Маргарита ДОВГАНЬ: «Слово вирішує все!»

Відома українська журналістка, шістдесятниця, багаторічний друг нашої газети Маргарита Довгань 11 вересня відзначатиме своє 90-ліття. Сьогодні пані Рита наш гість.

— Ваше дитинство минуло далеко від України. А як українська мова і українська культура увійшли у Ваше життя?

— Все це дає природа і родове коріння. Потуги радянщини викорчувати це коріння були марними. Для мене повернення в Україну стало святою подією.

Пам’ятаю, як вперше (1944 рік) прийшла у Києві до школи. Ще йшла війна, а на владному кріслі сидів монстр Йосип Сталін. Зрозуміло, що викладання було затиснуте, боязке, нецікаве.

Та одна вчителька, Олександра Ігорівна Білоцерківська, до сьогодні для мене — свята людина. Вона викладала українську мову та літературу. Вміла збудити мисленний апарат підлітків — підносила факти життя Тараса Шевченка та всіх наших Геніїв Слова і дипломатично (час вимагав) і, водночас, правдиво, емоційно, цікаво! Ця аристократка Духу, мила моєму серцю чорноока, красива і мудра вчителька, лише почалося навчання, повезла нас на Могилу Тараса до Канева. Від тих хвилин, коли ми підіймалися до могили Кобзаря, у моїй душі прокинулося світле і тепле почуття до рідної землі, на яку я ступила вже підлітком — до України. Олександра Ігорівна повернула ціле гроно молоді до ідеї ходити по музеях наших великих українців. Незабутнє для мне, зокрема, знайомство з Музеєм Лесі Українки. І дотепер у моїй хаті біля письмового столу, ближче до очей, висить портрет Лесі Українки, яка казала: «Слово, моя ти єдиная зброє, Ми не повинні загинуть обоє…».

Вже тоді, якось легко, без проблем, стала говорити українською мовою в українських щоправда, нечисленних середовищах. А інколи, щоб когось збудити, переходила принципово на українську і в російськомовному оточенні.

— А комуністичних ідеалів позбулися мабуть не так швидко?

— Я довго не знала ні своєї історії, ні історії Батьківщини. Була оптимістичною піонеркою і комсомолкою. Пригадую, всіх нас — табунець семикласниць — повели у райком комсомолу щось там чиркнули і… ми стали комсомолками. Всі ми були щасливими. Між іншим так само приймали мене і в партію. У далекому минулому я комуністка (усміхається). Це було в університеті 1948 року, щойно я, срібна медалістка, вступила на відділення журналістики філологічного факультету. Випускників шкіл серед нас було небагато, в основному — хлопці після армії. Троє з них скоро щезли. Пізніше дізналася: їх заарештували. Через тиждень після вступу нас, недавніх школярів, зібрали і повели, як стадо баранців до райкому партії. Адже — «советский журналист должен быть коммунистом». Таке не обговорювалося. Але неусвідомлений неспокій був. Після смерті Сталіна від мами і тата вперше стала поступово дізнаватися про страшні історії нашої родини. Це був перший посил, який змусив мене багато над чим замислитися глибинно.

А посил агресивного ставлення до здорових поглядів я відчула, коли працювала в газеті «Вечірній Київ». Під час одного з журналістських розслідувань дізналася, що винним у тому, що не працювала опалювальна система був не інженер, а інструктор райкому партії. Я така щаслива, прибігаю і доповідаю редакторові, що розібралася і написала матеріал. Розмову чув зав партвідділом газети Лєбєдєв. Він підійшов, стукнув кулаком по столу і голосно сказав: «Запомни, коммунист никогда не может быть виновным, особенно партийный работник!». Була ошелешена. Почала тоді осмислювати зміст слів — диктатор, терор…

— Згодом Ви працювали в редакції газети «Друг читача».

— Це була газета, яка почала пропагувати слово. Я вже тоді розуміла, що слово вирішує все. Слово тримає націю. Не буде Слова — не буде нації, а робоча біомаса. Була коротесенька хрущовська відлига. Тому перейшла до новоствореної газети «Друг читача». Стали пропагувати українське поетичне слово. У цей момент яскравим, бурхливим потоком з’явилося у нас ціле гроно прекрасних поетів. Перші вірші Василя Симоненка, Ліни Костенко, Миколи Вінграновського, Василя Стуса, Миколи Холодного, Бориса Мозолевського, який, ще живучі на півдні, писав російською: «Я эту компанию Хрущевых и Брежневых своею назвать не могу». З радістю писала рецензії на перші збірочки наших великих. Інколи сама, а інколи шукала авторів. І ці автори до останнього подиху життя в моєму серці. Це такі люди як Іван Дзюба, Григорій Кочур, Борис Антоненко-Давидович, перекладач Дмитро Паламарчук. І ще багато світлих людей. І ось тоді я твердо перейшла на українську мову — скрізь, завжди і з усіма. Зрозуміла, що ті, хто живуть в Україні 20−30 років, а може і все життя, й не вивчили української, це ті, хто руйнує фундамент нації. Багатьох навернула на українські слово, культуру. Займаюся цим все своє життя.

Ще у 1960-ті роки постійним світильником для мене був Іван Дзюба, тоді редактор у видавництві «Молодь». Саме Йому найкращі поети-початківці несли свої тексти. Ми з Ним якось відразу потоваришували. Він давав мені цікаві рукописи. Ми навіть трішки хитрували. Дозволялося писати рецензію лише тоді, як книжка вийде. Але розуміли, що цензори в останній момент можуть заборонити книжку. Отже, треба було так дипломатично. А ще мати мужність його надрукувати. Таким мужнім редактором був у мене світлий чоловік — Володимир Гнатовський…

У ті ж часи у своїй хаті започаткувала вечори-зустрічі з гнаними поетами, композиторами, переслідуваними художниками. Збиралося невелике товариство. Згодом прийшла ідея займатися і з молоддю, як тільки зіп’ялася на ніжки онука Стефаночка. З тих пір десятки років у нашій хаті буяло творче життя — діяв «Парнас на Видубичах». Живемо у старовинному куточку Києва на Видубичах. Виставки малюнків юних митців, постановки за творами Шевченка, Сковороди, Тичини, співи народні і класична музика, читання поезій минулих і сьогоднішніх великих, зокрема поетів-неокласиків — такими були наші вечорниці, де часами збиралося… — до півсотні людей… Приходили до нас на ці свята і знамениті особистості — композитори Грабовський, Губа, великий прозаїк наш Валерій Шевчук, діти з сімей родоводу Тараса Шевченка: Бабичі (тепер Михайло і Василь — знані віолончелісти), Косенки, Іваненки, Драч Іван, Ніна Гнатюк, Борис Мозолевський, Надія Кир’ян, Микола Воробйов, і ще, ще поети! А кобзарі! Зовсім юним грав у нашій хаті знаменитий нині Тарас Компаніченко, всі юні таланти славетної родини Лузанів, чарівна Світлана Мирвода, кобзарі зі стрітівської школи на чолі зі знаменитим Литвином. Уклін усім іншим, кого не назвала!

Мої читачі, у кого діточки зростають, не лінуйтеся разочок на місяць-два організовувати в себе в хаті оте диво — вечорниці. Хтось ще з родини, знайомі, сусідські діти, меншенькі, а чи й підлітки заспівають, заграють у Вашій хаті, Слово Шевченкове, приміром скажуть:

Орися ж ти, моя, ниво,

Долом та горою!

Та засійся, чорна ниво,

Волею ясною…

І зігріється душа Ваша. І переконаєтеся — «не хлібом єдиним»…"

— А як Ви познайомилися зі своїм майбутнім чоловіком, згодом відомим скульптором Борисом Довганем?

— Нас познайомило мистецтво. Це було на п’ятому курсі. Але хочу трішки відволіктися від теми. Я в той час писала дипломну роботу. А тему ми обирали не самі. Мені випало розповідати про «Публіцистику товариша Калініна». І смішно, і гидко водночас. Таке було життя, така атмосфера.

Але, я знов — до Бориса. Початок весни 1952 року. Ми з товариством збиралися востаннє походити на лижах у Голосієві. Тоді там було не так залюднено як сьогодні, ще не станув сніг.

Прийшла до Художного інституту, де можна було взяти лижі напрокат. Чую музику у спортивному залі. Танці! Це було 7 березня. Мабуть вже відзначали жіночий день. Мене запросив до танцю високий, вродливий хлопець у чорному халаті з плямами від гіпсу. Романтично! Ніжки роблять елегантні па…

Хлопець говорить: «Ми танцюємо полонез Аренського». А я йому: «Не Аренського, а Огінського». Замислився. Пообіцяв, що якщо програє, то принесе мені цукерки. Програв і… Прийшов з цукерками. (Це зараз можна попередньо зателефонувати і домовитися). А в нашій хаті були злидні, тіснота. Нас було четверо дітей, дідусь, бабуся, тато і мама. До того ж — холодно. Було незручно. Та швидко це «незручно» щезло, а флюїди симпатії розросталися…

Щасливі прогулянки Києвом, концерти, виставки, спільні друзі. На все життя… Борис — митець. А в мене тато гарно малював, брат Сергій — художник. Дитиною любила пейзажі писати. Малою почала вчитися грати на фортепіано. Війна, злидні перервали цю святу науку… Романтична дружба плавно переросла в кохання, яке подарувало нам донечку Катю і онуку Стефанку.

Спільне наше життя було довге. Долали й лиха, тішилися радощами. Прожили разом майже 66 років. І ось рік і три місяці як Борис мій десь там, далеко, хоча часом ніби чую, ніби бачу його…

— Мали можливість познайомитися і товаришували з багатьма відомими митцями.

— У мене в душі стільки таких людей, що не перелічити. Хотілося би першим назвати В’ячеслава Клокова, з яким Борис інколи разом працював. До речі, В’ячеслав зробив пам’ятник героям «Слова о полку Ігоревім» у Путивлі. Він був сином поета Доленго і дідом талановитого сучасного молодого художника Тараса Кравченка. Борис і В’ячеслав разом виконали подвижницьку роботу — відродили перший пам’ятник нашому Тарасу Григоровичу Шевченку в Ромнах. Цей пам’ятник у 1918 році створив український скульптор Іван Кавалерідзе. На 92-му році життя він поставив останній свій шедевр — пам’ятник Григорію Сковороді у Києві на Подолі, коло якого і тепер щодня буквально кипить життя. А пам’ятник Шевченку у Ромнах був з дуже ненадійного матеріалу — неякісного цементу. З роками він розсипався, буквально розвалювався. Отож, робота була непростою. Фантастично, що цей пам’ятник творчими зусиллями двох видатних скульпторів сучасності повернувся з небуття. До слова — у книжці «Сумщина від давнини до сьогодення» цей пам’ятник є. Написано, що він відреставрований у 1982 році, але не зазначено, хто автори реставрації. Мені це дуже прикро.

Борис і В’ячеслав добре знали Кавалерідзе. Мій чоловік ходив до Нього часто, особливо в останні дні життя Івана Петровича. Підтримував дух митця, який готувався до відходу. Бесідували, в основному про мистецтво, а ще маестро Кавалерідзе був великий гумористом і молодший друг з гумором. От і сміялися багато.

Відтоді як Борис Довгань вступив до Художнього інституту, його все життя було буквально поєднано з життям Олекси Захарчука. Колись, на початку першого курсу водночас зупинилися біля античної скульптури в коридорі інституту. І поєднала та грецька богиня творчі душі двох митців назавжди, а згодом і родини їх, і нащадків їх. То була велика дружба спадкоємця козацьких родів Білоцерківщини і Київської Куренівки та сина Українського Поділля якому у війну, змалечку, довелося пережити неймовірні трагедії, які, однак, не зламали його гуманістичного бачення світу, його любові до рідної України, красу якої Олекса мудро, естетично і тепло передав у своєму живописі.

Кілька полотен Олекси прикрашають нашу хату. Серед них — «На Чернечій горі», «Дві копички», «На Полтавщині» і ще, і ще… В Олекси двійко дітей. Донечка Юлія нині мистецтвознавець, а син, також Олексій — бізнесмен. Вони достойні діти свого тата: створили музей-галерею пам’яті батька «Синій вечір», мистецьку школу, постійно займаються добродійництвом. Своїм коштом видають книжки з мистецтва.

Ми разом ростили дітей, разом мандрували Україною на відпочинки. У хаті Олекси бували його земляк Василь Стус, Ліна Костенко.

Дружив Борис і з видатним скульптором Володимиром Луцаком, колоритною, гострою, дотепною людиною, інтелектуалом. Я називаю Бориса класиком, а Володимира — барокістом. Кияни можуть бачити на Контрактовій площі, на старовинній стіні Києво-Могилянської академії виразний барельєф: «Галшка Гулевічівна з першими спудеями». В руках у неї розкрита книга. Оце класична барокова робота Володі.

Створив він і виразні портрети Григора Тютюнника, прекрасної оперної співачки Лідії Забілястої. Був трудоголиком. Працював як і Борис, до останнього подиху.

Ще в нашому був великий пропагандист української пісні Леопольд Ященко, в хорі якого «Гомін» я довго співала. Леопольд і Лідія Орел мені, городянці, відрили всі багатства української пісні і народного мистецтва. Любов їм і моя подяка безмежні.

Чимало молодих доброзичливих творчих друзів надбав мій Маестро в останні роки своєї діяльності. Це Павло Боцвін, Ігор Глухенький, Володимир Корінь, Володимир Микитенко, Тарас Цюпа…

— Також Вас єднало багато років дружби з Василем Стусом.

— Василь з нами, з усією родиною, і тепер в кожній хвилині нашого життя. Часто в сімейному і дружньому колах читаємо його поезії, спілкуємося з Валею, з рідними поета. Переді мною завжди його фото особливо мені святе. Василь надіслав його не тільки нам, а й усім друзям, коли тільки прибув у Магаданський край, де мав врешті можливість, хоч і під наглядом чекіста, сфотографуватися, а потім надіслати світлини друзям і родичам…

З Василем познайомилася у 1963 році. А посприяв цьому Іван Дзюба. У той час на хвилі відлиги вийшла збірочка Миколи Бажана, де була поезія «Вальпургієва ніч». Поет у важкі часи аби вижити писав макулатурні рядки про партію, Леніна, Сталіна. Тепер ці вірші вже забулися. Але той його твір залишиться на віки. Дзюба і порадив, що саме блискучий молодий поет і літературознавець, перекладач Стус міг би написати про нове видання Бажанових поезій.

Прийшла до тодішнього директора Інституту літератури АН України Миколи Шамоти. Почула від нього: «Стус найкращий аспірант!». А вже зовсім скоро він, за вказівкою КГБ стане називати Василя антисовєтчиком, ледве не ворогом народу!

Отже, постукала у двері кабінету. Почула голос — красивий баритон: «Заходьте будь-ласка». Майнула думка: «О, міг би бути гарним оперним співаком. Коли побачила його, на порозі і завмерла. Згадала, що вже зустрічала цього хлопця. У метро «Хрещатик». Запам’ятався суворий, красивий профіль, схожий на Дантівський, що дійшов до нас із давнини у багатьох гравюрах та малюнках. Трішки з горбинкою ніс, вольове підборіддя. А коло нього, схиливши голівку, ніжний, красивий профіль Валічки. Вона згодом стала моєю подругою на все життя.

Василь, ясна річ, написав рецензію на нове видання Бажанових поезій. За час творчого ділового знайомства з’явилося відчуття духовної спорідненості, скоро ми стали друзями. Відтоді вся наша діяльність — моя і Бориса — завжди осявалася іменем Василя Стуса. Борис надзвичайно перейнявся зовнішнім образом і духовністю Поета. Він створив кілька його скульптурних портретів і проєкт пам’ятника для Києва, до слова, схвалений сином Василя Дмитром, його спадкоємцем. Прийняла проєкт і влада. Навіть з місцем для нього визначилися. А далі… Не стало Бориса. Карантин. Мовчанка. Гірко. Однак хочеться вірити в краще.

Та повернемося до тих часів. У 1965 році мене виганяють з роботи. Терпець у них урвався коли я організувала вечір поезії в Інституті зв’язку. На той час Інститут технічно забезпечував підводні човни Чорноморського флоту. Там працювали талановиті люди, які творили тонку матерію в техніці. Сучасна культура, однак, була їм мало знайома.

Там працювали мій брат Вадим і його дружина Наталочка Зайцевські, близькою подругою якої була інженер Інночка Кузнецова. Я її спитала: «Ти наважишся на вечір української сучасної поезії в інституті?» «Так!» — була відповідь. За це «Так!» їй не дали захистити кандидатську дисертацію. Та друзями ми лишилися!

На вечір прийшли Ліна Костенко, Василь Стус, Микола Вінграновський, Володимир Кордун, Борис Мозолевський, Микола Холодний, Іван Світличний, Грицько Томенко. Про цей знаменитий вечір свого часу дуже гарно написав мій світлий друг, Микола Плахотнюк, творець і директор музею шістдесятництва, в минулому — також в’язень радянських концтаборів і психушок.

Актова зала інституту знаходилася на бульварі Тараса Шевченка, у приміщенні колишньої гімназії, де навчався Павло Чубинський. Зала величезна, але людей прийшло так багато, що стояли вздовж стін, у коридорі біля дверей. Крім працівників інституту завітали студенти київських мистецьких вишів, наші друзі.

Після вечора технарі казали: «Ми собі навіть не уявляли, що в Україні є такі поети, є таке слово, є така висока культура!». Я була щаслива, що відкрила людям сучасне українське Слово.

Наступного ранку приїхала на чергування до друкарні. Не встигла ступити на поріг, як покликали до телефона. По голосу головного редактора зрозуміла — щось сталося. «Приїжджай. До тебе прийшли», — були слова Володимира Гнатовського, сказані глухо, тривожно.

Хочу згадати про цю світлу людину. Коли голосували за виключення мене зі Спілки журналістів України, звільнення з роботи і заборону працювати в ідеології, то цей зовні тихий, спокійний, делікатний, а насправді мужній чоловік проголосував проти. І наступного дня його вже не було в редакції. Крім нього проти був В’ячеслав Чорновіл, який короткий час працював разом зі мною. Скоро вигнали і його. Пізніше відбувся показовий погром по лінії партії.

Через два тижні «полетів» з аспірантури Василь Стус.

— Після цього Ви працювали разом з Василем.

— У нього була складна ситуація. Безробіття, мала дитина. А на першій взуттєвій фабриці поставили на конвеєр, де робили кирзові чоботи для солдатів. І ці чоботи поливали якоюсь хімією, що дуже смерділа. Там він упав і в нього почалася кровотеча.

Я спочатку була безробітна. Борису теж перестали давати роботу. Через мене чоловіка викликали в органи на «обробку». Одбивався як міг. У такий тривожний час допоміг син убієнного у 1937 році письменника Івана Микитенка — Олег. Зараз йому далеко за дев’яносто, але він і досі працює для журналу «Всесвіт». Дай Боже йому здоров’я. Олег тоді працював у видавництві «Мистецтво» і ми мали з ним ділові стосунки. Він сказав: «Приходь, щось придумаємо».

А через деякий час дзвонить Василь Стус і каже: «Ти знаєш, тут де я працюю є вільні місця». І після всіх митарств мене прийняли у відділ інформації Міністерства промисловості будівельних матеріалів. Тут треба було редагувати рекламки про передовиків, що, приміром, на своєму заводі Іван Петренко замість, аби за годину виробити 5 цеглин, виробив 10. І казати щоби в нього всі вчилися. Ці рекламки відправляли по інших підприємствах… Щось таке.

Але потрапити на вільне місце теж було не так просто. Ми скористалися тим, що дочка другого заступника міністра Ульянова була художницею і ми її трохи знали. Ми до Валі, вона виявилася Людиною. Натиснула на люблячого батька, і я вже на роботі! Думаю, що за цією романтичною історією криється ще й проза. Майже навпроти підвального приміщення, де ми працювали на вулиці Володимирській, було КГБ. Викликати зручно: достатньо одного чекіста на двох дисидентів, які сидять поруч на роботі. Економія.

Наші з Василем столи, і правда, були поруч. Він весь час приносив цікаві поетичні книги. Ми тоді захоплювалися молодим Павлом Тичиною, в якого чи не в перший рік своєї роботи у «Вечірньому Києві» я брала інтерв’ю. І тепер з трепетом відкриваю збірочку Тичини «Замість сонетів і октав» 1920 року видання, присвячену Григорію Савовичу Сковороді, яку мені Василь приніс за кілька дні до свого арешту. Відкриваю й читаю: «Прокляття всім, прокляття всім, хто звірем став!» або «На культурах усього світу майові губки поросли…» або «Все можна виправдати високою метою — та тільки не порожнечу душі». Це було перше відкриття ранньої творчості цього поета. Друге пізніше відбулося завдяки моєму доброму другові Михайлині Коцюбинській. Також Стус відкрив для мене тонкого лірика Володимира Свідзінського, який умів неповторно описувати природу. Василь завжди радів як дитина, коли щось нове відкривав.

Крім того ми поріднилися сім’ями, разом відпочивали на Прип’яті. Це була своєрідна прип’ятська республіка. Там бували Іван Світличний з дружиною Льолею, а ще — святі для мене родини Дворків, Тельнюків.

Ніколи не забуду як ми одного разу зібралися 7 березня у Тельнюків. П’ємо чай, читаємо вірші. Раптом стукіт у двері — міліція. Почали щось шукати. Ми були ошелешені. Сусіди ніби написали, що ми «розпиваємо алкогольні напої і буянимо». Зараз це згадуєш із посмішкою. А тоді було страшно і гидко. Алкоголю не знайшли. Настрій нам зіпсували. Якусь бумагу написали і пішли.

Бував Василь і у нас в гостях. Зокрема, завжди приходив на дні народження. Як дорога реліквія у нас зберігається «Кобзар», підписаний Стусом моїй донечці Катерині. Він був надзвичайно чуйною, теплою людиною. Хоча стороннім здавався суворим, жорстким і гнівним. А суворим і гнівним — лише до ворогів.

— Напевне серед Ваших друзів були й інші шістдесятники?

— Дружили зі Славком Чорновілом, одруженим з прекрасною львів’янкою, теж святою для мене людиною Оленкою Антонів. Вони якийсь час жили у Вишгороді під Києвом. В’ячеслав працював у редакції газети. Часто бували тоді у Києві і в нас у гостях. Ми гойдали на руках їхнього маленького сина Тарасика. Потім переїхали до Львова. Великою мірою саме завдяки В’ячеславу київське дисидентське товариство доторкнулося до історичного Львовом, де у 1960-х роках ми познайомилися з братами Горинями, Ігорем Калинцем, цілим гроном художників такої самобутньої львівської школи.

Саме тоді ми вперше поїхали з В’ячеславом в Оленкою у Карпати, які скоро стали нам рідними. Заплющу очі — і тепер бачу красенів Соколюків — чую мелодії, які на скрипках, цимбалах награють нам у Брустурах батько і три його сини; пам’ятаю, як ми зачаровано роздивлялися, високо в горах, у селі Річка, рушники Анни Василащук, на яких геніальною гармонією кольорів та візерунків виплетені і краса, і любов, і вся історія гуцульського краю. Наша родина ніколи не забуде добродійства Орисі і Богдана Бойчуків з Прокурави, які прийняли нас з онуком Стефанкою і племінником Денисом, коли вибухнув Чорнобиль. Нашими найбільшими друзями, сказала б навіть рідними є й дотепер Марієчка Якобчук з Прокурави і Микола Боринський з Шешор. Я б могла називати ще чимало імен друзів, які ішли і йдуть з нами в ногу дорогами життя. Всім їм — дяка!

— Чи були Ви в кінотеатрі «Україна», де мала відбутися прем’єра фільму «Тіні забутих предків»?

— До кінотеатру не потрапила, бо вже не було квитків. Нас ціла валка людей сиділи у сквер ібіля театру ім. Івана Франка. Чекали закінчення фільму. Знайомі вийдуть і розкажуть, що то за диво. Але дива не сталося, сталося страшне. Наші найсміливіші і наймудріші хлопці Іван Дзюба, Славко Чорновіл, Василь Стус озвучили в залі, що почалися арешти…

Коли Василя заарештували, ми особливо зійшлися з його дружиною Валею. Для нашої родини було святим обов’язком кожен святвечір проводити разом з нею. Адже цього дня Поет народився. Всі ці роки були з нею аж до 2017-го. Тоді Валя тяжко захворіла. Син забрав її до себе у село Дмитрівку. Тепер зрідка їздимо туди з Валентининою сестрою Шурочкою і дочкою її Тамарочкою. Інколи пізнає, хоча не бачить. По голосу. Інколи і розвеселити трохи вдається… Сумно, але таке життя.

…Коли Василя забрали, я стала ще активніше розповсюджувати його Слово. Впродовж наступних років на наших вечорницях, на які, бувало, приходило до 50 людей, ми обов’язково читали його твори. Сьогодні я бачу, що Слово Стуса поступово розпросторюється у нашому народові.

Одного разу у військовому шпиталі підсіла на лавочку до двох хлопців. Старший був тяжко поранений, але вже міг ходити і вийшов посидіти на сонечку. Звати його Микола Микитенко, він киянин, юрист за фахом, воював добровольцем на фронті. Багато страшного мені розповідав. І коли я спитала: «Які духовні посили Вас тримають на планеті Земля?» він сказав: «Мене тримає Стус». Я була вражена! Я була щаслива! А він розповідав далі… Були і ще неймовірні, стусівські зустрічі. Про це є в моїх книгах «Шпитальні нотатки» та «Ріка життя».

— Будь-ласка поділіться секретами Вашого творчого довголіття.

— Це любов до рідної землі, до України, яку дали мені мої предки. Адже вони у мене — від Сяну до Дону. Батько — з Вороніжчини, а мама — з Волині. Україна через тяжке імперське сусідство дуже повільно йде до своєї повної і остаточної свободи. Але я вірю, врешті прийде! І намагаюся щодня зробити для неї хоч маленьку добру справу.

Мені інколи кажуть, що це наївний оптимізм. Але я думаю, що він не дуже наївний, адже у фундаменті нашої нації є Слово Шевченка, Франка, Лесі, Ліни Костенко, Василя Стуса, слідом за якими:

«Я вірю, що Бог не одведе очей від українського свічаддя».

Оце мене і тримає, плюс — моя добра і світла родина.