В’ячеслав Довженко: «Дуже трепетно ставлюся до кожної своєї ролі»

Нещодавно ми писали про прем’єру вистави «Камінний господар» за п’єсою Лесі Українки у Київському академічному драматичному театрі на Подолі. Сьогодні виконавець ролі Дон Жуана, відомий актор театру і кіно, заслужений артист України В’ячеслав Довженко наш гість.

— Як ця вистава з’явилася у репертуарі Театру на Подолі?

— Матеріал добирав режисер Іван Уривський. Настільки мені відомо, він вже давно цим живе. Прийшов з пропозицією поставити цю виставу до нашого художнього керівника Віталія Малахова ще до того, як закінчилося будівництво нової сцени театру. А зараз це питання нарешті назріло, стало на часі. І коли Віталій Юхимович підбирав нову репертуарну віху театру, то відбулася його розмова з Іваном. Все склалося і слава Богу.

П’єса Лесі Українки про Дон Жуана дуже відрізняється від інших трактовок цього образу у світовій літературі. А ми у своїй постановці намагалися зробити його більш людяним, розшифрувати людські якості.

Десь він дитина, а десь глибоко стомлена людина, яка змушена жити з тим багажем, що про нього придумали.

Цю роботу мені запропонував режисер-постановник. Коли пропонують такий матеріал — це дуже відповідально. Це хороша планка в акторській кар’єрі будь-якого виконавця. Це був хороший виклик, сподіваюсь, що я його гідно прийняв.

Репетиційний період — це певна змова, коли колеги ходять і піддивляються, що ти робиш. А потім відбувається прем’єра, де купка людей спілкується на одній хвилі. І кожен режисер-постановник є специфічним своїм внутрішнім та художнім баченням.

З Іваном було надзвичайно приємно, я б навіть сказав фантастично працювати. Він художньо мислить, дуже серйозно підходить до роботи. Набиває руку на художньому авторському баченні, відпрацьовуючи свій певний стиль. Коли побачиш його іншу виставу, то напевне вже пізнаєш, що її зробив Іван Уривський. Він рухається у правильному руслі. Відточуються задатки, проявляється його особистий стиль, особистий підхід до роботи. Це дуже круто.

У цій трупі я служу вже сім років. Дуже добре знаю всіх колег, з якими працюю на сцені у цій виставі. Неймовірно люблю виконавця ролі Сганареля Володимира Кузнецова. Він є індикатором філософської людяності, душею нашої вистави. З Дашою Малаховою (Донна Анна) ми теж знайомі не один рік, давно мріяли попрацювати разом. У нас є щось спільне у внутрішньому неспокої. Напевне обоє були непосидючими дітьми і це відчувається й зараз. Це вже наша не перша спільна робота з Катериною Рубашкіною (Долорес). Давно захоплююсь Романом Халаімовим (Командор). Це потужний крейсер у нашій команді.

Великий плюс цієї вистави, що нас не так багато. Невеликою групою підіймаємо такий глибинний матеріал і це дуже добре.

Не можу бути повністю задоволений своєю роботою і думаю, що так буде завжди. Адже, якщо актор починає бути задоволеним своєю роботою, то йому напевне час вже йти з професії. Тому що певний рубікон завжди має бути для тебе зірочкою, до якої ти рухаєшся, але ніколи не наблизишся. У цьому й є оманлива чарівність нашої професії. Треба тягнутися до того далекого, прекрасного. Настільки це вдається вирішувати не лише тобі, а й глядачам та критикам. Треба ставитися критично до своєї творчості, а хвалити власні досягнення було б не правильно.

— Вперше відкрив Вас як самобутнього актора п’ять років, після перегляду вистави «Замовляю любов» за п’єсою Тетяни Іващенко.

— З пропозицією зіграти у цій виставі звернулася моя колега Лариса Трояновська з якою ми давно дружимо. У мене тоді було досить велике навантаження на зйомках. Ми досить довго вели перемовини. Дуже не хотів когось образити. Адже найгірше, коли ти обіцяєш, а потім підводиш людей. Я нічого не обіцяв, але врешті під час зйомок з’явився коридор і все склалося.

Там я познайомився з Сергієм Павлюком, який був режисером вистави. Після він ще випустив у нас виставу «1984». Планує ставити ще. Сергій поступово входить у київський театральний простір. Також познайомився з драматургом Тетяною Іващенко. Дуже душевно, гарно провели час. На відміну від «Камінного господаря» не можу назвати цей матеріал глибинним. Це просто побутова історія з нашого сьогодення. Але працювати було цікаво. Ми досить гарно побешкетували в хорошому розумінні цього слова.

— Серед Ваших порівняно нових проєктів у Театрі на Подолі ролі у виставах «Дівчина з ведмедиком, або неповнолітня» — інсценізація Павла Ар’є за твором Віктора Домонтовича та «Мрії оживають» за Іваном Варипаєвим.

— Давно мріяв попрацювати з режисером Стасом Жирковим. За її здійснення величезна подяка нашому художньому керівникові Віталію Малахову. Ми саме відкривали нову сцену театру, яку нам побудував «ROSHEN». Відкрити хотіли чимось нетиповим, сучасним. Саме такою стала вистава «Дівчина з ведмедиком».

Стаса я порівняв би з кубиком Рубика. Для глядача він постійно повертається в різні боки і постійно дивує своє електикою, своїм фантастичним фантазуванням. Це той режисер, який ніколи не змусить тебе сумувати у глядацькому залі. Постійно переміщає тебе в якийсь простір, де ти ламаєш собі голову. Потім у кінці все це складається у певний образ вистави. Мені дуже подобається його творчість. Я довго за ним спостерігав, ще коли він був художнім керівником театру «Золоті ворота». І коли мені подзвонив Віталій Юхимович і сказав, що є така пропозиція працювати з Жирковим, я з задоволенням погодився.

Перша наша зустріч зі Стасом була на Андріївському узвозі. Він запропонував мені прочитати роман Долмонтовича «Дівчина з ведмедиком». Скажу чесно, що коли прочитав цей роман, то раптом усвідомив, що в нього нічого не вийде. Твір дуже цікавий з літературного боку, але він зовсім не драматургічний. Для мене було величезним питанням, що можна зробити з цим романом у театрі. Але вже на перших репетиціях Стас розвіяв всі мої сумніви. Було цікаво працювати. Режисер дуже завзято підійшов до роботи. Єдине, що можу сказати по своєму відчуттю — це нагадувало спринтерський біг на коротку дистанцію. Поставили виставу за досить короткий термін. Треба було швидко розуміти, що він пропонує, встигати робити домашню роботу. Приходиш наступного дня на репетицію і продовжуємо далі. Якщо б ти вдома не закріпив того, що зробив учора, не розклав його по поличкам, то рухатися далі було б важко.

Зразу налаштувалися на такий темп роботи. Робили виставу досить швидко, але добре працювали. Наскільки якісним вийшов результат, знову ж таки треба звертатися до глядачів і критиків. А ми з задоволенням граємо виставу. Це була перша приємна ластівка співпраці зі Стасом Жирковим.

А що стосується Давида Петросяна, який поставив виставу «Мрії оживають», то я до цього не знав його творчості. Мені тільки було відомо, що він працює у Національному академічному драматичному театрі ім. Івана Франка, але не бачив його постановок. Проте вже чув, що це дуже талановитий хлопець. Почав з ним спілкуватися, працювати — та ж сама історія. Тому що прочитавши Варипаєва зрозумів, що він вербальний драматург. Знову виникло питання, як його твір втілювати в театральному просторі. У Давида теж усе вийшло і працювати з ним було дуже приємно.

Петросян іншої структури, ніж Жирков. Він не фантазує сам по собі. Він постійно знаходиться в режимі інтерактивної роботи, глибоко копає в хорошому розумінні цього слова. Разом з актором дуже ретельно вивчає матеріал.

Всі ці вистави я дуже люблю і з задоволенням їх граю.

— До Театру на Подолі грали у «Свободном театре»?

— Це був неймовірний період творчої юності. Саме в назві закладався основний принцип цього театру. Театри з такою ж назвою були у Москві, Грузії. Ми — випускники вишів, зібралися в одну трупу, всі були на творчому началі, хотіли зробити щось красиве. Хотіли працювати всупереч надбанням, театральним традиціям. Прагнули привнести щось нове. Кожне покоління переживає щось подібне.

Перша вистава театру «Чайка на ім’я Джонатан» за Річардом Бахом проіснувала 15 років. Ми грали її з постійними аншлагами. На цій виставі виросло не одне покоління. До нас приходили люди, які зізнавалися, що познайомилися на «Чайці…», а цього разу привели до нас вже своїх дітей.

Друга знакова вистава для мене і, думаю, для всього театру називалася «Діалог самців». З нею ми об’їздили багато фестивалів, на одному з яких взяли гран-прі. Це був серйозний досвід робити з колегою по сцені Михайлом Жоніним, режисером Артуром Артименьєвим.

«Свободный театр» залишив неймовірно приємні спогади. Це був період юності, першого злету, творчого бажання.

Але будь-який театр, який містить у собі свободу, врешті приходить до того, що треба або ставити репертуарним театром, або — розпадатися, тому що міра свободи має свою межу.

У Києві з’явилася купа лабораторій, які створювали вистави. Але в кожної такої субстанції є межа. Ми дорослішаємо, з’являються обов’язки, сім’ї та ін. Ти маєш формувати це в певну структуру, а структура — це вже бар’єр до такої волі, з якої ми починали наш театр. Адже як тільки з’являється структура, на цьому закінчується свобода, про яку ми так кричали. З часом театр розпався, ми розійшлися, хто куди. Але й зараз зустрічаємося, згадуємо про минуле, в якому тоді разом варилися.

Коли навчався режисурі в Національному університеті театру, кіно і телебачення ім. Івана Карпенка-Карого в Костянтина Дубініна, то грав у Київському академічному театрі юного глядача на Липках, був задіяний деяких антрепризних виставах. Однак саме «Свободный театр», а нині — Театр на Подолі знакові у моєму житті.

— Коли з’явився перший досвід роботи в кіно?

— Приїхав до Києва у 1998 році, а вже наступного року якимось дивом потрапив на проби до Юрія Іллєнка, який знімав картину «Молитва за гетьмана Мазепу». Завдяки неймовірному збігу обставин зміг зіграти одну з головних ролей — Петра І. У мене було довге волосся. Я чимось нагадав Юрію Герасимовичу молодого Петра. Йому потрібен був темперамент, а він в мене був неприборканий і я його показав.

Кіно ще знімали на плівку — стара Довженківська історія. Юрій Іллєнко — людина-легенда з якою довелося зіткнутися і попрацювати. А ще — Богдан Ступка, Віктор Деметраш, Людмила Єфименко, ціле сузір’я глибинних акторів на яких ти виріс, яких дивився. І раптом ти з ними в одному кадрі. Це було щось фантастичне.

Як і в будь-якій ролі намагався зрозуміти мотивацію поведінки мого героя. А в Петра І була конкретна причина такої страшної поведінки по відношенню до Мазепи, який його багато чому навчив. І проєвропейський вибір гетьмана він оцінив як болісну, особисту зраду по відношенню себе. Тому він так скаженів, так несамовито мстився Мазепі.

— Також створили в кіно образ Пантелеймона Куліша.

— Це фільм нині вже покійного режисера Станіслава Клименка «Братство». Він був вже його не першою стрічкою, присвяченою Тарасу Шевченку. Цього разу про Кирило-Мефодіївське братство. Сюди я теж потрапив зовсім випадково. Щось сталося з актором, який мав грати Куліша. Мені подзвонили і запропонували знятися в цьому фільмі. Ми поспілкувалися з режисером, почали працювати. І в якийсь момент я зрозумів, що всі персонажі крім Тараса Шевченка, це лише тло. Так було до сцени допиту. Я тоді пришов на знімальний майданчик і запитав: «Як це так, що у Куліша немає слів, він же був найкращим другом Тараса Шевченка, їх багато чого пов’язувало?» Режисер побіг до себе в кабінет і через 15 хвилин приніс мені написаний олівцем на папері монолог. Я спочатку здивувався, бо він не був зв’язаний між собою логічно. Вже потім зрозумів, що це монолог дуже гарно лягає на ситуацію. Тому що перед цим у Куліша була успішна кар’єра вченого. Він щойно одружився, поїхав з молодою дружиною на медовий місяць до Італії. Тут його заарештовують. У цей час відбувався крах всього життя, що так успішно починалося. Я зробив його в кадрі. Пам’ятаю після цього паузу, а потім оплески Станіслава Клименка і всієї знімальної групи. Потім режисер говорив: «У мене з’явився Куліш».

— Відверто зізнаюся, що був дещо здивований коли побачив Вас у ролі Серпня у фільмі «Кіборги».

— Коли вийшли «Свингери» люди теж дивувалися. Актор — це така професія. Ми не маємо нести за собою в життя персонажів, яких втілюємо на екрані, або в театрі. Це певні костюми, які ти надягаєш, а потім знімаєш, лишаючись собою.

Фільм «Кіборги» — це неймовірний матеріал. Величезна подяка трьом складовим у цій картині — авторці сценарію Наталці Ворожбит, автору ідеї фільму та режисеру-постановнику Ахтему Сеітаблаєву та продюсерці Іванні Дядюрі, яка на своїх ніжних плечах все це реалізувала. Якби не було цих потужних складових, до не було б і картини.

Був ретельний відбір акторів, серйозна підготовка до знімального процесу. І кожен з цих людей задавав певний вектор нам для правильної роботи. Всі розуміли, що це дуже крихка історія. Робота була дуже відповідальною ще й тому, що ми підійшли до цієї теми не колись, через кілька років, а саме по гарячих слідах. У нас і сьогодні триває війна з Росією, а тоді було саме загострення цієї війни.

Багато хто задавав питання, чи вчасно ми підійшли до цієї теми. Вважаю, що цілком вчасно. Ми абсолютно правильно вчинили, що випустили фільм саме в цей момент. Наші батьки і ми росли на російських ментах, спецназівцях, десантниках. У нас не було своїх героїв. А якщо вони й були, то в далекому минулому, про яке важко знімати кіно, аби люди його сприйняли.

Дуже вчасно з’явилася історія про сучасних героїв, які живуть серед нас, які зараз захищають нашу Батьківщину. Це була певна данина і певний міф про кіборгів. Я задоволений роботою нашої групи. Всі неймовірні молодці. Ми досі товаришуємо, стали рідними після цієї картини.

— А як Ви потрапили в серіал «Дільничний з ДВРЗ»?

— Мені зателефонували і запросили на проби. Це продукт, який купив телеканал ICTV для адаптації на українського глядача. Перед початком роботи не бачив оригінального матеріалу. Коли потрапив у цей сценарій, то треба було думати, що робити зі своїм персонажем — капітаном Бондарем, в який вектор все це повертати. В оригіналі це була досить серйозна історія з бандитськими розбірками. Ми адаптували цей матеріал до певного київського району — ДВРЗ, де живуть прекрасні, милі люди.

Вирішили міняти вектор фільму на більш комедійну історію, суголосну нашому ХХІ століттю. Мені дуже поталанило з партнером — Віталієм Іванченком, який грає Дзюбу. Саме завдяки нашому тандему серіал відбувся. Це історія про хорошого і поганого поліцейського. Хоча насправді Дзюба не такий вже й поганий. Просто він більш незграбний, менше маневровий. І цим додає комедійності.

Цей серіал вже називають народним. Зараз відбуваються зйомки другого сезону.

— Також нещодавно знялися у фільмі «Джура Королевич».

— Це казка, яку зняла студія «Фреш продакшн». З цієї студією також працювали над проєктом «Будинок Слово». Це була складна і копітка робота. Там я граю Миколу Хвильового, це досить потужний персонаж.

Після цього зняли «Джуру Королевича». Там у мене невелика роль Короля, але вона є важливою складовою стрічки. Це фантастична історія, казка. Важливо було створити сучасну історію, а не скотитися до радянської казки.

До кожної ролі ставлюся дуже ретельно і дуже трепетно. Не можу сказати яка з них успішніша. Це було б те саме, що відповісти на питання, кого ти більше любиш зі своїх дітей.

— Чим різниться робота в кіно і театрі?

— Кіно і театр — візуальні види мистецтва. Єдина різниця — відбір засобів. На сцені ти спілкуєшся з партнером через глядача, а в кіно ти спілкуєшся тільки з партнером. Як казав Богдан Ступка: «Як на кухні». Тобто не треба кричати, а в театрі потрібно робити посил, аби мене чули і на балконі. У кіно ж ми спілкуємося, а за нами підглядає камера. І там, і там себе кайфово почуваю. Не відношусь до тих, хто може сказати, що є важливим кіно чи театр.

Крім акторської маєте ще й режисерську освіту. Чи плануєте спробували себе як режисер?

— Коли прийшов на курс до Костянтина Дубініна, то він запитав навіщо це мені треба. Чесно йому відповів: «Мені потрібна режисура, щоб стати кращим актором». Кожен з нас, акторів, переживає такий період, коли починає розуміти, що рухається не в тому напрямку. І потрібне певне підґрунтя, яке допоможе орієнтуватися. Саме в такий період відбулася моя зустріч з Дубініним, саме тоді я зрозумів, що хочу піти до нього вчитися. П’ять років він мені говорив, що я режисер, а я йому відповідав: «Ні, я актор». Здобутий протягом цих п’яти років мені дуже допоміг і допомагає зараз.

Планую себе спробувати і як режисер, але, швидше за все, не в театрі, а в кіно. Скажу точно, що це буде не в найближчому майбутньому.

— Кому присвячуєте вільний час?

— Своїм дітям. Кайфую від того, як вони ростуть, як змінюється їхній світогляд. Це моє найбільше надбання, найбільший скарб, який дається Богом. Старший син планує бути актором. Зараз йому 16 років, пішов в 11 клас. Я бачу, що він чого хоче. Не буду намовляти, але й лякати теж не буду. Хіба що допоможу лише порадами. Адже свій творчий шлях кожен має пройти сам, особисто.

Фото Ira Marconi

  • Ви тут:
  • Я-UA
  • Культура
  • В’ячеслав Довженко: «Дуже трепетно ставлюся до кожної своєї ролі»