Володимир НІКОЛАЄНКО: «Мистецтво виведе людство на позитив»

2020 рік став багатим на події для одного з провідних акторів Національного академічного драматичного театру імені Івана Франка Володимира Ніколаєнка. Нещодавно список його ролей поповнила цікава робота у виставі «Крум», виповнилося 25 років, як він служить на головній драматичній сцені країни, а нещодавно нова відзнака — звання народного артиста України. Сьогодні пан Володимир — наш гість.

— Що означає для Вас звання народного артиста України?

— Вдячний всім, хто мене сюди привів. Починаючи від батьків і закінчуючи викладачами. Нещодавно мені подзвонив мій педагог Юрій Висоцький, став вітати. А я йому відповідаю: «Юрію Пилиповичу — це ж і Ваша заслуга». Високе звання — це відзнака і театру, і колег, і держави за зіграні ролі, були вони різні. А починалося все у перших роках після інституту, підробляли в казках у Палаці культури СБУ на новорічні свята. Нас зібрали, пороздавали ролі. Запитую: «А що мені?» Відповідають: «Тобі, Володю будуть соплі» (сміється). «А як їх грати?» Відповідають: «Ходитимеш по залу, кашлятимеш та чхатимеш». Не так давно Андрій Приходько поставив у нашому театрі виставу «Життя — це сон» за Кальдероном, де я зіграв короля Басиліо. Від соплів до короля — великий відрізок життя і великий шмат роботи.

— Дехто говорить, що звання заслужених і народних — це пережиток радянської системи, мовляв вони вже давно себе вижили.

— Кожен повинен мати те, на що заслуговує. Приміром, у духовному середовищі є різні сани від диякона до архієпископа. І це не випадково. Так само і в нашій та інших професіях. Ми володіємо словом, спілкуємося з глядачем через кін, телебачення. Якщо люди чують артистів, сприймають їх, співпереживають разом з ними, значить таких артистів треба відзначати.

— До театрального інституту (нині Національний університет театру, кіно і телебачення ім. Івана Карпенка-Карого) Ви вступили з другого разу.

— У 1986 році ми закінчили десять класів і приїхали з другом до Києва шукати акторської долі. Тоді набирав курс Юрій Мажуга. Я пройшов до першого туру, відбулося прослуховування, члени приймальної комісії довго радилися. Потім мені сказали: «У вас такий дзвінкий голос, вам напевне треба піти послужити в армію. Там голос змужніє, а потім знову приходьте до нас в театральний інститут». Так я і зробив.

Вдруге вступав у 1991 році, цього разу вже на курс Ірини Молостової. Під час співбесіди Ірина Олександрівна саме вийшла з кабінету, за цей час я встиг поспілкуватися з іншими членами комісії. А коли повернулася, вони їй кажуть про мене: «Прийшла цікава людина, буде студент». Дуже вдячний долі, що у нас були такі мудрі викладачі, крім Ірини Молостової — Юрій Висоцький, Олег Шаварський, Євгенія Гулякіна, Олександр Завальський.

Коли складав іспити, то ще був Радянський Союз, а розпочав навчання вже у незалежній Україні.

— Напевне далеко не кожному випускнику театрального вишу щастить відразу потрапити на головну сцену країни.

— Ви не повірите, я вбив відразу трьох зайців. Ми прекрасно провели випускний вечір, на якому я був одним із ведучих. Після його завершення до мене підійшов Олег Микитович Шаварський і каже: «Я Вас вітаю з прийняттям до славетної трупи Театру імені Івана Франка». (Перед цим на випускний іспит зі співів до нас завітали директор театру Михайло Захаревич та художній керівник Сергій Данченко, що напевне й визначили мою подальшу долю). Це було просто неймовірно — почути такі слова, всі почали підходити, вітати. Тоді я зустрічався зі своєю майбутньою дружиною, яка навчалася в Київській консерваторії. Підійшов до неї і кажу: «Все добре складається. Залишаюся в Києві, буду працювати в театрі Франка». Того ж літа ми побралися.

— Які були перші вистави?

— Як і більшість моїх колег починав з масовок. Тоді в театрі йшла славетна вистава «Майстер і Маргарита», яку поставила Ірина Молостова, а її чоловік Борис Каменькович поставив танці у цій виставі. У ці танці нас спочатку і вводили. Цього ж року став грати у казці «Стережися Лева», яку поставив Дмитро Чирипюк. А у виставі Сергія Данченка «Приборкання норовливої» зіграв Біндело.

Пам’ятаю, коли вперше зайшов до театрального буфету, то побачив Нонну Копержинську. В одній руці в неї була цигарка, а в другій — чарка коньяку. Я так і закляк на місці, не знав, що мені робити, повертатися чи йти далі. А коли вперше вийшов на сцену, то було велике хвилювання. З роками воно дещо притупляється, але з’являється знову перед прем’єрою.

— Помітне місце у Вашому творчому доробку посідає українська класика.

— Виставу «Наталка Полтавка» поставив Олександр Ануров, якого зараз на жаль вже немає з нами. Першою його роботою в театрі Франка був триптих «Буквар миру» за Григорієм Сковородою — дуже цікава робота. Після цього порадився з художнім керівником театру Богданом Ступкою і вони вирішили, що наступною буде музична вистава — «Наталка Полтавка». До роботи залучили Олега Скрипку, який дещо осучаснив музику, аранжування зробив Іван Небесний.

З цим режисером було легко працювати. Він знав як часто актори дуже хвилюються на перших репетиціях. Тому брав кожного з нас по черзі за руку, казав: «йди за мною», виводив на сцену і говорив: «стій тут». Після цього починав занурювати артистів у мізансцени. Він придумував не зовсім звичні сцени. Приміром, перед тим як сісти на стілець актор мав зробити якийсь реверанс навколо стільця. Запитували: «навіщо, це ж не логічно?». Він відповідав: «будемо вважати, що в них така особливість».

Треба було вчитися працювати з мікрофоном. Дехто думав, що можна надягти мікрофон і говорити так само, як і в житті. Але мікрофон потребує яскравої виразності. Треба було вивчити партитуру, працювати разом з живим оркестром, чути його, чути партнерів, чути ритм — все це величезний досвід.

Коли Петро Ільченко ставив «Кайдашеву сім’ю», то запропонував мені грати у другому складі Довбиша. Так і граю її по черзі з Валерієм Дудником. У виставі є сцена коли Наталія Сумська (Кайдашиха), Петро Панчук або Володимир Коляда (Кайдаш) і я співаємо пісню «Ой то не зоря». Якось під час однієї вистави постійно йшов шум за лаштунками. Виявляється, приходили актори, аби побачити, як ми виконуємо цю пісню. Виходило дуже смішно.

У виставі «Хазяїн» у мене невелика роль Зеленського. Коли її ставили, то не думали, що згодом це прізвище буде у всіх на слуху (сміється).

— Однією з перших на Камерній сцені імені Сергія Данченка була вистава «Як тебе не любити, Києве мій».

— З одного боку це був концерт, а з іншого — спогад про Київ. Починали з Вертинського. Далі йшли пісні про місто з середини 60-х років. До мене підійшов режисер Олександр Білозуб і сказав, що у виставі не вистачає словесного жанру. Я грав роль телефоніста, який з’єднував різні номери, паралельно розповідав про Київ, говорив, кому потрібно яке взуття, що й де можна піти подивитися, чому вулиці називаються так сьогодні і які назви вони мали раніше. На одну з репетицій прийшов директор нашого театру Михайло Захаревич. Він запропонував, аби мого персонажа закинути на балкон. Отак і народилася мізансцена! Разом придумували історію про Київ, усі актори були як велика родина, працювалося весело і цікаво.

— Для багатьох акторів і для самого театру напевне знаковою стала вистава «Грек Зорба».

— Коли виставу ставили перший раз, то було велике навантаження на сценографію, було дуже багато декорацій. Деякі актори перечипалися, падали, це руйнувало виставу. Потім у виконавця головною ролі Анатолія Хостікоєва була проблема з ногою і він лежав у лікарні. А коли повернувся, то сказав, що не буде ніяких декорацій, лише пуста сцена.

Ставив виставу Віталій Малахов, який дає великий простір для актора. Я довго думав над тим, як має виглядати мій персонаж. Спочатку він був з бородою, потім залишив тільки вуса. Був він з пузом, потім вирішив і від цього відмовитися.

«Грек Зорба» — шикарна вистава. Дивишся на таких акторів як Наталія Сумська і Анатолій Хостікоєв, слухаєш прекрасний текст про свободу, історію про дружбу, про кохання. Такі миттєвості коштують дорого. Коли граєш таку виставу, то виникає відчуття гордості за колег, справжності існування на сцені! Для нас це дуже важливо. Ми актори, коли відкриваємо будь-яку п’єсу, то шукаємо в ній справжнє.

— Не так давно Камерна сцена театру поповнилася виставою «Лунаса». Що це за постановка?

— З режисером Андрієм Приходьком почав працювати вже давно. Від актора він вимагає, щоб той перевернув у собі все в середині. Знайшов усі потаємні фарби, якими до цього ще не користувався. Щоб було задіяне все — починаючи від мізинчика і закінчуючи вушними раковинами. Завжди шукає п’єси, які ніколи не ставилися в нашому театрі, з любов’ю ставиться до актора. Але не всі актори звикли працювати на всі 100 відсотків, як того вимагає Андрій. Вистава «Лануса» цікава тим, що в ній задіяно багато жінок, про долі…

Свого часу А. Приходько поставив виставу «Носороги». Там я грав Жана, мій герой перетворювався на носорога. Ця вистава потребувала великих фізичних зусиль. Запитав у режисера: «Як я можу зіграти носорога, напевне мій персонаж має бути брутальним?» Він каже: «Ні. З інтелігентної людини ти повинен перетворитися на брутальну тварину». Ми разом шукали цей шлях.

Андрій Приходько — один з тих режисерів, який завжди мені дає несподівані ролі. Думаю у нього ще попереду багато цікавих робіт.

— А як Вам працювалося з режисером Давидом Петросяном. Маю на увазі виставу «Крум», що поповнила репертуар театру вже у цьому театральному сезоні.

—Давид — дуже інтелігентна людина, постійно перебуває у творчому пошуку. Під час репетицій бувало, що ти знаходиш якесь рішення, приходиш на другий день і все міняється. А це було не завжди просто. Однак ми завжди приходили до спільного знаменника, у нас ніколи не було конфліктів. Давид з зрозуміння ставиться до акторської роботи. На артиста можна накричати, і тоді між ним і режисером виростає стіна. А інколи можна просто попросити і це буде правильний шлях. Саме так ми і намагалися працювати. Звісно, режисер як і актор не має повторюватися, але він повинен мати свій почерк. Мені здається, що Давид свій почерк ще шукає.

До останнього не знав, як мені грати у цій виставі. Це вперше. До моєї прем’єри у виставі залишалося лише три дні. Тоді режисер мені запропонував одягти сіточку і зробити грим мачо. Після виконання його порад я глянув у дзеркало і зрозумів, як має виглядати цей персонаж. Рішення було несподіване, зовсім не таке, як у мого партнера з іншого складу.

Всі ми рухаємося вперед, все змінюється. Зараз театр вже не такий, як був ще п’ять чи десять років тому. А після відзначення сторіччя Театру Франка вступаємо в нову фазу. Нові виклики життя, змінюємося й усі ми. Але у кожного повинен залишатися отой стрижень, який не дасть людині повністю зіпсуватися.

Має залишатися любов до своєї роботи, повага до старших і молодших партнерів по сцені. А актор має бути ще й лакмусовим папірцем, показувати на зі сцени глядачеві всі ті проблеми і хвороби, які має наше суспільство.

— Також граєте у виставі «Украдена краса», що йде у Київській академічній майстерні театрального мистецтва «Сузір'я».

— Взяти участь у цьому проєкті мені запропонував актор і мій друг Анатолій Гнатюк, а п’єсу написав його син Богдан, це флеш, детектив. Зізнаюся, що ця п’єса не відразу мені зайшла. Та Анатолій мені все ж запросив на репетицію, зібрався досить цікавий колектив. А з самим театром «Сузір'я» у мене пов’язані давні спогади. 1996 року грав у виставі, яку тут поставив Ігор Тихомиров. Добре знайомий з директором цього театру Олексієм Кужельним. Вирішив спробувати.

Ми почали працювати. З кожним днем робота все більше затягувала. У Богдана Гнатюка велика віра в актора, що він усе зробить, крім того Богдан чітко ставить завдання. Коли бачить, що рухаємося не туди, відразу пропонує пошукати інші підходи. Він абсолютно знає чого хоче і знаходить ту золоту середину, яка подобається всім: режисеру, актора і, в кінцевому результаті, глядачам.

— Яке місце у Вашому житті посідає кіно?

— Вперше відчув почуття впізнаваності після серіалу «Останній москаль». Мене побачила Зіна Мамонтова, яка займалася кастингом, сфотографувала, показала фото режисеру Семену Горову, той повірив у мене. Після цього були гастролі Західною Україною. Пам’ятаю, якою б вулицею не йшов, люди тицяли пальцями і казали: «Дивись, он Він пішов, давай з ним сфотографуємося». Декого з колег дратувало, що пізнають не їх, а мене. Телевізор ще дивиться багато людей, він впливає на їхній світогляд. І така увага для тебе спочатку незвична, але потім ти цього звикаєш і вже не приділяєш ніякої уваги.

Кіно — це теж хвилювання, несподіванки, це економічна свобода. На знімальному майданчику зовсім інші відчуття, ніж на сцені театру. У театрі спочатку дві години репетиції, потім — дві години вистави. І ти маєш викластися максимально. У кіно можуть сьогодні знімати фінал, а завтра — початок. Це вже зовсім інше.

Коли сьогодні дивишся деякі серіали, то розумієш, що люди практично не грають. Вони співпадають із запропонованими обставинами і просто говорять текст. А інколи хороші актори можуть собі дозволити посперечатися з режисером, зробити якісь паузи, подивитися мимо камери в далечінь.

— Також займаєтесь дубляжем?

— Так. Зокрема, озвучую мультики. Найбільше подобається мультфільм «Аладін», де я озвучував папугу Яго. Знаю, що діти його дуже люблять, особливо українськомовну версію. Мультиплікаційні фільми українською мовою — це завжди щось надзвичайно цікаве і смішне. Не знаю чому, але зараз такої роботи стало менше.

— Крім цього поєднували акторську діяльність з педагогічною?

— Десять років викладав у Національному університеті культури та мистецтв. Двоє моїх вихованок нині працюють у Київському академічного театрі юного глядача, двоє — знімаються в кіно, ще одна — служить у Херсонському театрі ім. Миколи Куліша. Жили зі студентами душа в душу. Робили багато різноманітних заходів, ставили вистави. Деякі курси працювали над однією виставо два роки. А в нас за рік було 5−6 заходів, з них — 2−3 вистави. Це була дуже кропітка праця. Інколи і зараз прокидаюся в три години ночі і думаю, що чогось не зміг пояснити своїм студентам.

— Маєте захоплення?

— Люблю квіти. Вирощую їх навіть у своїй гримерці. У нас був великий апельсин, але три місяці карантину його ніхто не поливав і він пропав. У травні посадив знову, зерня проросло. А мій колега по сцені Богдан Бенюк нещодавно привіз нові горщики. Також люблю подорожувати на автомобілі. У цей час відволікаєшся від усіх проблем, бачиш лише красу природи навколо. Ще одне захоплення — читання детективів.

Пригадую анекдот. Запитують у людини: «Ти щасливий?» Вона відповідає: «А куди ж діватися?» Так, я щасливий. У мене двоє дорослих синів. Щоправда по культурі не пішли, а обрали технічні спеціальності. Менший — два роки навчався у ліцеї ім. І. Богуна, вчився життю. Дружина працює викладачем музики, учні її люблять, їздять на різноманітні конкурси.

У 80-ті роки лунала думка, що театр відживає своє. Але вже у 90-ті — ні театр живе! І люди ходять до театрів, повні зали. Сьогодні, через карантинні обмеження зали не можуть бути заповнені більш ніж на половину. Але люди люблять театр, вони хочуть цього спілкування. Думаю, що мистецтво виведе людство на позитив.

  • Ви тут:
  • Я-UA
  • Культура
  • Володимир НІКОЛАЄНКО: «Мистецтво виведе людство на позитив»