Юрій ПОТАПЕНКО: «Мої найкращі ролі ще попереду»

Актор Юрій Потапенко вже майже тридцять років служить у Київському національному академічного Молодому театрі. За цей час зіграв близько 70 ролей. А ще численні роботи в кіно, інших театрах. Нещодавно він відзначив свій ювілей. Сьогодні пан Юрій наш гість.

Юрій ПОТАПЕНКО: «Мої найкращі ролі ще попереду»

— Що передувало Вашому вибору акторського ремесла?

— Під час навчання у школі брав участь у КВК. Як режисер поставив виставу «Попелюшка» і зіграв у ній роль солдата, який подає туфельку головній героїні. Коли влітку відпочивав у бабусі в селі, разом з друзями зробив ляльковий театр. Сам змайстрував сцену, яка відкривалася і закривалася, придумав, як зробити світло.

Минули роки. Я працював будівельником на Кримській АЕС. Приїхав в гості до мами у Київ. Якось проходив по Хрещатику, захотілося випити кави. Випадково зупинився біля дверей з написом «Київський театральний інститут». Було відчуття, що мені сюди треба.

Зайшов до приймальної комісії і запитав, що потрібно, аби вступити до цього вишу. А нині вже покійна Юлія Ткаченко запитує в мене: «Де ви зараз мешкаєте?» Відповідаю, що в Криму. А до кінця подачі документів і першого відбіркового туру залишалося 5 днів. «Якщо встигнете за п’ять днів з’їздити в Крим і привезти документи, то ви наш студент. Тільки вивчить репертуар», — сказала Юлія Семенівна.

Репертуар вчив у поїзді. Зізнаюся, що це було дуже непросто. У потязі їхали діти в піонерській табір. Отож, монолог Сави Чалого, уривок з «Тараса Бульби», пісню «Ніч яка місячна» та вірші я вчив у тамбурі.

Для мене Юлія Семенівна була театральною мамою, була зі мною суворою. Вдячний їй, що дала можливість спробувати себе в цій професії. На все Божа воля. Людина може йти куди завгодно, але прийде туди, куди веде її доля.

Ще не будучи студентом почав зніматися в кіно. На кіностудії все було незвичайним. Грав у стрічці «Козаки йдуть». Важив тоді 98 кг. (зараз 73). Коли сідав на коня про повному обладунку, то він аж присідав. До закінчення навчання вже мав чотири чи п’ять робіт у кіно. Мав можливість захищатися і як театральний, і як кіноактор. Обрав театр. Моїми дипломними роботами були «Продавець дощу», де я грав Ноя, а у виставі «Фігаро» — Бартоло.

— Після закінчення навчання відразу потрапили до трупи Молодого театру?

— Спочатку працював як студійний актор на Кіностудії імені Олександра Довженка. Але в штат так і не потрапив. Потім півроку працював у Київському театрі юного глядача, після цього знову знімався.

У цей час головний режисер Молодого (тоді молодіжного) театру Віктор Шулаков ставив «Ревізора». Мене запросили на зустріч з ним і він запропонував роль Хлесткова. У тому, що пов’язав свою долю з цим театром вдячний акторам Валерію Легіну і Сергію Кучеренку, а також режисеру Володимиру Оглобліну.

На малій сцені театру відбувалася здача великого шматка вистави, на якій було присутня вся художня рада театру. Там був монолог, коли моєму персонажу дають хабарі. Що роботи далі? Після його закінчення я став «купатися» в цих грошах. Творча знахідка сподобалася. Після цього зі мною підписала контракт.

Дорогою для мене стала роль Скворцова у виставі «Шельменко денщик». У цей час наш театр поїхав на гастролі до Мінська. Я залишився в Києві, бо ще не був повністю задіяний в репертуарі. Нам сказали: «Хто не поїхав, той випускає «Шельменка».

Поряд грали чудові партнери. Була цікава творча знахідка, коли казали слово Прісінька, мій герой непритомнів. Ігор Щербак, який грав Шельменка, міг пожартувати, несподівано говорив «Прісінька» і я звісно ж «непритомнів». Це виходило смішно. «Шельменко денщик» був абсолютно акторською виставою, ми грали у своє задоволення. Зіграли її багато разів, на виїздах, по селах, де тільки з нею не побували.

Після «Шельменка» зіграв багато комедійних ролей. Поки режисер Олександр Дзекун запропонував мені роль Проня у виставі «Духів день». Вистава складна. Там є ситуація, коли головний герой, роль якого грав Дмитро Тубальцев, вбиває мого персонажа. Він чекає свою кохану, а мій герой приходить з того світу і починає його закопувати і при цьому говорить: «Це я вбив твою тітку, а їй сказав, що це зробив ти». Дуже складний матеріал, надзвичайно цікава робота. Після цієї вистави скінчилася моя комедійність. Відтоді пішли зовсім інші роботи.

Незадовго до початку карантину випустили виставу «Саломея» по Оскару Вайльду. Режисер Володимир Борисюк звів декілька персонажів в один — це два євреї, які сперечаються. Теж досить складна вистава, багато пластики.

Доводиться грати на трьох різних сценах. Різниця завжди є. Вона у посилі. Виходиш і розумієш скільки на тебе дивиться глядачів. На малій сцені треба все мінімізувати. Для молоді це хороша школа — грати в різних іпостасях. Мікросцену відкривали виставою «В чом чудьо, тьотя?» Вистава лубкова, з ляльками. Вона чіпляла людей за душу. Була гарно зроблена по відчуттю.

— Як змінився театр після того, як директором-художнім керівником став Андрій Білоус?

— Театр завжди змінюється. З приходом Андрія Федоровича набагато розширився репертуар, стало більше цікавих вистав. Він взяв багато молоді, по суті створив новий колектив. На ньому лежить велика відповідальність. Він докладає великих зусиль, аби театр існував і розвивався, мав своє обличчя. Завдяки Білоусу ми отримали статус — Національний.

Театр працює переважно для молоді. Але випускаємо і класичні твори. Одна з останніх таких вистав — «Шинель». Головний герой, роль якого виконує Станіслав Боклан, багато говорить. Але переважно це музична вистава.

В Андрія Федоровича, на мою думку, асоціативний погляд на життя. Ми всі бачимо куди рухається театр. У кожного актора є робота. В нас зробили ремонт, маємо чисті гримерки. Все зроблено для того, щоб актор мав змогу відпочити коли є можливість і час.

Коли я був молодим, то доводилося грати по 32 вистави на місяць, ще й виїзди. З ранку граємо казочку, а ввечері ідемо в село грати «Шельменка». Зараз роботи менше, але вона більш об’ємна. У таких акторів як Ярослав Гаврилюк, Валерій Шептекіта, Валерій Легін, Ярослав Чорненький — дуже велика відповідальність. Ми старші і не можемо вийти неготовими на сцену. Це був би дуже поганий приклад для молоді, такого допустити неможливо. Зараз доводиться готуватися більше ніж раніше. Ти маєш показати своє обличчя. Але є режисер, який може тебе повернути в інший бік. Тоді ти йдеш і без-будь яких коментарів працюєш.

— Паралельно з Молодим театром більше двадцяти років Ви грали в Київському драматичному театрі «Браво».

— З особливою теплотою і ніжністю згадую цей театр. Він мені дуже багато дав. Працював разом з Валерієм Сівачем, Миколою Олійником, Віктором Шестаковим, Сергієм Солодовим, Ксенією Соколовою, Анатолієм Гнатюком, художнім керівником цього театру Любов’ю Титаренко та багатьма іншими чудовими акторами.

Коли я другий рік працював у Молодому до театру «Браво» мене вперше запросив Володимир Судьїн зіграти солдата у виставі «Чарівні черевички». Це була дуже весела вистава. Зіграв тут багато ролей. Спочатку важко грати відразу в двох театрах. А потім звикаєш.

Свого часу ставив виставу «Острів скарбів». А в «Брав» знову зміг себе спробувати як режисер. Любов Вікторівна ставила якусь виставу. Ми розговорилися, я прокоментував. Вона сказала: «На тобі п’єсу, бери і став». Це була п’єса Марка Камолетті «Ох вже ця Анна», яка в театрі отримала назву «Метелики, що токують». Коли чудовий актор Олег Коваленко не зміг грати роль головного героя, то її став грати я.

Потім поставив «Ризик», інші вистави. В одних грав, в інших ні. Вдячний за таку довіру художньому керівнику театру. Зараз би звичайно багато що переробив.

Також запам’яталася вистава «Вовк в овечій шкірі». Ставив лубкову варіацію. Відразу сказав, що це моя подяка за науку Віктору Шулакову. До речі, у виставі «Вовк у овечій шкірі» вперше за історію театру «Браво» частина героїв заговорили українською мовою. А пізніше я поставив тут українську класику — «Сто тисяч» Івана Карпенка-Карого.

Останньою моєю режисерською роботою в театрі «Браво» була вистава «Ласкаво просимо до раю» за п’єсою Вербера. На один з її показів приїхав мій товариш зі США, який поставив цю виставу в одному з маленьких американських театрів. Він зізнався, що так як я поставити б не зміг. Матеріал складний, я поставив виставу як комедію. Прибрав все, що стосувалося релігії. Адже є віра і є релігія, а це різні речі.

— Напевно знаковою для Вас і для театру «Браво» стала вистава «Памела»?

— Складно говорити про цю виставу, адже в нас зараз часи Памели. Криза вдарила по всім. Кожна людина стає такою, якою вона є внутрішньо. В когось весь негатив виходить назовні. А якщо в людині є любов до ближнього, то вона пробує робити щось добру іншим людям, а не тільки для себе рідненької.

Режисер Володимир Завальнюк вибудовував виставу про ненав’язливу доброту, яку людина робить своїми діями, своїм прикладом. Я грав у виставі ролі Бреда і Соло.

Зізнаюся, що набагато складніше було грати Бреда. Я грав його з коліс. Актор не зміг приїхати на виставу. Це було якраз після смерті сина Любові Титаренко. Вона сказала: «Треба грати, я не можу не грати цю виставу». Попросила зіграти і мене, хоча до початку вистави лишилося всього чотири години. Вона дала мені текст. Було дуже складно. У роботі мені допомогло те, що до цього я грав у ще одній виставі Володимира Борисюка, а той герой був чимось подібний з Бредом. Йому потрібно було викручуватись з будь-яких обставин, аби прогодувати себе і сім’ю. Там також була показана внутрішня криза героя.

Мізансцени мені були добре відомі, бо не раз бачив виставу як глядач. Так сам як і в кіно запам’ятовував текст сторінками. Зіграли першу виставу. Любов Вікторівна попросила мене грати і далі. Мені здавалося, що попередній актор грав Бреда трохи сухо, показував його жорстким. А насправді Бред трохи інший.

Трапилася біда — помер актор Олександр Фуртас, який грав Соло. Не хотіли закривати цю виставу, прагнули продовжити їй життя. Люди хотіли й далі її дивитися, бо це вистава про духовність, про любов. Роль Соло трохи грав Володимир Завальнюк. А потім — я.

Від початку була важко перелаштовуватися. Думаю, що в мене вийшло. Якщо Бред прагнув настояти на своєму, то Соло змирився. В цьому їхня різниця.

У цей же час вистава «Памела» йшла і в Молодому театрі. Головну роль там виконували Тетяна Стебловська. Це різні виставі. Але обидві просякнуті добротою і душевною теплотою.

— Також маєте досвід роботи в Київській академічній майстерні театрального мистецтва «Сузір'я».

— Моя дружині Ірина Гочашвілі раніше поставила вистави «Бременські музиканти» і «Сон смішної людини». А тепер потрібно було робити дипломну виставу. Вона давно виношувала ідею поставити Бертольда Брехта. Ми звернулися до художнього керівника «Сузір'я» Олексія Кужельного. Він з радістю пішов нам на зустріч. Дали можливості проводити репетиції. А після того як Олексій Павлович передивився вже готову виставу, то поставив її в репертуар.

Вистава «Крик під льодом» створена за мотивами п’єси «Страх і відчай в третій імперії». Часу не репетиції було не багато. Продовжуємо над нею працювати. Я здійснював у виставі пластичне рішення. Будемо його трохи змінювати. Йдуть перемовини про участь цієї вистави в одному з фестивалів. Але як складеться поки ще не знаю. Хочу подякувати всім акторам, задіяним у цій виставі. Відчувалося, що це їм цікаво, це їм потрібно, це їхнє життя.

Дехто говорить: «Я стомився грати». Це все неправда. Так, стомлюєшся, буваєш дуже виснажений. Доводилося за один день зніматися у трьох картинах, а ввечері ще й грати у виставі. Зрозуміло, що в такі дні нелегко. Але це наше життя. Інакше ми не можемо.

У нас жорстка і відповідальна професія. Вона друга по складності після мікрохірургії ока. Ти можеш надати людині наснагу, а можеш її знищити.

— Яке місце у Вашому житті займає кіно?

— Буває ти живеш з людиною в одному місті, працює в сусідньому театрі, а не бачишся роками. А саме на знімальному майданчику можна побачитися. Багато з того, що не можу використати в театрі, використовую в кіно. Якщо в кіно відповідальний за кожну секунду, то в театрі — за кожну долю секунди.

Завдяки кіно люди тебе пізнають. Це хороша фінансова підтримка. Не можу сказати, що для мене дорожче — кіно чи театр, кожен вид мистецтво цінний по-своєму. Також не можу назвати свої кращі роботи. Можливо вони в мене ще попереду.

Важливими для себе вважаю стрічку «Це ми, Господи» та серіал «Пастка». У таких фільмах дуже цікаво працювати. Це не просто ти прийшов у кадр, подивився і зіграв. У таких картинах відаєш частку своєї душі. Також запам’ятався фільм «Київ — місто моє», присвячений митцям, які жили і творили у столиці.

Люблю працювати з Анатолієм Матешком. Це прекрасний режисер, у нас взаємна довіра. Буває, що щось придумуємо разом. Достатньо одного помаху руки режисера Ярослава Ластовецького і ти вже розумієш, що він від тебе хоче.

У кіно дуже важливий акторський ансамбль. Можуть бути прекрасні актори, але якщо вони не підходять один до одного, то кіно не буде.

— Також Ви грали у міні-серіалі «Сад Гетсиманський» за творами Івана Багряного.

— Зйомки були досить складні. Фінансування не вистачало. Не було костюмів. Ми багато чого самі придумували. Я грав енкаведиста. А перед зйомками зламав великий палець на нозі. Якщо уважно придивитися, то в картині один чобіт у мене сорок четвертого, а один — сорок шостого розміру. Це трапилося перед складною сценою, де я мав танцювати.

З актором Валерієм Невєдовим в кадрі ми багато п’ємо склянками воду. Невідомо скільки вже було дублів. І тут режисер Ростислав Синько говорить: «Хто їм налив горілки?» Стояла неймовірна спека і ми вже були п’яні від води.

Найстрашніше — коли знімали у Лук’янівському СІЗО. Нам відкрили підвали. Ти в них заходиш і відчуваєш запах крові. Це дуже страшно. На душі стає моторошно. Хоча в камерах зробили ремонт, але таке відчуття, що вони лишилися ті ж самі. Там люди помирали в муках…

Якби цей фільм трохи підмонтувати, зробити під сучасність, то було б хороше кіно.

— Що б Ви хотіли сказати на завершення нашої розмови?

— Після початку пандемії світ змінився. Змінилося відчуття людей. А попереду нас ще очікують великі зміни. Хочу щоб все, що несе агресію, несе приниження померло раз і назавжди.

Хочу побажати всім здоров’я. Щоб був щасливий мій син і багато українських дітей. Щоб у них вже не було потреба брати зброю і захищати рідну землю. Щоб ніяка гидота не лізла і не розказувала як нам жити. Аби більше людей ходили в театр. Це всім нам так необхідно.