емоціям на сьогодні, моєму світосприйняттю, я не можу пройти повз цей матеріал. А якщо матеріал зацікавив, я обов’язково буду працювати з цим драматургом, з цим матеріалом. Думаю, що так і треба працювати з нашими сучасниками. Ми відкриваємо їх, вони відкривають нас. До того ж, всі вони вже знані письменники, їх знає вся Україна і не тільки вона. Кожен з них по-своєму дуже цікава людина.

Мені висилають п’єси. Але буває якась одна впаде, переверне тебе внутрішньо. І треба щоб пройшов якийсь час, вичекати, щоб не повторюватись. Закликаю режисерів ставити наших українських драматургів. Вони дуже сучасні і талановиті.

— Ви поставили дві вистави за п’єсами Олега Миколайчука-Низовця. Він Вас називає «своїм» режисером.

— Як створюється вистава? Спочатку пишеться п’єса. Потім режисер бере її роботу. До того, як на виставу прийде глядач, відбувається кілька етапів її підготовки.

Спочатку я взяла п’єсу Олега Миколайчука-Низовця «Ассо та Піаф» і трішечки її переробила під себе. А ми з Олегом ще не були знайомі. Думаю, що приїде на прем’єру драматург, він мене вб’є. (Сміється). Є драматурги, які дуже ревниво ставляться до свого матеріалу, навіть до фрази чи до букви. П’єсу переробила, бо не знаю, чи колись робитиму ще виставу про Едіт Піаф, а я дуже люблю цю співачку. Отож, трошки побоювалася нашої зустрічі.

До Вінниці приїхав молодий усміхнений чоловік. Вирішила, що перед виставою не буду йому нічого казати, аби не псувати настрій. Після прем’єри ми випили по келиху шампанського. Я запитую: «Вас нічого не роздратувало?» Він відповідає: «Ні, все так сподобалося». «А Ви не помітили, що я там дещо переписала, дещо додала, дещо вилучила?» Олег каже: «У мене таке враження, що я сам все це написав. Але саме у Вашому прочитанні, Вашому контексті, Ваша Піаф має бути саме такою». Я йому дуже вдячна за ці слова. Зрозуміла, що з такими драматургами дуже комфортно працювати. Бо режисер теж до певної міри драматург.

Друга вистава — «Квітка» про долю українки Квітки Цісик, яка народилася в Америці і прославляла Україну за океаном. Років двадцять тому її записи почали потрапляти до України. Зараз це вже бренд, ім’я. Вона була першою, хто вклав власні кошти на запис дисків українських пісень. Ми відкриваємо для себе великих українців, котрих можливо ще й не знаємо, які прославляють нашу державу за кордоном.

Ідея постановки виникла в рамках благодійного проєкту «Незабутня квітка». Олег приїхав з продюсером Алексом Гудмахером і сказав, що хоче аби на винницькій сцені вперше ставилася вистава «Квітка». Ми не заперечували, тим більше, що цей проєкт передбачав придбання пересувного мамографа. Вінниця придбала такий мамограф, котрий вже врятував життя кількох сотень жінок, які живуть у селі.

Від прем’єрної вистави всі кошти перерахували на онкоцентр. До придбання мамографа долучилися спонсори і влада.

З цим проєктом ми приїздимо в якесь місто. Приміром були в Києві і Харкові. Намагаємося достукатися до влади і до пересічних наших громадян, котрі прийдуть і куплять квиток на виставу. А кошти підуть в онкоцентр на придбання мамографів. Це головна ідея нашого проєкту.

Цей проєкт існує і нині. А вистава «Квітка» почала жити своїм життям. Її обожнює глядач. Показуємо її на лише на теренах України, але й за кордоном. Грузини були здивовані, бо не знали, хто така Квітка Цісик. Ми їм розповіли про нашу видатну українку.

— А як ставиться до переробки своїх п’єс Тетяна Іващенко?

— Вона теж дуже толерантна. Віддає в руки п’єсу і каже: «Беріть. Ставте. Робіть. Фантазуйте. Це буде краще, ніж п’єса лежатиме в мене у столі». Вона завжди усміхнена. Це настільки світла людина. Ми з нею подружилися. Я її дуже люблю. А наша дружба почалася від моєї першої постановки за її твором «Замовляю любов». Вистава вже багато років з успіхом йде у нашому театрі. З Танюшкою завжди працюю з задоволенням. Їй подобається все, що робить режисер з її творами. Вона щаслива, що її п’єси живуть. Тетяна приїздить на прем’єри, аби порадіти разом з колективом того чи іншого театру. Це прекрасно.

— Ви згадали про постановку п’єси Неди Нежданої «У неділю рано зілля копала».

— Ця вистави теж вже не перший рік у репертуарі нашого театру. Вона дуже цікава як драматург. Вважаю, що для такого драматурга як Неждана треба мати дуже хорошу професійну підготовку, аби придумати виставу за її твором. Думаю, що молоді люди краще відчувають її матеріал. Сподіваюсь, що ми ще будемо у перспективі співпрацювати з Недою.

— Ви не лише цікавий режисер, але ще й талановита актриса. А чи граєте у своїх постановках?

— Грала лише один раз. У мене був ювілей і я готувала бенефіс. Для нього обрала виставу за п’єсою Олександра Марданя «Ніч святого Валентина».

— На початку третього тисячоліття Вінницький театр привіз до Києва виставу «Маруся Чурай» за романом Ліни Костенко, показ якої став помітною подією в культурному житті столиці. У цій виставі Ви грали головну роль.

— Я двічі втілювала цей образ на сцені. Спочатку у виставі «Ой не ходи Грицю та й на вечорниці» за Михайлом Старицьким. Це був 1988 рік. А в 2000-му наш художній керівник Віталій Селезньов поставив виставу за твором Ліни Василівни.

Вистава у репертуарі вже 20 років. Змінилося три покоління виконавців. Після мене роль Марусі Чурай грала Любов Остапчук. Не так давно ввела молоду актрису Лізу Гриценко і вона достойно підготувала цю роль.

Ліна Костенко — це геній. Наш живий класик. Я обожнюю її творчість. І поезію, і прозу.

— З липня 2016 року Ви головний режисер Вінницького українського музично-драматичного театру імені Миколи Садовського. Що вдалося зробити за цей час?

— Ми дещо оновили свій репертуар. Сім наших акторів отримали почесні звання. Багато їздимо на гастролі. Я вже згадувала, що ми побували у Грузії. Сподіваюсь, що ця поїздка не остання. Підписали меморандум з Грузинським театром імені Ладо Масхішвілі м. Кутаїсі, де зазначається, що ми будемо щороку обмінюватися виставами. Можливо такі ж проєкти виникнуть з країнами Балтії. Нині ведемо перемовини.

Ми запустили багато нових цікавих проєктів, маємо низку нових вистав. Про нас почали говорити. Це заслуга не лише моя, а й усього нашого колективу, драматургів, журналістів, які про нас пишуть. Почали потроху рухатися вперед і слава Богу.

— Коли розпочалася Ваша творча співпраця з Київським академічним театром «Колесо»?

— Познайомилися більше десяти років тому. Тоді нас запросили на Перший міжнародний фестиваль «Подія». Тоді ми привезли до столиці виставу за п’єсою Фредеріко Гарсіа Лорки «Дім Бернарди Альби», яку грали на сцені Київського академічного театру юного глядача на Липках.

Потім зустрілися з художнім керівником «Колеса» народною артисткою України Іриною Кліщевською на фестивалі у Кропивницькому. Вирішили дружити театрами. Ірина Яківна, незважаючи на свою зайнятість — це генератор ідей та творчої енергії. Сподіваюсь, що наша співпраця триватиме ще багато років.

Два роки тому наш театр привозив до Києва виставу «Я б до тебе небо прихилив» за п’єсою Івана Карпенка-Карого «Безталанна» у постановці нашого режисера Оксани Бандури. Цього разу привезли виставу за п’єсою Олександра Володарського «Селфі зі склерозом».

— А чим Вас як режисера зачепила ця п’єса?

— Коли мене питають про що буде вистава, я завжди кажу про любов. Нещодавно ставила дитячу казочку «Дймовочка та Метелик». Мене теж запитували, про що буде ця історія. Я відповідала: «Як про що, про любов. Якщо немає цієї складової, тоді не варто братися за матеріал».

«Селфі зі склерозом» — це гімн любові, котру жінка пронесла через все своє життя. Це не може не чіпляти. Справа не в склерозі, не в болячках. Мене зачепила тема вірності першому коханню на все життя.

Прем’єра відбулася 1 листопада 2018 року. Почали працювати над виставою ще до літніх відпусток. Треба було відчути матеріал, аби він приріс до тебе. А з початку театрального сезону вийшли на фінішну пряму.

Артисти, які задіяні у цій виставі, провідні актори нашого театру. Це народна артистка України Клавдія Баріл, яка грає Майю Михайлівну. Режисер і актор Григорій Сиротюк (Склероз). Олександр Радько (Рома Оськін, Арчіл Олександрович Мікелтадзе, Веніамін Іонович Єсафов) — теж заний актор, він щільно задіяний у репертуарі.

Автор приїхав на прем’єру вистави. Мені здається, що вона йому сподобалася. Як зараз модно говорити «зайшла».

Ми співпрацюємо з художницею Тетяною Гусєвою-Ковтун. Це була наша третя спільна робота. Відчуваємо з нею одна одну. Декорації — це куби різних розмірів. Кожен з них — певний шматок життя героїні. У нас багато таких кубиків. Разом вони складають її життєвий лабіринт. Також додали задзеркалля.

Існує неповторний ефект малої сцени, на якій граємо цю виставу. Проте показували її на великій під час бенефісу Клавдії Баріл. Також грали «Селфі зі склерозом» на великій сцені під час гастролей у Кропивницькому.

Вистава розвивається, живе. Гадаю, що вона стала більш глибокою. Це вже живий організм. Класно, коли вистава доходить до такого рівня. Вона жива. І сьогодні не буде такою, якою була вчора.

— Які маєте творчі плани?

— Далі служити мистецтву, працювати, ставити нові вистави. На квітень запланована прем’єра вистави «За двома зайцями» Михайла Старицького. Ми, напевне, єдиний український театр, який ще не звертався до цього твору. Зрозуміли, що на сьогоднішній день цей матеріал актуальний як ніколи.

Відомий український режисер, мій педагог Валерій Пацунов працює над виставою «Гра в детектив» за п’єсою Анатолія Дяченка. До Міжнародного дня театру готуємо велику концертну програму «Магія театру».

На київський показ вистави завітав автор, якого ми попросили поділитися своїми враженнями.

— У цієї героїні є прообраз — моя мачуха Марія Михайлівна, — розповів Олександр Володарський. — Я написав про неї багато оповідань і мініатюр. Зараз їй 92 роки. Мені запропонували написати п’єсу про цю жінку.

«Селфі зі склерозом» написав 2014 року. Нині її вже поставили у Київському національному академічному Молодому театрі, а також у театрах Одеси, Вінниці, Маріуполя, Кишинева, Чикаго, Благовіщенська. Бачив усі українські постановки. Якщо артистці з Вінниці, яка виконує роль головної героїні 70 років, то київській — 28, а маріупольській — 85. Всі вони створили неповторні образи.

Вінницький театр зробив чудову виставу. Прекрасний акторський ансамбль. Особливо запам’ятовується Клавдія Баріл, яка грає Майю Михайлівну.

Фото з вистави «Селфі зі склерозом» Олександра БЄЛЄНЬКОГО