Олексій ПАЛАМАРЕНКО: «Жодного разу не пожалкував, що обрав професію актора»

У цьому році відзначає 35-річчя театральної діяльності актор Національного академічного драматичного театру імені Івана Франка, заслужений артист України Олексій Паламаренко. Сьогодні Олексій Анатолійович наш гість.

— Ви народилися у родині відомого майстра слова, Героя України Анатолія Паламаренка. Чи вплинув приклад батька на обрання Вами професії?

— Безумовно. І це закономірно. Хоча сьогодні діти більшості моїх колег йдуть в інші професії. А на той час творча професія була дуже популярною.

Я виріс на батьковій творчості. Адже бути сином актора і не бачити як він працює неможливо. Бачив, як у його творчій співпраці з Павлом Прокоповичем Глазовим народжувалися твори, які потім смішили Україну і весь колишній СРСР. Найбільше я заздрив батькові в тому, що він мав можливість об’їздити всю країну, яка тоді називалася Радянський Союз — від Сахаліну до Туркменістану. Де він тільки не був і всюди ніс українське слово. Мені теж довелося багато помандрувати.

Якщо в цьому виростаєш, у цьому існуєш, то звикаєш навіть до якихось екстримальних ситуацій. І це природно. Коли батько вчив якусь композицію, разів по п’ятдесят повторював одну й туж фразу, то це звичайно дратувало. Бо хотілося знати, а що буде далі. Але потім зрозумів, інакше й бути не може. Жодного разу не пожалкував, що обрав професію актора.

— Для навчання обрали Театральний інститут імені Івана Карпенка-Карого. Напевне по-іншому й бути не могло?

— Мені пощастило, що, за невеликим винятком, мене вчили ті ж самі педагоги, які вчили й мого батька. У час, коли я навчався, інститут, педагоги виховували з нас романтиків у кращому розумінні цього слова. Якщо актор не романтик, значить він неправильно вибрав професію.

Художнім керівником курсу, на якому я вчився, був прекрасний педагог Леонід Артемович Олійник. Він виховав багато чудових акторів. У нашому театрі працювали його вихованці Степан Олексенко, Марина Герасименко, і нині служать — Олег Шаварський, Петро Панчук, Арсен Тимошенко, Олексій Богданович, Остап Ступка, Василь Баша та багато інших. Це знаний театральний педагог. Він не стільки вчив професії, стільки виховував ставлення до неї. Він не тільки вчив як грати, а сцені, а пояснював своїм учням, що коли ти актор, то мусиш бути особистістю. Він виховував людей у мистецтві, виховував особистостей. У його учнів здебільшого склалася щаслива театральна доля, хоча й непроста.

Серед дипломних вистав були «Хазяїн» Івана Карпенка-Карого, де я грав Ліхтаренка, у «Хворому, та й годі» Мольєра був лікарем Діафуарусом. Також мав головну роль у політичному детективі «Четвертий».

— Вже 35 років Ви служите в Національному академічному драматичному театрі імені Івана Франка. Як Вас зустріла головна сцена країни?

— Прийшов до театру, там сказали: «Хлопче, ти молодий. На тобі алебарду і давай стій на сцені у масовці. Ці масовки були довго. За 100-річну історію в нашому театрі накопичилося багато списів і алебард. Я їх добре знаю, бо майже всі вони пройшли через мої руки.

Уперше вийшов на сцену у виставі про життя Ульянових у Києві. У цій виставі отримав невеликий епізод. Грав негативного персонажа, жандарма. Мав одну маленьку фразу. Виносив скриньку і казав: «Скринька замкнена». На цьому закінчувалася перша дія.

Спочатку дуже хвилювався. Довго переслідувало відчуття, що всі дивляться тільки на мене. Зараз вже вмію і можу себе опанувати, а хвилювання з роками трансформувалося у творчість.

Перша велика роль була у виставі режисера Сергія Данченка «Патетична соната». Там я зіграв роль Микити. Перед цим Сергій Володимирович довго мене перевіряв і одного дня затвердив на цю роль. Серед моїх колег тоді був шок. Слава Богу все вийшло. Але ця вистава не мала такої щасливої долі як інші вистави Сергія Данченка. Була в репертуарі лише два сезони.

Можливо тому, що були поставлені не ті акценти. За радянських часів Ступай Ступаченко був негативним героєм. Коли ми ставили цю виставу, радянська влада вже похитнулася, але чомусь не вивели цього персонажа як позитивного. Як і ту героїню, що підіймає повстання проти цієї влади. Щоб вистава йшла, треба визначитися за кого ти. Якщо є барикада, то не можна утриматися посередині, треба бути на якому боці.

— Напевне знаковою для Вас стала вистава «Майстер і Маргарита»?

— Виставу ставила Ірина Молостова, яка знала мене ще по театральному інституту. Там є невеликий, але цікавий епізод коли поет Амрозій розмовляє з іншим поетом і розповідає про страви, які можна з’їсти в кафе. Ірина Олександрівна запропонувала мені цю роль. Грав її довго. Потім було ще кілька невеликих ролей, поки доля не зробила мені подарунок — я зіграв Понтія Пілата.

Це біблійний персонаж, який стоїть поряд з нашим спасителем. Як про нього каже Майстер: «Міг зробити добре діло, але не зробив». Це говорить про те, що якщо людина має владу, то настає час, коли вона має зробити вибір. І від цього залежить як про неї згадають у майбутньому — добром чи злом.

— Продовження теми «Майстра і Маргарити» бачимо у виставі «Великі комбінатори», яку поставив Дмитро Чирипюк за Ільфом і Петровим.

— Кожен з режисерів має право на своє бачення. До того ж у нас в афіші написано — за мотивами. В Ільфа і Петрова є тема театру. В нас вона більш опукла. Йде окрема сюжетна лінія. Що могли ставити в цей час у театрі «Колумб»? А чому б не «Майстра і Маргариту»? А раз так, чому б не втілити свою мрію і не зіграти Воланда? Я поставив перед собою завдання зіграти у цій виставі все, про що актор мого плану мріє. Граю тут і Городничого з «Ревізора», а в першому епізоді роблю грим Леніна.

— Ще одною знаковою виставою для Вас став «Шельменко денщик».

— Ця вистава має дуже цікаву історію. Вона ставилася як самостійна робота. Наш актор Євген Свиридюк запропонував: «Давайте поставимо цю виставу. Може щось вийде?» Художній керівник нашого театру Сергій Данченко був людиною демократичною. Сказав: «Давайте спробуємо». На прогоні йому сподобалася моя робота (Скворцов) і робота Анатолія Гнатюка (Шельменко). Вирішили поставити цю виставу у репертуар. І раптом відбулося диво. На неї стали ходити люди, вона почала розвиватися, почала набирати свого глядача. У цій виставі зіграв одну зі своїх найулюбленіших ролей.

Разом з режисером Петром Ільченком та колегою по сцені Анатолієм Гнатюком вирішили зробити зі Скворцова гусара. Автором був виписаний звичайний піхотний офіцер. Але для того, щоб образ був більш округлий, більш цікавий пішли на такий хід. З дитинства з гусарами в нас асоціювалися фільми «Війна і мир», «Гусарська балада», «Про бідного гусара замовте слово». Красива і дорога форма давала свій ефект.

Хоча, вже будучі дорослим багато розмовляв з професійними істориками. Насправді гусари були просто розвідниками. У гусари брали людей невисокого зросту. Для мобільності вони їздили невисоких конях. Їм не належали вирішальні удари в знаменитих битвах. Але, тим не менше, краса форми робила свою справу.

— Вистава «Шельменко денщик» у репертуарі театру вже двадцять перший рік. У чому, на Вашу думку, секрет її довголіття?

— Думаю, що великого секрету тут немає. Ця вистава живе тому, що акторська група разом з режисером Петром Ільченком не намагалася переплюнути автора твору — Григорія Квітку-Основ'яненка, не прагнула його якось переосмислити. А просто взяли його для себе як ікону і, вибачте, помолилися на нього. Все вийшло.

Не люблю тенденції, коли не довіряють авторам, коли класику одягають у сучасні ризи. На те вона й класика, щоб грати її в тому, в чому вона була написана. Театр — це певний портал часу. Думаю, що крім діалогів, написаних автором, глядачу цікаво бачити на сцені побут, костюми, деталі того часу. Глядацький зал — це машина часу, яка дозволяє зазирнути в інші світи, побачити інші стосунки, іншу пластику, інші ритми.

— Майже 20 років Ви грали Скворцова, а тепер — Шпака. Чи не складно було по-новому перевтілюватися?

— Звичайно, складно. Зізнаюся, що свої великі, улюблені ролі, в тому числі й Понтія Пілата, я грав на вводі. Це завжди важче. Щасливі актори, які грають прем’єри. Потім вистава зростає разом з ним. А тебе, як сліпе кошеня, кидають у вже готову страву. Випливеш ти, чи зваришся залежить від тебе. Важко самотужки доганяти рівень вистави.

Шпак — абсолютно інша роль. Чому в нього таке прізвище? Шпаками в Російській імперії називали тих людей, які не служили. До них було негативне ставлення.

— Ви грали у виставі «Назар Стодоля» за Тарасом Шевченком, нині у репертуарі театру «Мартин Боруля» і «Хазяїн» зі Іваном Карпенком-Карим з Вашою участю. А яке місце посідає українська класика у Вашій творчості?

— Художній керівник Національного академічного театру імені Лесі Українки Михайло Резнікович висловив в одному з інтерв’ю дуже цінну думку: «Я мрію про театр, який би домінуюче грав українську класику». Згоден з ним на 200 відсотків. Завдання першої сцени України — ставити українську класику. Це номер один. Альфа і омега. А потім вже світова драматургія і все інше.

Наш театр задумувався Гнатом Юрою у першу чергу як театр української класики. А потім вже Швейк та ін. На жаль у театрі Франка немає жодної вистави про наших славних предків, про козаків, їхні звитяги, про гетьманів, про військових діячів. Може настати такий час, коли актори на сцені забудуть як тримати шаблю.

«Назар Стодоля» — це спроба Тараса Шевченка створити драматичний твір. П’єса написана російською мовою. Земляки-українці Шевченка з військового вишу зробили український переклад. Якщо ставити цей матеріал побутово, як його переважно й ставили, то вийде лубочна постановка.

Режисер Володимир Кочевенко придумав дуже гарний хід. Поставив «Назара Стодолю» як мрію, як красиву легенду. Те, чого не було насправді, але могло бути. У виставі були дуже красиві сценографія і костюми. Від цього вигравали образи Назара Стодолі, Гната Карого та інших.

У цій виставі я грав одного зі сватів. Колись цю роль виконував мій батько у дипломній виставі театрального інституту курсу Володимира Олександровича Неллі. У батька зберігся альбом його студентських робіт. У тому числі цей сват з «Назара Стодолі». А моя роль у цій виставі — це, так би мовити, уклін дитинству, як промінчик сонця з тих часів.

Іван Карпенко-Карий — взагалі альфа і омега нашого театру. З усіх українських драматургів, на мою думку, він найкращий. І не тільки тому, що в нього цікаві п’єси, а ще й тому, що їх дуже легко грати. Чому легко? Тому що вони написані нашим колегою. Карпенко-Карий був актором і писав для своїх колег. Знав, як наповнити свої твори комічними сценами, щоб люди не плакали, а посміхалися.

Омелько з «Мартина Борулі» — це гротескний персонаж. Це посмішка драматурга над українським чоловіком. Він дуже різний. З одного боку — чутливий, а з іншого — просто лінивий і хитрий. У ньому є все.

— Однією з останніх на сьогодні постановок за Вашою участю стала вистава «Сторонні серед нас», що йде на Камерній сцені імені Сергія Данченка.

— Це дуже непростий матеріал. Якому акторові сподобається грати про хвороби і смерть? Але насправді вистава про інше. Вона про духовну перемогу над хворобами і смертю.

Ми звикли, що сила духу, це щось незбагненне, високе і широке. Насправді сила духу може бути і в побуті. Ця вистава показує, що люди, які втратили пам’ять, живуть своїм досить плідним життям. Вони цінують кожен день цього життя. Всі ті хвилини, які їм дав Господь Бог.

Тільки відкрили театр після суворого карантину, ми грали цю виставу. Через карантинні обмеження в залі на 200 місць було десь 30 глядачів. Але коли виходили на поклон, то я звернув увагу, що у молодих людей очі опухли від сліз. І це було приємно, значить дістали.

Скажу чесно, що цей карантин дуже вплинув на психіку. Важко бути без сцени, без публіки. Почало снитися, що забуваю текст, інші кошмари. Вимушений простій — жахлива річ для актора.

— У виставі «Поминальна молитва» Ви граєте батюшку. А чи були задіяній у попередній версії цієї вистави, що мала назву «Тев'є Тевель» і в якій головну роль виконував Богдан Ступка?

— У «Тев'є Тевелі» починав з негативного персонажа — погромника. А потім один з наших акторів, який грав єврея захворів. Я подав заявку на цю роль. Сергій Данченко на мене подивився: «У першій дії у тебе негативний персонаж, а в другій буде позитивний? Що ж спробуй, будь-ласка».

А потім у нашого актора, який грав роль ребе, прямо на сцені стався інфаркт. Ця роль зависла. Сказав Богдану Сільвестровичу — «А давайте я спробую». Ступка дозволив. І протягом цілого сезону, поки не одужав наш прекрасний актор Олексій Петухов, я грав цю роль. Але вже тоді мріяв зіграти саме православного священника.

Так сталося, що у новій постановці цієї геніальної п’єси я нарешті отримав омріяну роль. Що можу про неї сказати? Якщо грати просто священника сільської церкви — це сильно опустити саму п’єсу. Сцена, де священник намагається схилити Тевеля на свій бік, аби той змінив свою віру, не є побутовою. Вона є філософською і наріжною у цій виставі. Ця сцена показує незламність принципів. Я виходжу на сцену у повному облаченні, аби глядач побачив всю ціну цієї спокуси.

За 35 років зіграв у багатьох виставах. Не можу не згадати ще одну свою роботу. Щоправда цій виставі Бог не подарував довге сценічне життя. Але як експеримент, як постановка, в яку вкладено велику працю, я її ціную. Це поетична вистава «Життя є сон» за Педро Кальдероном. Дуже складний матеріал, який ми опановували дев’ять місяців. Поставив виставу Андрій Приходько. Ми її показали приблизно десять разів. Публіка до кінця не сприйняла цю виставу. Але цінне те, що ми мали можливість доторкнутися до віршованої класики.

Володимир Ніколаєнко, якого всі знають як комедійного актора, зіграв тут дуже серйозну роль Базиліо. Показав інші грані свого таланту як драматичний актор. Дуже часто в театрі експлуатують якусь окрему фарбу виконавця. Але на людину треба дивитися комплексно. Тим більше коли актору, який підходив на комедійні ролі, вдалася драматична роль. Думаю варто це враховувати і давати йому, щоб він ріс.

— Одна актриса зізналася, що їй більше подобається грати негативних персонажів, бо вони глибші. А що думаєте з цього приводу Ви?

— Не згоден. Позитивний персонаж цікавіший тим, що його суть не на поверхні, як у негативного. Він мусить це добро, яке в ньому є, народити тут, на сцені. Тому йому важче. Негативний персонаж вже готовий. А той актор, який грає позитивного повинен перемогу добра над злом зіграти тут і зараз.

— Також Ви граєте у виставах Богдана Гнатюка «Кафе «Республіка» і «Украдена краса» у Київській академічній майстерні театрального мистецтва «Сузір'я».

— Почалося все з дружби, співробітництва з батьком Богдана — Анатолієм Гнатюком. Коли граєш з людиною в одній команді двадцять років, то він вже більше ніж друг, він майже родич. Анатолій Васильович сказав, що є такий проєкт, який хочуть реалізувати в театрі «Сузір'я». Запропонував мені взяти в ньому участь. Я погодився.

Безумовно, талант генами не передається. Але генами передається ставлення до театру, мистецтва. Батьків талант розвивався на моїх очах. Так само талант Анатолія Гнатюка розвивався на очах його сина. Богдан знає нюанси театру, знає його закони. Для нього театр це не тільки парадний вхід, але і вхід службовий. Богдан знає як правильно побудувати діалоги, як їх правильно виписати. Як дати акторам спілкуватися на сцені живою мовою. Коли актор приносить самодіяльну п’єсу, ти починаєш її читати і розумієш, що люди так не говорять. А в Богдана всі персонажі говорять людською мовою. Він гарно веде сюжетну лінію, знає закони літератури — де кульмінація, розв’язка. Кожному персонажу дає можливість себе проявити.

Вистава «Кафе «Республіка» — проєкт побутовий, політичний. А у виставі «Украдена краса» вже стиль Тарантіно — ллється кров, але смішно. Це чорна комедія. Той досвід, почуття плеча, партнерство, які здобули у «Кафе «Республіка», автоматично перейшли і на «Украдену красу». З Анатолієм Гнатюком і Володимиром Ніколаєнком ми давні партнери по театру Франка. З ними легко було себе спробувати.

Не виключаю, що гратиму і в інших виставах Богдана Гнатюка.

— Чи ніколи не забували на сцені текст?

— Бувало. Всі ми живі люди. Це найстрашніше відчуття для актора. Коли забуваєш текст, то за одну мить втрачаєш все на світі.

У таких випадках треба себе буквально брати в руки, внутрішньо заспокоїтися і продовжувати далі роботу як ні в чому не бувало. У цьому відношенні можна повчитися в нашого прекрасного актора Богдана Бенюка. Щоб не відбувалося, навіть якщо б загорілася сцена чи впали лаштунки, він уміє все виправдати.

Не все в нашому житті піддається грубим і конкретним планам. Завжди є місце для імпровізації. Той хто вміє імпровізувати — цікаво проживе своє життя.

— Чи траплялися під час вистав якісь курйозні випадки?

— У нас була прекрасна вистава «Кін ІV», вистава шампанське, вистава радість. Я грав посла Кефільда. Це був один з перших показів. Актриса, яка грала мою дружину тихенько мені говорить: «Підкажи мені текст, бо я його забула». Починаю підказувати її текст і забуваю свій. А в Анатолія Хостікоєва була цікава знахідка. Виконуючи роль Кіна він показував, що саме грає його, що він актор. Він виходив на сцену, говорив текст, а потім робив вигляд ніби його забув і починав спочатку. Я кажу: «Добре, це ви забули текст, а тепер я його забув, починаємо мою сцену спочатку».

Інший приклад. Щойно поставили у нас виставу «За двома зайцями». Анатолій Гнатюк там грав Голохвастого. Вистава починалася з масовки. Я грав хлопця, який до нього звертався: «Свириде Петровичу, ми такі раді Вас бачити». Йшла десь третя вистава. Виїжджає круг, а в мене вилетіло з пам’яті ім’я Голохвастого. Я свого колегу в бік: «Як звати Голохвастого». Він на мене дивиться і каже «Толя». Я йому «Спасибі». І згадую, що Свирид Петрович.

— На початку нашої розмови Ви говорили, що Вам довелося багато подорожувати. Де встигли побувати?

— Єдиний обласний центр в Україні де я не був, це Ужгород. Побував з театром в усіх куточках держави. Всюди нас сприймають по-різному. Як писав Григорій Сковорода: «Всякому городу нрав і права». Найкращий наш глядач — київський. Ми звикли, сказав фразу і вже сміх. А вже в Київській області сказав — велика пауза, а потім може засміються, а може й ні. Таке враження, що в інших містах люди не відразу все схоплюють.

До війни часто їздили з гастролями до Севастополя. Так, як там сприймали «Шельменка денщика» не сприймали його ніде. Особливо останнього разу, перед самою окупацією. Театру нам вже не дали. Виступали в клубі. Глядачі аплодували на кожну репліку. Так не приймали Шельменка навіть у рідному театрі Франка.

До Севастополя наш театр почав їздити з 2000-го року. Бували там раз на два роки. Вже виховали свою публіку, своє середовище. До нас люди ходили насолоджуватися мовою, певною мірою українізувалися. Мистецтво, якщо воно справжнє, робить свою справу. Але, на жаль, все трагічно обірвалося.

— Доводилося бувати на передовій?

— Не зовсім на передовій. Возили «Шельменка» у міста, які знаходяться трохи далі. Приміром — Бахмуті, за 35 кілометрів від передової. Але вікна там були заклеєні навхрест як під час війни.

Однак сам я виступав перед бійцями під Красногорівкою. Там були звичайні окопи. Вони нічим не змінилися від часів Першої і Другої світових воєн. Це підбиті деревом траншеї. Літо, спека, солдати напівголі. Поруч стоїть зброя.

Спочатку думав одягнутися як вони, але потім зрозумів, що це буде не т. е. Одягнув білий костюм. Зіскакую з автомобіля, підходжу до них. Вони дивляться на мене здивовано, але з розумінням. Я кажу: «Якби я одягнувся так як ви, то ви б мене неправильно зрозуміли. Вважаю, що до вас треба приходити в усьому найкращому». Читав їм тоді Сосюру, розповідав анекдоти. Спочатку в них був шок. А потім трохи відтанули. Зрозуміли, що я актор, почали сміятися.

Найголовніше, їх не треба ідеалізувати. Ті, хто там воює, абсолютно різні люди. Такі самі як і всі ми. Просто у них це робота. Брудна, важка, щодення робота. І вони до неї звикли — бігати по цим траншеям, рити цю землю, обслуговувати міномети.

— Чи доводиться виступати з концертними програмами?

— Ще років п’ять-шість запрошували на дні Шевченка, інші свята. Було більше виступів, концертів. Кудись все це поділося. Зараз, на жаль, виступів майже немає. Хорошу поезію, серйозні речі я завжди був готовий виконувати безкоштовно. Однак чи пропала у цьому потреба, чи людям просто не до цього.

— А як щодо зйомок у кіно?

— Поки що вони обходять мене стороною. Хоча була одна спроба, коли знімали фільм «Чорний ворон». Мій товариш Сергій Калантай частенько знімається в кіно. Він зв’язився з продюсерами і сказав, що ми згодні безкоштовно зіграти у стрічці епізод, але грати старшин Холодного яру. А мені дзвонять і кажуть, що є один знімальний день і їм потрібен ведучий у клуб НКВС. Я відмовився. Не хочу щоб глядач запам’ятав мене негативним.

Іноді надсилають запрошення на кастинги. Але я дотримуюсь принципу — тільки україномовний продукт і ніякого суржику. Звісно, я знаю російську, але не хочу показувати як нею розмовляю, бо розмовляю не чисто. А українською — відповідаю за кожне своє слово.

— Напевне маєте мрії?

— Мені дуже подобається «Ярослав Мудрий» Івана Кочерги. Ми якось незаслужено оминаємо цього драматурга. Назвати його українським Шекспіром, це ніяк не назвати. Він підняв українську радянську драматургію на світовий рівень. У нашому театрі десь двадцять років йшла ця вистава. Великий актор Аркадій Гашинський грав Ярослава Мудрого. Я двічі дивився цю постановку. Сьогодні можна було б зробити красиву, дорогу виставу. Дослідити які тоді носили костюми, обладунки, які речі оточували князя. Там колосальні діалоги. До цих пір актори, які грали в цій виставі пам’ятають текст. Це поетичні перли.

Колись у нас грали і «Свіччіне весілля». Можна було б здійснити нову постановку вистави. Осмислити в ній тему революції і повстання. У п’єсі описаний цікавий період історії, який мало розвинутий в літературі. Це був час, коли Київ був частиною Литви.

Мій батько свого часу грав графа Лундишева у виставі «Майстри часу». Ще у Кочерги є чудова п’єса «Фея гіркого мигдалю». Ми шукаємо драматургів бозна-де, а такі перли лежать просто під ногами.

Фото з сайта театру

  • Ви тут:
  • Я-UA
  • Культура
  • Олексій ПАЛАМАРЕНКО: «Жодного разу не пожалкував, що обрав професію актора»