Дмитро ЛОМАЧУК: «Народна Шевченківська премія — найвище моє досягнення!»

Дмитро Ломачук — режисер, сценарист, лауреат Всеукраїнської премії ім. Івана Огієнка, доктор культурології, заслужений працівник культури України. У 2020 році митець став лауреатом Народної премії імені Тараса Шевченка за багатосерійний фільм «Героїчне минуле від Святослава до Небесної сотні». Сьогодні пан Дмитро наш гість.

— Що Вас надихнуло на створення цього серіалу?

— Так склалося, що ми, звертаючи погляд на свою історію, знаходили переважно події сумні. Пам’ять наша міцно зафіксувала такі сторінки, як зруйнування золотоглавого Києва, битву під Берестечком, драматизм Полтавського бою, підступне нищення Січової Запорозької республіки, Емський указ і Валуєвський циркуляр про заборону української мови. А з недавніх історичних подій — муравйовські погроми, розстріляне Відродження, Голодомор тридцять третього, чорна наруга тридцять сьомого, чорнобильська трагедія. Називаючи важкі сторінки нашої історії, ми зовсім не хочемо закреслити те велике і світле, яке підносить наш народ до вершин цивілізації, визначає його заслуги перед людством. Адже на нашому славному історичному шляху були і могутня Київська держава Ярослава Мудрого, і перша демократична республіка в Європі — Запорозька Січ, і відчайдушний порив до свободи часів мудрого будівничого й політика, відданого ідеї української незалежності Івана Мазепи, великого у звершеннях, у любові до землі предків і трагічного у помилках своїх Богдана Хмельницького, грізного вояка, оборонця вольностей козачих Івана Сірка, творця першої української Конституції Пилипа Орлика.

На превеликий жаль так сталося в нашому житті, що все, що стосується історії українського козацтва не завжди сприймається правильно. Ще з часів Московської імперії, а згодом і Радянського Союзу офіційна пропаганда цілком свідомо і навмисно паплюжила, або замовчувала роль українського козацтва в становленні державного мислення української нації і зводила усі відомості про нього до ганебних вчинків, які начебто носили бандитську мотивацію, а українська мова, мова козацької нації, взагалі багато років була або просто заборонена, або принижувалася. Завдяки радянській пропаганді, що мала на меті створити нову формацію — «совєцький народ» ми стали людьми силоміць вирваними з історичних процесів, і такими, що не маємо власної системи цінностей. Уявлення про майбутнє і зараз нав’язуються та задаються із-зовні, в тому числі розвинутими країнами. Звідси виникає проблема створення власної національної ідеологічної концепції виховної та культурно-просвітницької роботи, яка б ґрунтувалася на українських історичних традиціях. Нас у часи тоталітаризму відлучали від історичних джерел, від правдивої історії, накидаючи у всі роки колоніального минулого лжеісторію, сконструйовану в Санкт-Петербурзі і в Москві, аби ми не могли розгледіти навіть свого завтрашнього, яке нам нав’язувалось, як щось «спільне» і «навіки разом». За сучасних умов, при відкритості усіх історичних джерел, вкрай необхідно звертатися до славної минувшини, привертаючи особливу увагу до його найкращих традицій в історії становлення України, як незалежної держави. І в цьому визначну роль має грати документальне кіно. Саме документальне, тому що воно створюється на реальних подіях і опирається на достовірні і правдиві факти. Ця ідея втілюється в життя протягом двох останніх років кіностудією Об’єднання кінематографістів «Кінологос» та Всеукраїнським товариством «Просвіта» ім. Тараса Шевченка (голова Павло Мовчан) за сприяння очільника партії «Патріот» Миколи Голомші. Проєкт має назву «Героїчне минуле: Від Святослава до Небесної сотні» і має на меті охопити героїчні сторінки історії боротьби, які в значній мірі сприяли здобуттю сьогодні незалежності України.

Це нариси-портрети, в яких висвітлюються ключові події багатовікового українського героїзму, виявленого знаковими історичними постатями нашого народу. Тут не тільки про наше ратне минуле, без усвідомлення якого, як відомо, нема сподівання на світлу майбутність, а передусім вічні уроки безпомилкового вибору мети, типові приклади виняткової боротьби за перспективу, і особливо сьогодні, коли точиться битва не на життя, а на смерть і, по великому рахунку, за саме існування Незалежної України. Підступного ворога не подолати самою лише зброєю, якщо державницька думка не оволодіє нацією і не сформується у монолітне переконання вищої вартості — незламний дух волелюбства, прагнення соборної незалежності, освяченої довгими віками постійної боротьби за місце під сонцем для окраденої ворогами матері-Вітчизни.

— Чому серед київських князів обрали саме Святослава?

— Ще задовго до появи Запорозької Січі втіленням загальнонаціональної слави, здобутої у перемогах над нашими вічними ворогами, став великий князь Київський Святослав, який дав поштовх до боротьби за свою свободу. Нестор Літописець писав: «Він ходив на ворога зі стрімкістю барса; в походах не возив із собою ні казанів, ні обозів; харчувався кониною або м’ясом диких звірів, яке пік на вугіллі; не боявся ні холоду, ні непогоди; спав у походах без шатра під відкритим небом, підстеливши під себе кінський пітник, а під голову — сідло; якщо ж ішов на ворога, то ніколи не нападав на нього зненацька, а завжди заздалегідь попереджав: «ІДУ НА ВИ!». Його життєвий чин, його подвиги цементують нашу історичну пам’ять, пробуджують національні чесноти і гордощі за наших пращурів. І це особливо актуально сьогодні, в часи наших чергових історичних випробувань. Його сміливістю, відвагою, лицарським духом і вмілістю захоплювалися навіть вороги… Грізне ім’я князя звучало багатьма мовами. Його вимовляли то з тривогою і ненавистю, то із захопленням і надією. Але ніколи байдуже. Князь Святослав здавався живим втіленням могутньої сили яка рознесла вщент занепалу будівлю Хазарського каганату. Можна перераховувати й багато інших перемог Святослава над аварами, ясами і косогами… Можна пригадати, як він завоював суміжну землю з Хазарією — Джідан, як увійшов у місто — фортецю Семендер. Але найвизначальнішим було знищення ним гнійника — Хазарського каганату, що безупинно спустошував своїми набігами наші землі, наводнюючи невільниками Візантію і все Середземномор’я… А головний похід князя Святослава був направлений на Візантійську імперію. Цей похід повинен був забезпечити безпеку меж Київської держави від його останнього великого супротивника. Святослав усвідомлював це і відправився в бій з єдиною метою — повністю зруйнувати здатність імперської армії здійснювати походи на Київські землі. І це йому вдалося…

— Напевне фільм «Петро Сагайдачний» змусить багатьох по-новому подивитися на постать цього гетьмана?

— Добою героїчних походів, що мали загальноєвропейське значення, назвали історики часи морських козацьких експедицій Петра Сагайдачного у ХVII столітті. Але Сагайдачний у нашій свідомості передовсім асоціюється з тим героєм про якого співають у піснях і в думах і який «проміняв жінку на тютюн і люльку». Адже відомо, що думка, як і слово, є першоджерелом світогляду. Спотворена думка, як і спотворене слово, спотворюють світ і саму людину. І цю думку про недолугість українського Гетьмана нам багато років намагалися нав’язати всі «історики» й «пропагандисти» попередніх часів. Таким чином перетворили його із звитяжця на такого собі гульвісу, а його гучні перемоги — на прогулянки «долиною широкою, гей!» Але найбільш вичерпну характеристику Петру Сагайдачному склав польський мемуарист Якоб Собеський у латиномовній праці «Історія Хотинської війни», що побачила світ у Гданську 1646 року: «Цей Петро Конашевич настільки підносився над своїм простим походженням і способом життя своїм гострим розумом, визначною зрілістю суджень, надзвичайним дотепом у словах і ділах, що з усією справедливістю мусить бути зарахований для нащадків серед найвизначніших людей… Скільки не керував він запорозьким військом, усюди, вкритий славою своїх подвигів на суші й морі. Він зробив своє ім’я пострахом для всієї Московщини… не менш прославили ім’я Конашевича й морські походи… Кілька зруйнованих визначних торговельних міст Європи і Азії, попалені околиці Константинополя, нарешті, рідкісна повороткість, виявлена ним у Хотинській війні… Саме з цього часу варто було б починати відлік українського морського флоту, прив’язавши дату святкування до одного із морських походів. Але чи знають про це можновладці?! Загалом це був чоловік великого духу… Обряд і релігію грецьку він оточив незвичайно гарячим культом».

— Очевидно найрідше серед українських гетьманів донедавна згадувалася постать Івана Виговського.

— Єдиний український гетьман, що не підписав жодних статей і єдиний, кого тричі козацька старшина підтверджувала на посаді гетьмана України. Після смерті Богдана Хмельницького Україна перебуває в страшній руїні, яка висмоктує усі соки з країни, стримує її розвиток у всіх галузях. Перед козацькою старшиною постає вибір: хто зможе далі повести Україну самостійницьким державним курсом. Булаву вручають генеральному писарю Івану Виговському. Так він став гетьманом. Але самостійницький напрям політики Виговського не подобається московському цареві, який вважав, що козацька старшина повинна була просити в нього дозволу на вибори нового гетьмана. Виговський на козацькій раді зробив заяву, що не хоче зверхності над Україною й складає булаву, але йому її повертають. Гетьманування Виговського не дає спокою московському цареві. Він вирішує добитися зверхності над Україною шляхом розколу козацької старшини. На його час гетьманства випала чорна смуга в долі України — військовий занепад і економічна скрута. Царські воєводи перетворили країну на свою провінцію. Тривалі внутрішні війни невдовзі переросли у спротив Москві. Іван Виговський розгромлює стотисячне московське військо під Конотопом. Перемога збентежила московський уряд. Історик С. Соловйов писав: «У жалобному вбранні вийшов цар Олексій Михайлович до народу, й жах охопив Москву». Ударити на Москву завадила вітчизняна опозиція, організована московськими наставниками. Починалася Руїна.

— Ще одна маловідома постать в українській історії — гетьман Петро Дорошенко.

— «Сонцем Руїни» він назвав український народ, який завжди високо цінував честь, звитягу і мудрість своїх героїв. Він став символом боротьби за єдність та окремішність своєї держави. На тлі Руїни, коли країну очолювали то слабкодухий Юрасик Хмельницький, то відверті кар’єристи Павло Тетеря та Іван Брюховецький (один з них називав Україну польською провінцією, а другий — московського царя її володарем) «цілість отчизни» та прагнення того, «щоб в одній раді, а не в розбитті Україна перебувала» були визначальними в його політиці. Він постійно наполягав: «Українські землі мають простягатися від Перемишля і Ярослава по Сівськ та Путивль, бо саме туди сягало колись «князівство руське і ці кордони повинна теж осягнути козацька держава». Його любили за уважливість до простого народу. Часто, скликаючи загальні ради, питав думку населення щодо важливих політичних рішень. Писав від власного імені та від імені всіх козаків, що вони «не бажають бути ні рабами, ні данниками, а хочуть залишатись вільними…» Після Івана Виговського немає більш трагічної постаті в українській історії сімнадцятого сторіччя, аніж постать Петра Дорошенка. Дитинство та юність майбутнього гетьмана проходили у часи боротьби українського козацтва за свої права і привілеї з магнатами та шляхтою Речі Посполитої. У той трагічний для України час він з молодих років включається в жорстоку боротьбу, яку сприймає, як нагальну справу відродження української держави, як єдиний історичний шанс аби повернути українській нації її права.

— Однією з найсуперечливіших в українській історії очевидно є постать гетьмана Мазепи.

— Ще при житті його ім’я було оповите міфами. А по смерті і досі навіть із амвонів церкви, яку він будував і, яка у своєму найменуванні має слово Українська, все ще лунають анафеми. Нам століттями намагались вдовбати теорію про плідність співпраці українців і росіян у побудові Російської імперії. Але він будував аж ніяк не Російську імперію, а незалежну Українську державу і мислив її, як суб’єкт міжнародних відносин, потуга якого спиралася би на найважливіші геополітичні фактори. Ось саме чому московська церква і держава так його не люблять. Він був великим меценатом культурних починів і будов в Україні. Його доба створила свій власний стиль, що проявився в образотворчому мистецтві, літературі, цілому культурному і духовному житті гетьманської України. Це було українське бароко — глибоко національний стиль, який мав своє найвище завершення. Був великим поліглотом — прекрасно володів польською, російською, татарською, французькою, латинською, італійською та німецькою мовами. Майже триста років, ім’я українського гетьмана Івана Мазепи не залишає до себе байдужим, як істориків так і людей взагалі далеких від історії. Його ім’я сьогодні викликає найрізноманітніші оцінки — «зрадник російського царя», «зрадник і ворог українського народу», «польський шляхтич», «романтичний герой», «видатний патріот України»… І тільки за те, що він прийняв рішення шукати інших, більш надійних політичних союзників, за те, що творив незалежну європейську країну, всіляко сприяв розвитку української культури і духовності, за побудовані ним храми й навчальні заклади. Але головною метою його життя було служіння рідній Україні, українському народу… То, що ж зрадив Іван Мазепа? Російського царя?! Можливо. Але не Україну! Саме тому, передбачаючи такі неймовірні сюжети для українців і України, які реалізовувались через сторіччя, він намагався змінити той хід історії, який стався на нашій землі і рецидиви якого ми відчуваємо і нині на окупованій московитами українській землі…

— Крім гетьманів Ви також звернулися у своєму серіалі до особистостей українських полковників. Один з них — Іван Богун.

— Однією з головних проблем сучасної вітчизняної історіографії є недостатнє вивчення біографій окремих осіб козацької доби. Протягом багатьох десятиліть, зважаючи на різні обставини, українські науковці не зверталися до висвітлення життя та діяльності одного зі сподвижників Богдана Хмельницького, видатного представника козацької старшини періоду Визвольної війни середини ХVІІ ст. Івана Богуна. Він був одним із найвідоміших козацьких полководців в Україні середини XVII століття, слава про якого гучно лунала не лише на українських землях, а й далеко за їхніми межами. Палко любив свою Україну і досить боляче реагував на кроки українських гетьманів, що могли утискати права козацької вольності. В політичному спектрі Української козацької держави займав місце постійного опозиціонера. Досить рішуче виступав проти укладення Богданом Хмельницьким Білоцерківського договору 1651року, засуджуючи при цьому політику поступок Польщі і зменшення козацького реєстру. Також Іван Богун був у числі противників курсу Хмельницького на союз із Москвою так і не склавши присяги російському цареві. Згодом очолив антимосковську старшинську опозицію. Він став легендою ще за життя. Польський історик середини XVII століття Веспасіян Коховський писав: «Сміливий, розумний, надзвичайно популярний, вміє як ніхто інший, вдало діяти; сильний і хитрий, як лис; людина відважна і завзята». На початку червня 1651 р. війська зійшлися під Берестечком. Козацьке військо терпіло поразку. 30 червня 1651 року в найтрагічніший час для козаків, в оточеному з трьох боків поляками козацькому таборі гетьманом обрали І. Богуна. (Б. Хмельницький був по-зрадницькому затриманий ханом). Український романіст М. Старицький свідчить як обирали Богуна: «роздались кругом крики пробудженої товпи — вибрати нового гетьмана, да такого, щоб не продав нас ляхам.

Богун, Богун, — роздались зі всіх сторін вигуки.

— Богун! — заревіла, як одна людина, вся товпа і шапки полетіли догори. — Богун поривався говорити, але голос його губився у реві товпи.
— Богун — гетьман! Слава гетьману!

Вся товпа оголила свої голови…"

Також зняли фільми про Данила Нечая, Івана Сірка та Пилипа Орлика.

— Чи підтримала цей серіал держава?

— Дуже жаль, що цей надзвичайно важливий проєкт не знайшов підтримки державою. Наші звернення до різних владних інституцій завершувалися лише обіцянками та відписками. Але, незважаючи на відверте ігнорування владою вкрай потрібного сьогодні проєкту з патріотичного виховання молоді на прикладах героїчного минулого українського народу, ми все ж спромоглися створити ряд фільмів, які знайшли велику зацікавленість серед глядачів Центрального телевізійного каналу та парламентського телеканалу «Рада».

— Що для Вас, як для митця і для людини означає Народна премія імені Тараса Шевченка?

— Вже сама назва цієї нагороди означає її важливість. Це стимул у кілька разів відповідальніше ставитися до своєї роботи. Однак, виникає питання, чи дійсно я гідний цієї нагороди. А з іншого боку — комітет складається з дуже достойних людей, яких я поважаю, в яких багато навчився. Це Павло Мовчан, Любов Голота, Валерій Франчук, Микола Голомша, Євген Шевченко, з якими ми робимо одну справу. Якщо ці шановані люди так вирішили, значить, мабуть заслужив. Особливо важливо, що це премія не державна, а громадська, адже її присуджує громадськість. Вважаю, що Народна премія імені Тараса Шевченка — найвище досягнення, найголовніша відзнака, яку я отримав у житті.

За матеріалами газети «Слово Просвіти».

  • Ви тут:
  • Я-UA
  • Культура
  • Дмитро ЛОМАЧУК: «Народна Шевченківська премія — найвище моє досягнення!»