Кирило СТЕЦЕНКО: «Справжній митець служить Богові і своїй Батьківщині»

— Які емоції у Вас викликала новина, що нарешті Ви отримали звання народного артиста України?

— Вже не чекав, що колись буду народним, оскільки доволі давно отримав звання заслуженого артиста (25 років тому). Два роки тому на звання народного артиста України мене подавало ВУТ «Просвіта» ім. Тараса Шевченка, але тоді не склалося. А нині це сталося поза моєю участю і волею. Цього разу подало Міністерство культури України. Це був приємний сюрприз. Хочу подякувати тим людям, які працюють в міністерстві, думаю, що це саме вони згадали про мене.

Сьогодні я вже не сприймаю це звання ні як нагороду в чистому вигляді, ні як підведення риски під тим, що я вже зробив і, звісно, це не фінал мого шляху, не привід спочивати на лаврах. Але тепер у мене більше мотивації, більше можливостей. Це мій соціальний інструмент для ефективної дії на ниві мистецьких проєктів. Це більші можливості щодо співпраці з владою, керівниками філармоній, концертних залів, зі ЗМІ. Адже більшість керівників насамперед звертають увагу на регалії, що стоять перед прізвищем.

Крім цього це сприяє моїй педагогічні роботі. Я вже можу працювати на посаді професора, а це певна економія часу. Адже професор має в університеті менше навантаження, отже, витрачає менше часу на педагогічну роботу. А час для творчої людини значно дорожчий за гроші. Зекономлені години можу віддати творчості.

Ще один аспект — мотивація. Сприймаю Україну не як конкретну владу, а як мою рідну країну. Вона мене помітила на певному етапі моєї діяльності (граю на скрипці трохи більше ніж 60 років). Той факт, що я отримав суспільне і офіційне визнання дає мені внутрішню енергію, яку я можу у майбутньому більш ефективно використати для реалізації своїх творчих ідей.

Пишаюся, що отримав це звання як українець. Воно гармонійно підсилює те, заради чого я виходжу на сцену. Народний артист України означає «артист українського народу». І я радію, що йому служу. Не можу його соромитися, а отже — не можу соромитися і свого звання. Насправді, це вище, ніж просто професійна відзнака. Справжній митець по-суті служить Богові і своїй нації.

— А чи потрібні взагалі звання заслужених і народних артистів у незалежній Україні?

— Інститут заслужених і народних артистів започаткували в Радянському Союзі. Це був механізм просування потрібних людей у потрібному напрямку, інститут регулювання соціальної поведінки митців. Це була система заохочення, аби артисти були лояльними до влади. При СРСР ця система доволі ефективно працювала.

Якщо ми вже стали частиною вільною світу, чи, принаймні, хочемо нею стати, то мали б відмовитися від спадщини, яка є механізмом м’якого керування артистами, роблячи їх маріонетками режиму. Але якщо подивимося на інші країни, то побачимо, що й там існує багато специфічних форм заохочення артистів — різних державних, громадських та професійних звань, титулів, нагород…

Перша така форма — гроші. Вона залежить від сили бренду, настільки цей артист успішний, наскільки відомим є його ім’я. Це збільшує кількість глядачів і слухачів, які ходять на його концерти, купують його записи. Це суто комерційна і ринкова складова. Вона ефективна для тих артистів, які працюють у комерційній, масовій культурі. Це — шоу-бізнес. Артист і його команда вкладають гроші у мас-медії, в інші форми популяризації й просуванні бренду. Теж саме діється і в будь-якому бізнесі.

Культура, в основі якої лежать гроші, належить до так званої «культури споживання». Є ще інші види культури. Один з них — «культура ідентичності», яка виражає культурну неповторність певного етносу, унікальність його мистецтва, звичаїв, цінностей, мови. Ця «культура ідентичності» також може бути комерційною, але це стається лише тоді, коли вона переходить в розряд шоу-бізнесу, стає комерційним сурогатом з використанням етнографічних ресурсів.

Держави, особливо в період постколоніального розвитку, повинні розуміти, що ця «культура ідентичності» не повинна бути комерційною. Візьмемо для прикладу Чехословаччину початку минулого століття. Тоді Прага на 100 відсотків говорила німецької мовою, повсюдно панувала німецька культура. Але там була проведена фантастична робота. І сьогодні вже ніхто не сумнівається, що чехи і словаки є самобутніми народами. Адже був зроблений акцент на розвиток і пропаганду своєї національної культури та мови.

Інший приклад — Французька імперія, яка у ХVІІІ-ХІХ століттях була державою номер один у Європі, законодавцем мод, експортувала французьку мову і французьку культуру на всіх рівнях. Але у ХХ столітті Франція втратила культурне домінування. В кінці 50-х років французи обрали президентом генерала Шарля де Голля.

Вони зрозуміли, що США та Великобританія стали серйозною загрозою для їхньої французькості. Франція виробила дуже радикальну, дуже конструктивну і жорстку культурну політику, де основою була пропаганда французької культури і ствердження французькості в усіх сферах.

«Культура ідентичності» має особливе значення. І особливо на старті її поширення це аж ніяк не комерційна культура. Це те місце — куди треба інвестувати заради майбутнього.

Третій тип — «культура розвитку», що сприяє розвиткові кожної певної особистості і суспільства загалом. Вона ніяким чином не може бути комерційною. Це предмет державної культурної політики. Чому це потрібно? Бо економіка сама себе не розвиває. Її розвиває людина. Отже, економіка не може бути успішною, якщо залежить від відсталих та обмежених людей, якщо у суспільстві переважають матеріалістичні, спроживацькі та егоїстичні ідеали.

Всі правителі сучасної України є мимовільними спадкоємцями імперської й тоталітарної систем. Кремлівські комуністи розуміли значення ідеології й духовних цінностей. Але у своїх колоніях, однією з яких була Україна, культивували переважно матеріальні цінності, а справжніх та зрозумілих людям духовних пріоритетів не повинно було бути. Матеріальні ідеали залишилися у свідомості українців і в постколоніальний період. На жаль, керівники України ніколи в пріоритет не ставили культуру. І це головна стратегічна помилка, тому що «культура розвитку» спрямована на те, щоб кожен громадянин міг бути ефективним у всіх сферах, за які він береться. Недаремне західні аналітики закидають Україні, що у нас дуже низька продуктивність праці, що, мовляв, не можна підняти українську економіку і отримувати високі зарплатні з таким коефіцієнтом продуктивності праці, який у нас є. Правда, не все залежить від ефективного працівника, а ще має бути й ефективне управління.

Та повернімося до культури. Підсумовую свої думки. Отже, в «культурі споживання», в основі якої лежать гроші, звання не потрібні. Адже тут саме комерційний зиск є головним стимулом для творчості. А ось в «культурі розвитку», завданням якої є сприяння розвиткові кожного окремого індивіда і розвитку суспільства, вони справді важливі. Завдання держави полягає в тому, щоб сприяти як цій «культурі розвитку», так і «культурі ідентичності». В цьому ж напрямі українській державі повинні допомагати соціально відповідальні олігархи (ви бачили таких?), великий та середній бізнес, а також громадські організації.

На жаль, треба визнати, що український бізнес не завжди є самодостатнім і самостійним. А держава досить часто є для нього потенційним рекетиром. Можливо малий і середній бізнес і міг би зробити більше для культури, але часто його найголовнішим завданням є банальне виживання.

Відомо, що найбагатші люди світу почали вкладати у меценатство і благодійництво половину своїх статків. Нашим олігархам таке навіть не снилося. Адже вони стали такими у першому поколінні, і їм безумовно важко сприймати такі абстрактні цінності, як благородство, патріотизм, людяність, жертовність.

Сумно дивитися, що сьогодні звання заслужених і народних у першу чергу присуджуються зіркам шоу-бізнесу. Аморально давати таку підтримку проєктам і людям, які досягли свого успіху переважно за рахунок різноманітних оборудок з тими, хто є платоспроможними. Тому, було б справедливим зробити реформу, яка б відокремила «культуру розвитку» та «культуру ідентичності» від «культури споживання».

У світі країни мають різні системи нагород і визнання, які сприяють консолідації суспільства, заохочують артистів і стверджують національні ідеали кожної окремо взятої держави. Гадаю, що в нас не можна огульно відміняти усі звання та форми соціального заохочення творчості.

Сам по собі інститут почесних звань — це важливий спосіб співпраці творчих людей, влади, громадського сектора та професійного середовища. Наше суспільство ще не досить структуроване, тому й не розрізняють видів культур. Найбільш розвиненими у ХХІ столітті стануть ті країни, де стимулюють саме культуру та креативні індустрії. А економічно найуспішнішими будуть держави, де найбільш оплачуваними і заохочуваними державою є люди, які здатні творити нову якість майбутнього, тобто — представники креативного класу.

— Розкажіть будь ласка, про свої творчі плани.

— З радістю запрошую всіх 14 грудня до Колонної зали імені Миколи Лисенка в Національній філармонії України, де гратиму програму: «Чайковський і Бетховен — велике протистояння». Концерт присвячую збігові ювілеїв цих великих світових геніїв. Як і в попередні роки, у творчості кожного, виконуваного мною, композитора я намагаюся виявляти й показувати глядачам українські музичні джерела та впливи. Так буде і цього разу.

Ви почуєте восьму скрипкову сонату Бетховена. Третя її частина є нічим іншим, як українським козачком. Одним з меценатів Бетховена був представником великого козацького роду Розумовських, який виконував обов’язки посла Російської імперії у Відні. Він, між іншим, постачав Бетховену нотний матеріал з українським мелосом, а саме — українські народні мелодії. Наприклад, відомо, що композитор здійснив для струнного квартету обробку пісні «Їхав козак за Дунай», яка була дуже популярною в Європі у ХVІІІ — ХІХ століттях.

Другий відділ — Чайковський. Мало не кожен твір цього композитора виростає з української музики. Зокрема, «Роздум» та «Меланхолійна серенада» написані не без впливу українських народних дум. «Вальс скерцо» і «Скерцо» — це ще дві п’єси, де відчувається впливом інших жанрів української музики. Отримую подвійне задоволення, адже граю геніальний твір і знаю, що в його корені використана українська народна музика. Чайковський про це спеціально ніколи не розповідав. Але кожен, хто знає український фольклор і має досвід музичного аналізу, може це легко почути.

У 2012 році я запланував тематичні серії концертів на десятки років вперед. Це такі серії, як «Галерея скрипкових геніїв», «Ексклюзиви», «Скрипкове дерево роду», «Чотири стихії скрипки», «Репатріація українських імен» та інші.

На 2021 рік запланована прем’єра програми «Франціє, грай і танцюй!». Це буде третій концерт із циклу «Галерея скрипкових геніїв». У 2022-му думаю завершити мою композиторську працю над мульти-стилістичними обробками скрипкових сонат Баха. Збираюся презентувати проєкт «Drum & Bach» не лише в Україні, а й у Франції, Данії, Німеччині, Австрії, Швейцарії, США. Це надзвичайно цікавий проєкт, аналогів якому немає у світі. Моїми партнерами будуть Назар Стець (контрабас), Георгій Матвіїв (бандура). Ведуться перемовини із Сергієм Хмельовим (ударні) та закордонними колегами.

Зізнаюся, робити такі мульти-стилістичні обробки значно складніше ніж придумати власний твір. Це значить — творити спільно з Бахом. Необхідно виконати свою частину роботи, яка б відповідала задумові Бахові і, водночас, яка б відображала жанрову палітру сучасного музичного світу, де можливі найдивовижніші сполучення, наприклад: бугі-вугі і фуга, сіціліана і вальс, адажіо та українська дума…

— Як на Вас вплинула епідемія «Covid-19»?

— Музиканти та всі артисти є представниками найбільш постраждалих у соціальному значенні професій. Якби ми були тільки музикантами чи артистами, то мусили б змінити професію або стати жебраками. Звичайно, можна давати концерти в Інтернеті, але це не замінить живого спілкування з людьми. Хоча, звісно, це хороший спосіб для популяризації, інформування, знайомства.

Нарікати немає на кого. Без нас можуть обійтися. Нам можуть заборонити спілкуватися з авдиторією. І не скажу, що це несправедливо. Адже здоров’я людей найдорожча цінність.

Сьогодні, поки тепло, концерти можуть відбуватися просто неба. А з жовтня їх доведеться проводити у закритих приміщеннях, які дозволено заповнювати лише на третину. У Національній філармонії це 200 місць з 600. Економічно з такого концерту майже ніякої користі. Але я гратиму такі концерти, бо це підтримка безпосередніх зв’язків зі своїми прихильниками.

З іншого боку, сприймаю епідемію з великою вдячністю. Для письменників, композиторів, художників, всіх, хто творить індивідуально, сидячи вдома, це прекрасна можливість дуже багато встигнути. Як композитору мені вдалося створити за цей час кілька творів, які представлятиму в наступні роки. Активне соціальне і творче життя музиканта і виконавця, дуже сильно відволікає від композиторської творчості. Та й сам характер праці композитора подібний до способу життя ченця або схимника Його ніхто не знає і не бачить. Covid примушує багатьох людей до такої форми праці. Переконаний, коли закінчиться пандемія, ми побачимо велику кількість шедеврів, створених художниками, письменниками, композиторами та представниками інших творчих професій. Отже, у цій біді є й позитивні сторони, які дуже гармонійно лягають на характер креативної доби.

— Як очільник Київської міської «Просвіти» розкажіть про її плани на найближчий час.

— По-перше — це кадрове оновлення. А не просто набір молодих людей. Це набір активних, креативних особистостей, які спроможні включитися в процес оновлення. Великою мірою — це виконання заповіту Тараса Шевченка: «І на оновленій землі». Якщо «Просвіта» сама не оновиться і не буде в авангарді, то матимемо загрозу самозникнення. Сподіваюсь, що ми зможемо розбудувати цей процес. Хоч тепер перебуваємо біля його підніжжя.

По-друге — структурна розбудова. Первинні осередки, районні організації і сама центральна Київська «Просвіта» потребують подальшого структурування і переходу на засади стратегічного управління та проєктного менеджменту. Сьогодні дуже багато громадських організацій займаються кризовим менеджментом, де головне завдання — вижити. Але насправді вижити, це лише перша частина завдання, найголовніше — вийти в лідери.

По-третє — навчання просвітян. Діємо за принципом — просвітянине, просвітися сам. Це взаємообмін. Ми живемо у світі, який швидко змінюється. Важливо налагодити діалог поколінь. І я, як викладач університету, давно є прихильником того, щоб студент і викладач стають партнерами. Викладач навчає студентів, а студенти навчають одне одного і викладача. Але управління цим процесом має організовувати викладач. Так само і в «Просвіті». Як керівник Київської організації маю відповідати, щоб ці процеси були відлагодженими.

По-четверте — мережеві проєкти. Коронавірус накладає певні корективи на цей напрямок нашої діяльності, але ми все-одно будемо його розвивати, долучати до цих проєктів громадськість. Це не обов’язково лише заходи в мережі Інтернет. Це все, що відбувається у просторі міста Києва за участю наших партнерів.

Один із таких проєктів — «Київське коло». Це різноманітні лекції, концерти, й дискусії. Нашими партнерами у цих проєктах вже були Національний музей літератури, Національний музей історії України, КМДА, Музей Миколи Лисенка. Сподіваюсь, що у перспективі до цього списку долучаться столичні виші, інші установи громадського суспільства. Ще один проєкт «Київські квести». Ми вже проводили їх на території Національного музеї історії. Надалі збираємося їх поширити на весь Київ.

У планах маємо проєкт «Українська пісня на вулицях Києва», який будемо здійснювати разом з Київською міськдержадміністрацією, суспільним телебаченням і радіо, іншими партнерами. Йдеться про заохочення талановитих музикантів. Але оскільки нашим завданням є утвердження українських культурних цінностей, то й умовою заохочення цих музикантів стає акцент на українській культурі та українській мові. Головний приз матиме назву «Золотий Перебендя».

Ще один проєкт — «Київська мовна варта». Одним з його напрямків буде контроль над підприємствами громадського харчування. Це велика праця, до якої залучатимемо волонтерів. Ми знаємо, що у нас є багато людей, які епізодично піаряться на мовних проблемах. Але їхня, нерідко скандальна діяльність не дуже позитивно впливає на мовний клімат, не завжди сприяє порозумінню й рухові вперед. Ми ж налаштовані на системну і конструктивну роботу.

Є й інші напрями діяльності. Візьмімо фізкультуру і спорт — тут непочатий край роботи. В армії багато чого зроблено на формальних рівнях, але багато чого ще потрібно зробити.

Саме мас-медії, на мою думку, мають вирішальну роль у формуванні мовного клімату в державі. Їхні власники — переважно олігархи, і це дуже погано. Не знаю жодного олігарха, який би був патріотом української культури. Всі вони, як бачимо, російськомовні, орієнтуються на Москву. Для них законодавство, що захищає українську мову — однозначне зло, з яким би вони хотіли покінчити. Лише завдяки героїчним зусиллям української громадськості був прийнятий Закон «Про забезпечення функціонування української мови як державної». Всі ми маємо стояти на захисті цього закону і далі рухатися вперед.

Я моніторю деякі розмовні радіостанції. Є тенденція, що кількість російськомовних ведучих починає збільшуватися. Ми маємо стежити як змінюється програмна політика радіостанцій щодо української мови.

Є ще один аспект, який стосується мовної норми. В українській рекламі є багато слів, які формують у масовій свідомості людей неправильне уявлення про те, що є українською мовою. Тут активно використовується суржик, або, навіть, російські та англійські слова. У нас є багато талановитих журналістів, проте вони неправильно відмінюють слова і ставлять наголоси, вимовляють іноземні слова на російський лад. Усе це є проявами «русского міра» в українській мові. Отже, вичищення українського мовлення від «русского міра» — надзвичайно відповідальне завдання громадського сектора.

25 лютого відзначатимемо ювілей Лесі Українки. Ще у ХІХ столітті вона була провісницею тієї епохи, яка нині тільки починається — епохи Водолія, що змінює баланси в суспільстві. Вже не існує безперечного лідерства чоловіків. В інформаційну і креативну епоху немає жодних об’єктивних підстав жінці бути менш значимою і важливою. В інформаційному суспільстві фізична сила взагалі не має значення, а важливі інтелект, мораль, добра воля і мотивація.

Київська «Просвіта» планує ряд проєктів, які акцентують роль Лесі Українки і її постаті. Звернемо увагу на креативних українських жінок, на те, що робить їх успішними в сучасному світі. Намагатимемося поєднати національні й інтернаціональні свята, які пов’язані з жіноцтвом. 14 лютого — міжнародне свято, День Святого Валентина, а 15-го українське — Стрітення. Для багатьох українців 8 березня не є святом, але суспільство за інерцією все ще відзначає його. Однак під впливом ювілею Лесі Українки Міжнародний жіночий день у наступному році матиме інше забарвлення. Також дещо інше забарвлення матиме 9 березня, у день народження Тараса Шевченка. Багато й інших подій можуть бути висвітлені крізь призму свідомості Лесі Українки.

Низку проєктів присвятимо українським жінкам. Наприклад, одна з них —членкиня правління Київської «Просвіти» Тіна Пересунько — як науковець дуже ефективно просуває тему «Щедрика», який вже стає світовим брендом України. Інший проєкт присвятимо народній артистці України, яка у свої 92 роки веде активну громадську діяльність. Маємо честь сприяти популяризації її міжнародного проєкту «Шевченко єднає народи».