Картини, що живуть своїм життям

Новим проєктом Музею історії міста Києва стала персональна виставка Світлани Бринюк «Сюрреалістичний анімізм».

Майбутня художниця народилася в Одесі. Закінчила факультет художнього дизайну Одеського державного художнього інституту ім. Грекова (майстерня Д. Єгорова). Отримала диплом НАОМА (майстерня станкового живопису професора В. Гуріна). Член НСХУ та дійсний член Mondial Art Academia, посол цієї Академії в Україні. Учасниця багатьох республіканських, всеукраїнських та міжнародних виставок, проєктів та пленерів, серед яких 20 персональних виставок, які експонувалися в Україні, Німеччині, Словаччині, Чехії, Польщі.

Лауреат ІІ премії на Бієнале «Color Fest» (Мінськ, Білорусь, 2012), художньої премії «Київ» ім. С. Шишка (2019) та інших відзнак.

Як зазначила кураторка проєкту Дана Пінчевська, ця мисткиня не втратила щирості. Вміє розрізняти присутність безсмертної душі в людях, тваринах, містах і предметах. І вони вдячні навзаєм: їхні зображення в картинах художниці реалістичні чи стилізовані, дихають життям, додають неспокою і змушують замислитися над тим, що ми взагалі всі тут робимо, навіщо живемо.

Світлана Бринюк надає перевагу натюрмортам, портретам та (зрідка) пейзажам, ніколи не забуваючи підкреслювати красу світу, його повноцінність, довершеність з точки зору людини, якій теж властиві саме ці якості.

Тож анімізм у назві невипадковий, адже художниця інтерпретуючи, віддає предметному світові частину власної натури. Результат вражає: картини, живучи своїм життям, принесуть будь-якому будинку поважність, ледь іронічну, але непідробну серйозність, мовби процес відновлення зруйнованого спілкування з сутностями речей та явищ є природнім для всіх без винятку.

Що стосується сюрреалістичності, то зміна ракурсу геометрує звиклі предмети — що завгодно, від сплячого кота до столика з чашками кави. І дивлячись на них уважно глядач переконується в користі зміни точки зору. Хоча б експериментально. Хоча б ненадовго. Так, щоб дійсність відкривала деякі свої таємниці щодо людяності, доброти, страху, задуми, страждання, тривоги і щастя.

— На вернісажі, до якого, зізнаюсь, готувалася досить серйозно, представлено більше 60-ти моїх робіт, — розповіла в одному з інтерв’ю пані Світлана. — З них — більше третини картин, яких шанувальники моєї творчості раніше ніколи й ніде не бачили. У той же час на виставці ви зустрінете і «фірмові» сюжети: мої «вічні» коти, собаки, янголи, жінки у хмарах…

Все це моє рідне — моя душа, мої думки, моє відчуття буття, мій світогляд… Якщо говорити від душі, я всім цим живу, у цьому сенс мого життя як художниці. І нічого в цьому дивного немає — кожному своє. Просто саме так, а не інакше, мені дано бачити світ. І я, як можу, намагаюся «перелити» все побачене і відчуте на полотно.

Кожен живописець як може — так і пише. Так само і я. А чому так, не можу відповісти. Але, до речі, надзвичайно цьому рада! Дитячий романтизм, широко відкриті світ очі дитини, рух вперед. Багато хто помічає все це у моїй творчості. Виявляють все це і здивовано запитують: «Як Свєто, серед сірості наших буднів, тобі вдається зберегти такий безпосередній погляд на світ? Де цьому основа? Чому у більшості все не так, все інакше?»