Бабусі Юлії Левицької

Народилася Юлія в Одесі, тут же закінчила Художнє училище ім. М. Б. Грекова. Потім було навчання в Національній академії образотворчого мистецтва та архітектури, де здобула освіту художника-реставратора. З 2007 року активно займається виставковою діяльністю. Персональні та колективні виставки за її участю відбувалися у Києві, Одесі, Луцьку, Кропивницькому, Кременчуці. Також мисткиня кілька разів брала участь у міжнародному пленері імені Холо Ласло в Угорщині, с. Тісадада.

Портрети сучасних сільських бабусь, сільські пейзажі та натюрморти, це немов літопис поїздок художниці в село. Створюючи роботи, авторка передає свою любов до сільських жінок. Вони, немов жива історія, наповнені подіями часу — і лихоліттям війни, і радощами материнства, і тяжкою працею, і веселими та колоритними святами, й гіркими втратами. Життя наших бабусь — це історія нашої країни.

Бабусі, немов магніт, «жива вода», вбрані у своїй самобутній «моді». Завжди цікаво поринути в просту та емоційну сільську розмову, де люди радіють простим речам, не розуміючи міських депресій — навіщо сумувати, якщо город зійшов і йдуть дощі.

Тема сільських бабусь неодмінно знайде відгук у відвідувачів. Починаючи роботу над кожним новим портретом художниця усвідомлює, що ці образи неповторні, що вони поволі йдуть у наше минуле. Тому їх треба обов’язково написати, аби заспокоїти й зігріти свою душу.

Усі художники мають свої улюблені теми. Не випадково Юлія закохалася в милі з дитинства сільські українські пейзажі. А бабусі, немов цілі світи, що зігріли душу своїм онукам на все життя. Портрети сільських жінок, їхнє яскраве просте вбрання, душевна теплота, немов жива історія захоплюють художницю, надихають її на нові твори.

— Цей проєкт — частина мого життя, яке проходило і в місті, і в селі, — зізналася Юлія Левицька. — Як художник я занотовувала це життя. Кожна картина — розповідь, в якій передаю свої емоції. Зараз ділюся цими емоціями з глядачами, які завітали на виставку.

Все це конкретні люди, яких я знаю, спілкувалася з ними, мені відомі їхні радості і біди. Аби мені позувати ці жінки одягали свій найкращий одяг. Переважно створювала свої роботи влітку, деякі взимку та навесні. Майже всі картини написані в рідному селі на Кривоозерщині Миколаївської області, і лише одна — на Закарпатті. Для мене це жива історія, хочу й далі створювати портрети, поки ці бабусі живі.

На одній з картин — бабуся Оля, дуже колоритний образ. На іншій дві бабусі, родички, однієї на жаль вже немає на цьому світі. У них було складне життя, але вони ніколи не втрачали оптимізму, тому й на картині можна побачити їхні усміхнені обличчя. Важка доля випала і бабусі Павлині, загинуло три її сини. Зараз жінці 87 років, але вона і нині не втрачає інтерес до життя, настільки дозволяє здоров’я намагається поратися по господарству. Багато разів малювала свою рідну бабусю, її теж вже немає серед нас. До останніх днів життя вона не втрачала вміння радіти простим речем. Аби передати цей настрій я намагалася створити яскравий, життєрадісний портрет.

Кожній з бабусь я подарувала велике фото їхніх портретів. У планах — зробити персональну виставку в рідному селі, де я покажу всі ці роботи.

***

А вже наступного дня Центр Української Культури та Мистецтва представив свій новий проєкт — «Вовняний водограй», що експонує близько 100 робіт Світлани Тимофєєвої, Ольги Крайнової, Наталії Шевченко, Ганни Семеник, Мілани Ракуш, Олени Демерташ, Людмили Михальченко, Юлії Тальнової та Олександри Вязьміттінової. Тут презентовані вироби з вовни, створені в техніках мокрого та сухого валяння: одяг, взуття, аксесуари, картини та іграшки.

Мета виставки — ознайомити відвідувачів з різними техніками фелтінгу та з рукотворними виробами, надихнути людей на творчість, долучити до створення своїми руками справжніх шедеврів із шерсті. Ця виставка показує, яких вершин можуть досягти майстри у своїй роботі з вовною. Вони прагнуть продемонструвати відвідувачам унікальність та широкий видовий спектр виробів та арт-об'єктів з вовни.