На побачення з Шопеном

Першою прем’єрою нового театрального сезону в Київській академічній майстерні театрального мистецтва «Сузір'я» стала вистава «Таємниця Шопена» за Еріком-Емманнюелем Шміттом, жанр якої творці визначили як музична ініціація.

Це історія про те, як прислухатися так, аби справді почути, помітити подробиці й деталі, розгледіти сокровенне і в потрібну мить сказати найважливіше людям, які тебе справді люблять. Ця вистава стане втіхою для тих, хто хоче надихати й надихатися, або просто жити не втрачаючи ані секунди.

— У нашому театрі відбулася презентація перекладу цієї роботи, вона доволі свіжа, — розповів режисер-постановник, народний артист України Олексій Кужельний. — Нас випередив з прем’єрою автор, який зробив прем’єру у своєму театрі в Парижі. Там він грає і мадам Пилінську і самого себе в молодості. Ми переробили цей матеріал у п’єсу, зробили діалоги.

Я все життя розгадую загадку Шмітта. Це доволі успішний і надзвичайно популярний автор. Поставив вистави за його творами «Оскар і рожева пані» та «Загадкові варіації». У цих виставах багато шарів змісту, філософії. На них глядач ходить по кілька разів. У цього митця дуже змістовна драматургія, вона природно втілена у просту канву сюжету. З іншого боку, той, хто захоче проаналізувати ці твори, побачить, як вони чітко вибудувані, як відбуваються зміна, злам персонажів. У нього потрясаюче відчуття тонкого філософського гумору, що є однією з причин популярності й успішності. До кінця року в Києві ще мають відбутися прем’єри за цим автором.

Це вже п’ята наша спільна робота з народною артисткою України Ларисою Кадировою. Мені дуже приємно, що вона рухлива, м’яка, гнучка. Артистка дуже добре відома. Нещодавно на ХХІІ театральному фестивалі «Мельпомена Таврії» була визнана кращою актрисою. На мою думку вона в тому ніжному віці з одного боку зрілості, а з іншого — пружної акторської енергії.

Є актори, з якими кожного разу хочеться робити щось нове. Це Володимир Коляда і Валентина Ілляшенко, Євген Нищук, Ірина Калашнікова (Мельник) і Сергій Мельник. З одного боку ми абсолютно вільні у виборі, не маємо постійної трупи. Але є якісь постійні творчі стосунки, вибудовуються центри тяжіння.

Театр «Сузір'я» має свою нішу, яка присутня в усіх виставах. Наш репертуар абсолютно не випадковий. Нам дуже дорогі ті артисти, які поділяють наше головне хвилювання про відповідальність людини за прихід у це життя перед усіма тими, з ким вона поруч існує, тими хто був і тими, хто буде. Думаю, що така особиста відповідальність ставиться такими обставинами, як та сама епідемія. Вона поставила кожного з нас у ситуацію відповідальності, коли людина боїться не стільки за себе, стільки за своє оточення.

Той сюжет, який є у виставі, співпадає з життєвими обставинами. Для мене було важливо, аби у виставі грав артист, який добре володіє музичним інструментом. А Лариса Кадирова, прочитавши цей матеріал, сказала мені, що на першому курсі Національної музичної академії України в неї є учень Олександр Бондар, який за перший семестр навчання зробив так багато, настільки виріс. Коли я його побачив, то подумав, що це фантастично. Відразу видно, що це не актор, але він настільки співпав з драматургією. Після третьої репетиції зрозумів, що разом з ним ми вийдемо на сцену, він гратиме те, що треба. Мені важливо чи додає сцена молодому акторові, чи пригнічує його. На один з прогонів запросили студентів і я зрозумів, що це йому додає. Вже на першій виставі в нього був акторський азарт.

Розпочали роботу над виставою коли почалася епідемія, самоізоляція. Олександр поїхав до батьків у село. Довелося працювати в телефонному режимі, по скайпу. Це допомогло відчувати себе в умовах карантину потрібним, бути зайнятим професією.

До речі, 15 років тому у межах фестивалю «Київ травневий», яким я тоді керував, до нас приїхав режисер з Франції з цілою програмою інтернет-репетицій. Тоді ледве вдалося зібрати людей на два його майстер-класи. У той час ніхто не розумів навіщо це потрібно. Минули роки, я хочу відновити цей контакт. З одного боку Інтернет не замінить людського спілкування, близькості, обміну енергією, якимись тонкими почуттями, живими поглядами. А з іншого — це дуже хороша ніша, яку ми можемо використовувати, додавати до тих можливостей, що вже є.

Та повернемося до нової вистави. Наприкінці серпня, коли ми вже вийшли на сцену, я сказав, що досить сидіти, час призначати прем’єру. Особливо не замислюючись визначив, що це буде 10 вересня. Лариса Кадирова стала заперечувати, адже залишилося мало часу. Виявилося, що 10 вересня в неї день народження. Ця випадковість виявилася визначальною. Ми почали працювати дуже інтенсивно, без вихідних, по дві репетиції на день. І на 10 вересня вийшли настільки готовими, настільки це можливо на прем’єрі.

Щодо костюмів — то все просто. Артист пішов і купив дві нові сорочки, в яких би хотів вийти на сцену, адже було важливо, щоб це був його рідний одяг. А Лариса Кадирова використала свою концертну сукню, якій вже багато років. Ця сукня має свою біографію, в ній актриса часто виходила на сцену.

Декорації вже не вперше робив сам. Вдячний Оксані Чепелик, яка створювала інсталяцію до всіх придуманих декорацій. Коли думали над декораціями до вистави про Миколу Вінграновського, то там дуже важливою була фантазія — як з нічого виростає купа образів. А тут було важливим зовсім інше. Коли є якась безкінечна форма, яка весь час змінюється, яку можна з чимось асоціювати, але не можна сказати, що це є насправді. Всі слухають одну й ту саму музику, і в усіх абсолютно різні емоції. Так само і з виставою — у людей виникають різні образи.

Як це підкріпити? У нас немає ні Шопена, ні Ейфелевої вежі, але є натяк на цей процес. Страшенно переживав, яке це справить враження на глядачів, тому що матеріалом для декорацій були сучасні водопровідні труби китайського виробництва. Щасливий, що ні в кого не було асоціацій з чого зроблені декорації. Значить вони набули іншої біографії, іншої образності.

Як відомо, вистава дозріває через 5−10 показів. Вже тоді можна говорити, що вона сталася, що це самостійне тіло. Вистава стає самодостатньою незалежно від режисера і, навіть, артиста чи глядача. Звісно, до певної міри це залежить від усіх, але від кого більшою мірою — невідомо. Історія набуває своєї енергетичної й естетичної конфігурації. Вона як дитина, народжується і йде. Вистава сама вирішує як їй змінюватися. Найголовніше — вона абсолютно зрозуміла, має філософську глибину і певний естетичний рівень.

Вважаю театр аристократичним видом мистецтва. Ми прагнемо цього і, здається, не схибили більш ніж за 30 років, вибираючи достойний драматургічний матеріал, працюючи з хорошими режисерами і прекрасними артистами.

Є в нас і пропозиції, і плани, і вистави, які ми репетируємо. Приміром, я вже п’ять років репетирую один і той самий матеріал з різними виконавцями, однак досі не вийду на результат. Найближчим часом хочеться запросити дуже хорошу артистку, яка не так давно приїхала до Києва. Є матеріал про цікаву особистість у світовій літературі, про її стосунки з донькою. Ця артистка має дочку, яка теж грає. Чекаємо, коли закінчать роботу над перекладом цього твору, аби розпочати репетиції. Є плани й на подальше майбутнє.