Едуард Межул: «Родина і друзі — сенс мого життя!»

— Будь ласка, розкажіть про свою творчу родину.

— Моя родина по батьку мешкала у Переяславі. Мій прадід Ніссан був хорошим теслею. На початку ХХ століття він отримав замовлення зробити оформлення головного корпусу Київського політехнічного інституту. Разом з ним до Києва переїхала вся сім’я, в якій на той час вже було четверо дітей. 1902 року народився мій дід — Ілля Штільман, який згодом став відомим художником. Він закінчив Київське художнє училище та Київський художній інститут (нині Національна академія образотворчого мистецтва та архітектури України). З 1933 року професор Ілля Нісонович Штільман викладав на кафедрі живопису і композиції. В 1940—1944 — працював восьмим ректором Академії мистецтв. А в 1948 — 1958 роках був керівником пейзажної майстерні. До речі, після цього й аж до розпаду СРСР в Україні такою майстерні більше не існувало, а були лише майстерні станкового та монументального живопису.

— Чи пам’ятаєте Ви діда?

— Коли він помер, мені було лише шість років. Але я добре пам’ятаю наші перші походи на етюди. Влітку їздили в Канів, де дід був керівником літньої практики. Він дуже любив писати в цьому місті. Кращі його картини зараз знаходяться в Національному художньому музеї України. Мій батько Віктор та його брат Онисим Ілліч були інженерами. Нині Онисим Штільман редагує видання з питань культури і мистецтва. А мама Лаума свого часу навчалася у Ризі (Латвія) в художній студії у Яніса Скутча. До речі, на моїй ювілейній виставці були представлені роботи, які вона створила під час навчання. Але мама теж обрала шлях інженера. Проте в душі й зараз залишається художником. У неї хороший смак. Власні картини та роботи своїх студентів я першій показую їй.

Моє захоплення живописом розпочалося від поїздок з дідом до Канева. До нас часто приходили художники — колеги діда. А відомі митці Сергій Єржиковський та Володимир Костецький були не лише його колегами, але й друзями. Серед гостей були Микола Глущенко і Тетяна Яблонська. Все це відбувалося на моїх очах. Не уявляю, ким би я міг стати ще, як не художником.

Коли помер дід, то батьки вирішили, що після моїх дитячих малюнків мені треба продовжити навчання. Спершу навчався у студії при Будинку архітектора, керівником якої був Борис Піаніда. Коли виповнилося 11 років, то вступив до Республіканської художньої школи імені Тараса Шевченка, де мене зустріла Мая Сергіївна Григор’єва. Потім основним педагогом був Олег Животков, нині йому вже 87 років, але він продовжує займатися викладацькою діяльністю. Він з усією душею ставився до своїх учнів. Школа О. Животкова для мене дуже важлива. Закінчуючи її я, аби покращити свою майстерність, два роки навчався у вже тоді відомого художника Віктора Зарецького, якого зараз вже вважають геніальним. Потім була Академія. Тут навчався у майстерні вільної графіки Івана Селіванова, а з 1984 її керівником став Андрія Чебикін. Опановував різні техніки, працював у різних жанрах. Але мій дід був пейзажистом, і цей жанр найбільше ліг мені на душу. Дуже люблю малювати краєвиди України та Латвії, де буваю майже щороку влітку.

— Творчу діяльність поєднуєте з педагогічною?

— Розпочав її, коли мені виповнилося лише 18 років. З першого разу не зміг вступити до Академії, і мені запропонували викладати малювання у середній школі. Мені це сподобалося. Також відтоді люблю відвідувати музеї, виставки. Свого часу побував у багатьох куточках колишнього Радянського Союзу. А відтоді, коли Україна здобула незалежність, побував у 18 країнах світу. І перше, що завжди відвідую, це музеї та нові виставки. Дуже цікаво подивитися, що роблять колеги, та розповісти своїм студентам. А в Києві запрошую з собою на виставки студентів.

Ходжу з ними малювати у парки й сади. Прагну, аби було не тільки академічне, застигле, а й живе навчання. Щоб студенти дивилися і малювали, трохи знали теорії. Розповідаю і про наших класиків, і про сучасні течії.

Після закінчення Академії працював у рекламі. Нині це називається дизайн навколишнього середовища. У мене 40 років стажу педагогічної роботи. Викладав у семи різних студіях. Більшість з них закрилися через проблеми з приміщенням. Понад двадцять років тому декан факультету образотворчого мистецтва Дитячої академії Наталія Ніколайчук порадила відкрити студію під моїм ім’ям. У кінці 1999 року з’явилася студія «У пана Едуарда». За цей час випустив до 200 художників. Дехто з них продовжив навчання у Франції та США, а також Національній академії образотворчого мистецтва та архітектури України, мистецьких вишах Львова. Є й такі, що вже мають власних студентів.

— Що потрібно, аби стати художником?

— Треба мати талант, бажання і самодисципліну. Потрібно багато малювати, хоч потроху писати щодня. Також необхідно мати записничок, в який замальовувати все найцікавіше. Вести щоденник. Серед моїх студентів є люди різних поколінь. Але всіх їх об’єднує любов до мистецтва.

— Коли відбувалася Ваша перша персональна виставка?

— 1992 року в Будинку актора. Також тоді там виставлялися роботи мого колеги Олександра Дорошенка. Цей рік став знаковим для мене тим, що народилася дочка Аліна. За однією з освіт вона графічний дизайнер, а 6 років тому закінчила Академію як мистецтвознавець. 2014 року Аліна Межул захистила диплом на тему: «Педагогічна і творча діяльність Іллі Штільмана». До речі, всю інформацію про мою ювілейну виставку та банер на вході робила вона.

А на виставці 1992 року я представив роботи, які створив після повернення з армії. Це були акварелі, пастелі, портрети та пейзажі. Після цього мої персональні виставки відбувалися у різних культурних центрах, одна з них — у Національній філармонії Україні. Всього ж за роки творчої діяльності провів 10 таких виставок. Особливо запам’яталася та, що була присвячена моєму 40-річчю. Саме тоді в Києві створювалась нова Площа слави. Мені запропонували: «У тебе є 50 оформлених робіт, а у нас є вільна стіна, є охорона». Це було досить популярне місце, а виставка допомогла мені стати більш відомим художником.

— Часто буваєте на пленерах?

— Крім країн Балтії (Латвія, Литва та Естонія), люблю бувати у Скандинавії. Мій молодший брат Ілля — прекрасний екскурсовод по цих країнах. Під час поїздок я мав можливість робити окремі етюди. Особливою красою природи вирізняється Норвегія зі своїми водоспадами, скелями, краєвидами. Цю чарівну природу мимоволі порівнював з музикою Гріга. Поруч — Швейцарія і Данія з красивими старовинними містами, де жили королі, створював свої твори Андерсен. Все це не може не надихати.

— Можете порівняти як ставляться до мистецтва у нас і за кордоном?

— З найбільшою повагою до мистецтва сьогодні ставляться у Китаї. Там ще в давнину знать вчилася всім видам мистецтва. У тому числі й образотворчого. Там з великою повагою ставляться до художників і сьогодні. А студентів з Китаю відрізняє особлива дисциплінованість. Були вони й серед моїх вихованців.

Не все так погано і в нас. У Києві працює багато приватних картинних галерей. Навіть якщо порівняти з європейськими містами, де є багато прекрасних музеїв, кількість приватних галерей, де відбувається щодня щось цікаве, там менша. В останні роки на відкриття виставок почали ходити політики й бізнесмени. Раніше такого не було.

Часто буваю на виставках своїх колег. Вважаю, що не можна варитися у своєму соку, треба порівнювати. Прагну аби й мої студенти побачили кращі роботи як наших класиків, так і сучасників. Буваємо і на виставках з-за кордону. Зокрема, була чудова виставка митців з Китаю.

Активно працює Національний музей «Київська картинна галерея» (колишній Музей російського мистецтва). Особливо запам’ятався їхній тогорічний проєкт, присвячений родині Терещенків. Крім картин тут було представлено багато довідкового матеріалу, який допоміг згадати наших меценатів. Позитивні зміни відбуваються у Національному художньому музеї України. Тут представили виставки, присвячені нашим класикам Миколі Глущенку, Сергію Шишку, Миколі Пимоненку, експозиції творів митців Слобожанщини, Одещини. Було кілька цікавих проєктів у Мистецькому арсеналі. Активізувалася робота музеїв-квартир видатних українських діячів. Чимало цікавих заходів проводить Музей-майстерня Івана Кавалерідзе. Директор цього музею Олександр Юнін запропонував мені провести ювілейну виставку саме в стінах цього музею, на що я радо погодився.

— Будь ласка, розкажіть детальніше про цю виставку.

— Деякі відомі художники ведуть дещо замкнутий спосіб життя. Дехто взагалі не показує як він працює, а виносить на суд глядача вже готові роботи. А я живу життям своєї родини, своїх друзів, колег. Саме тому і назвав виставку: «Едуард Межул. Родина та друзі». Тому крім моїх робіт, тут багато картин інших авторів.

Відкривалася виставка двома картинами патріарха нашого мистецького роду Іллі Штільмана. Тут же були роботи моєї мами, створені нею в роки навчання. Також картини молодшого брата Іллі, який не тільки гід-мандрівник, а ще й прекрасний фотограф. Дочка Аліна крім дизайнерських робіт показала і свої акварелі.

Також представлені роботи художника-фотографа Руслана Сингаєвського; художниць, які вже багато років співпрацюють зі мною — Галина Тимощук, Наталія Левітасова, Ірина Данішевська. І безумовно тих, хто допомагає мені в роботі. А це Наталія Закревська та Марина Ольхова зі своєю дочкою Оленою, що навчається у Республіканській художній школі імені Тараса Шевченка. Тут же Анастасія Пронтенко (1 курс НАОМА), Анна та Марія Єленевич, які довго навчалася у моїй студії, та наймолодші учасниці — представниця Китаю Софія Лі (за час проживання у Києві дівчинка добре опанувала українську мову) й Марія Братусь.

Дуже задоволений тим, як відбувалося відкриття виставки. На нього завітало до 200 гостей. Крім друзів були колеги, які високо оцінили нашу працю. Вони зазначали, що майже всі твори оригінальні. Багато з них зроблено з натури та немає повторів. Всі роботи світлі. Люди оцінювали нас дуже позитивно. До нашого гурту долучилася відома своїми сучасними проєктами Валентина Засуцька, яка продовжує відточувати своє мистецтво у жанрі олійного живопису.

— Крім живопису і педагогічної діяльності чим ще захоплюєтесь?

— Моє захоплення музикою сприяло тому, що тридцять років тому я одружився з відомою музиканткою, заслуженою артисткою України Ніною Проценко (1958−2007), яка на жаль, передчасно померла. Моя донька, крім художньої, відвідувала ще й музичну школу. Серед моїх друзів багато музикантів і акторів. Я співпрацював з Українським малим драматичним театром, театрами «Браво» і «Срібний острів», дитячим театром «Чунга Ленд». Робив для них сценографію, афіші.

Дуже люблю театр «Київ Модерн-балет» Раду Поклітару. Художниця театру Аня Іпатьєва, яка робить для нього сценографію, періодично відвідує нашу студію зі своєю талановитою вихованкою Марією. Національна оперета, за час керівництва Богдана Струтинського стала театром, де постійні аншлаги. Також тут відбуваються художні виставки. Дружу з Оксаною Мокренко, Анжелою Швачкою, Іриною Семененко, Лідією Забілястою, чиї творчі долі пов’язані з Національною оперою. Моя дружина багато років працювала у Національній філармонії, яка й зараз залишається моїм улюбленим місцем відпочинку.

Також люблю історію. Поки студенти малюють, паралельно готую їх до ЗНО з цього предмету. Кожна освічена людина не може не знати історії своєї країни. Якби її краще знали наші керманичі, то не робили б стільки помилок.

— Чого чекаєте?

— Весни, коли зацвіте моя улюблена магнолія. Вже 25 років люди знають, коли я йду на етюди малювати магнолії, починається весняна пейзажна серія. Також дуже люблю малювати бузок у Київському ботанічному саду ім. Гришка. Сам тут у весняну пору можна побачити багатьох моїх колег. Літом поїду на мамину Батьківщину до Латвії. Подивлюся на морські краєвиди, щось намалюю.

Ми й далі робитимемо свою справу, але хотілося, щоб і держава більше уваги приділяла українським митцям — художникам, музикантам, акторам.