Дон Жуан у майстерні

Київський академічний драматичний театр на Подолі звернувся до української класики. Режисер Іван Уривський представив тут свій погляд на п’єсу Лесі Українки «Камінний господар».

Дон Жуан у майстерні

Поетеса зламу століть. Так називають Лесю Українку, яка дуже тонко відчувала та описувала природу людських відносин. Нині перед глядачем — режисерська версія любовної божевільної драми у постановці Івана Уривського. У центрі сюжету спокусник Дон Жуан, егоїстична Донна Анна і камінний, консервативний командор дон Гонзаго де Мендоза.

Дон Жуан у письменниці постає не таким, як його літературні прообрази авторства Гофмана, Мольєра, Моцарта, Байрона чи Пушкіна. Адже він тримається гордо, прагне волі і йде за щирим покликом свого серця! У цій любовній пригоді кожен прагне щастя… Та якою ціною? І чиї життєві принципи виявляться сильнішими?

— Дон Жуан — дуже відома постать, дуже відомий міф, — розповідає режисер-постановник. — Мене як режисера ця тема цікавила ще з університету. Дон Жуан — це така глиба, така заплутана історія, яку можна трактувати з різних боків. Спочатку зацікавила п’єса Мольєра. Став шукати інші твори. Ближчої і цікавішою за інші для мене стала п’єса Лесі Українки з її незвичним трактуванням образів Дона Жуана, Командора і Донни Анни.

Чотири року тому ми домовилися з художнім керівником Київського академічного драматичного театру на Подолі Віталієм Малаховим, що ставитимемо цю виставу. А в цьому році нарешті змогли повернутися до цього задуму.

В інших театрах вистав за цим твором поки що не бачив, так само як і телевізійних версій. Коли роблю виставу, то не люблю перед цим дивитися історії інших режисерів за цим твором. Але згодом, думаю, перегляну телевізійний фільм за участю Богдана Ступки і Ади Роговцевої, виставу «У полоні пристрастей» Національного академічного театру імені Лесі Українки. Адже цікаво подивитися, як це вирішено в інших режисерів.

Це була наша перша спільна робота з Театром на Подолі. Як я вже зазначив, готувалися до неї кілька років, а випустили досить швидко. Репетиції тривали лише два місяці. Такий короткий час роботи над виставою — це сьогодні нормальна європейська практика.

Театр на Подолі — дуже цікавий театр, затишний, з класними акторами. З перших репетицій ми зрозуміли один одного і почали рухатися в одному напрямку. Як завжди сам добирав акторів для участі у виставі. Спілкувався з Віталієм Юхимовичем Малаховим, дивився фотографії, відео, живі вистави. Для мене такий процес обов’язковий, аби вибрати правильних акторів для вистави.

Хотілося, аби Дон Жуан був трішечки старшим, ніж він є у п’єсі. Щоб це вже був згасаючий Дон Жуан. Передивився вистави і фільми за участю В’ячеслава Довженка. Це потужний актор, він запав мені в душу. Ти дивишся на актора і розумієш, що він вписується у твої думки, твоє трактування. А інший, приміром, не підходить. Таким чином інтуїтивно обиралися виконавці. На роль Дон Жаун найкраще підійшов саме В’ячеслав.

Взагалі я спочатку обрав акторів, а потім став думати, хто кого гратиме. Це був цікавий момент репетиційного процесу, коли ти спочатку не знаєш кого на яку роль поставити.

Для мене була дуже важлива акторська команда з якою ти півтора чи два місяці проживаєш однією сім’єю. Мало лише одного акторського таланту, повинні бути ще й людські якості. Було приємно працювати з акторами. Крім В’ячеслава це Роман Халаімов (Командор дон Гонзаго де Мендоза), Даша Малахова (Донна Анна), Катерина Рубашкіна (Долорес), Володимир Кузнецов (Сганарель, слуга Дон Жуана). Крім цього до нашої команди увійшли художник-постановник та художник з костюмів Тетяна Овсійчук, хореограф Павло Іллюшкін. Звичайно, під час роботи над виставою були якісь суперечки і це нормально. Але ми дихали однією темою, одним матеріалом і рухалися до однієї мети. Який би не був режисер, без акторів він не зможе нічого зробити. А з цими акторами ми змогли знайти спільну мову і зробити виставу.

З художником-постановником думали, де відбуватиметься дія вистави. Врешті вирішили, що це буде реставраційна майстерня, майстерня скульпторів. Ми ходили на міні-екскурсії авдиторіями університету, дивилися, як ліпляться ці скульптори, з чого їх роблять, яка атмосфера панує в цих майстернях. Це нас надихнуло на роботу і на сцені цей процес виглядав по-справжньому.

Така ідея у нас з Танею з’явилася не відразу. До цього було багато інших версій. Потім виникла думка, що скульптуру Командора запаковують в ящик. І в цій коробці він як у машині часу рухається з покоління в покоління. Цю скульптуру реставрують, потім вона знову рухається. Так проводимо лінію від створення образу Дон Жуана до Лесі Українки, а потім до наших днів. Цікавою для вистави стала й ідея з глиною.

У виставі задіяні лише п’ять акторів. Не багато виконавців і в моїх інших виставах. Я намагаюся дістати з вистави основу енергії. Для цього мені вистачає основних персонажів. Масові сцени поки що вважаю не дуже потрібними. А в цій виставі вони були б навіть зайвими. Я прочитав п’єсу і вона розклалася на п’ять персонажів. Мені так зручніше — виходять об’ємніші і лаконічніші образи.

Змін до тексту не вносив. Ніколи не люблю цього робити. А з Лесею Українкою це взагалі неможливо, адже це поетичний текст. До речі, це було однією зі складностей, адже з віршованим тестом завжди важче працювати. Були дуже обережними при скороченнях і подачі тексту. Думаю нам це вдалося. У виставі немає жодного зайвого слова.

Прем’єра відбулася ще пів року тому. Через карантин днями зіграли лише третю виставу. За цей час змінилося багато думок, вже дивимося на виставу з іншого боку. Мені здається, що Леся Українка навела більші акценти не на Дон Жуана, а на Донну Анну. Ми цю виставу намагалися робити через жінку Донну Анну — леді Макбет. Але кожен глядач матиме від вистави свої враження, які можливо не співпадатимуть з думками режисера.

Ніколи не можу сказати, що задоволений своєю роботою на сто відсотків. Якісь речі вийшли, а якісь треба допрацьовувати. Поки що рано говорити настільки я задоволений цією роботою. Адже після прем’єри можна поставити тільки кому. Це ще не остаточний результат, робота триває. Але вистава вже є і для мене це приємний бонус.

Паралельно ставлю виставу у Національному академічному драматичному театрі імені Івана Франка. Це буде «Трамвай бажання» за Теннессі Вільямсом. Дуже цікава і незвична для мене п’єса. Це велика класика, непростий текст. З таким текстом ще не мав справу. Це буде для мене виклик. Так само як викликом була і Леся Українка. Завжди цікаво брати речі, які ти спочатку не знаєш як робити. А з «Трамваєм бажання» саме така історія. Шукаю правильний ключ до цієї п’єси і автора для себе, для акторів, а потім і для глядача. Вірю, що все буде добре, всі будуть здорові і прем’єра відбудеться до кінця року.

«Камінний господар» — це вже моє п’яте звернення до української класики. До цього була «Лимернівна» за Панасом Мирним у Національному академічному драматичному театрі імені Івана Франка, «Украдене щастя» за Іваном Франко у театрі «Золоті ворота». Також за Іваном Яковичем я поставив виставу «Перехресні стежки» у Львові, а за «Тінями забутих предків» Михайла Коцюбинського виставу в Одесі.

Я дуже люблю українську класику. Маємо цікаву драматургію і прозу. Там ще можна багато чого накопати. Хочу продовжувати лінію української класичної літератури. Вона відбивається позитивними нотами у моїй душі. Думаю дещо зробити на цьому матеріалі. А що це буде п’єса, роман чи повість — подивимося.

Фото з сайта театру