Творчі орієнтири Олександра ЯКОВЧУКА

— Напевне любов до музики у Вас почалася з раннього дитинства?

— Моє дитинство минуло на мальовничих берегах річки Смотрич у селі Черче, яке розташоване у центрі Національного заповідника «Подільські товтри — Медобори». Мій батько — Микола Антонович — викладав історію в загальноосвітній школі, матір — Ганна Іванівна працювала лікарем місцевої лікарні. Зачарований грою духового оркестру, що складався з колишніх фронтовиків-музикантів, у 12 років записався у шкільний оркестр, де освоював гру на трубі. Мама, яка свого часу займалася грою на фортепіано, була моєю першою вчителькою. Далі, після двох років занять на фортепіано з професійними приватними вчителями, у 16 років закінчив Кам’янець-Подільську міську музичну школу і вступив до Хмельницького музичного училища на теоретичний відділ. Тут під впливом інших студентів, які пробували себе в композиції, зокрема Миколи Ластовецького, відчув смак до творення музики.

Завдяки фортуні в особі моєї матері, яка порадила мені їхати до Києва для показу своїх творів на кафедрі композиції Київської консерваторії, я отримав запрошення для вступу в консерваторію після 3-х курсів музичного училища, тобто без закінчення училища і отримання диплому. Це був унікальний випадок в історії Київської консерваторії, адже мене прийняли до вишу взагалі без середньої освіти. Потім, правда, довелося складати екстерном екзамени на атестат зрілості.

— Що дало навчання у консерваторії?

— Саме навчання протягом 1971−76 років у Київській державній консерваторії імені П. І. Чайковського (нині Національна музична академія України) у класі видатного українського композитора, блискучого піаніста Анатолія Коломійця, вважаю найголовнішою складовою свого творчого становлення. Крім того, що Анатолій Панасович мав ґрунтовні знання з музично-теоретичних предметів, він вимагав від молоді відповідального ставлення до навчання, здобуття основ професіоналізму, сам працьовитий, не терпів нехлюйства, легковажності, лінощів. Також з теплотою та щирою вдячністю згадую інших своїх вчителів, які навчили гармонії, аналізу музичних форм, читанню партитур, інструментовці та оркестровці. Це Віталій Дмитрович Кирейко, Микола Васильович Дремлюга та Мирослав Михайлович Скорик.

Завершив свої студії в консерваторії оперою «Незабутнє» на власне лібрето за однойменною повістю Олександра Довженка. На той час це був перший випадок в історії Київської консерваторії, коли на випускний екзамен з композиції студент представляв оперу. Пізніше твір був поставлений в оперній студії за участю співаків-солістів Елли Акритової, Олександра Мартиненка, Валентини Стрілець та Галини Слуховської. Диригент — Віктор Здоренко.

— Помітне місце у Ваші творчості займають симфонії.

— Перша симфонія «Біоритми Чорнобиля» розпочата у 1986 році, відразу після страшної катастрофи в житті України — вибуху атомного реактора на Чорнобильській АЕС. Ця апокаліптична подія дала творчий поштовх до написання великого симфонічного твору. Тему принесеної мирним атом біди, що розчахнула життя українців на «до» і «після» катастрофи, висвітлюю як пересторогу людству про його діяння, необдуманість яких може мати фатальні, незворотні наслідки для всього сущого на планеті. У симфонії я втілив особистий досвід у цій події, давав авторські концерти для ліквідаторів у зоні радіоактивного зараження.

Симфонічну поему № 2 «Золоті ворота» (1986) — приурочив до 1500-річчя заснування Києва. Її світову прем’єру здійснив симфонічний оркестр міста Торонто (Канада) під орудою Володимира Колесника у 1996 році, через 14 років після написання. А в Києві твір прозвучав тільки через 23 роки після написання. Його виконав симфонічний оркестр Національної радіокомпанії України під керуванням Вікторії Жадько у приміщенні Національної філармонії України на концертах Київ Мюзик-Фесту 2005 року.

Симфонія № 3 «Відгомін дитинства» на вірші Ю. Сердюка написана 1987 року, друга оркестрова редакція — 2010 року, присвячена подіям Другої світової війни, відображає їх з точки зору дитячого світосприйняття. А в четвертій симфонії-реквіємі «Тридцять третій» на вірші В. Юхимовича для солістів, мішаного хору та симфонічного оркестру (1990) я першим в українській музиці звернувся до табуйованої на той час теми Голодомору. Знайшовши багату, емоційно проникливу основу в поезії В. Юхимовича, поета, який в ранньому дитинстві особисто пережив страшний злочин тоталітарного сталінського режиму проти українського народу, а зрілою людиною зумів осмислити його своїми драматичними поетичними строфами, я упорядкував свій задум у шестичастинну композицію з урахуванням традицій поминальної Служби Божої. Вперше симфонію кияни почули 22 листопада 2003 року — через 13 довгих років після її написання — в Національній опері України у виконанні хорової капели Києво-Могилянської академії «Почайна» (художній керівник Олександр Жигун) та Державного естрадно-симфонічного оркестру України під керівництвом Віктора Здоренка.

Наступну П’яту симфонію «Ностальгія» (2007) — від попередньої віддаляє 17 років. Це був час, коли я переїхав до Канади і майже перестав системно писати музику. Назвавши симфонію «Ностальгія», намагався висловити в ній непогамовну тугу за творчістю, невситимий жаль за минулим життям в Україні, збурення почуттів від повернення до єства творця музичних полотен. Твір вперше прозвучав 6 квітня 2011 року на «Прем'єрах сезону» у виконанні симфонічного оркестру Національної радіокомпанії України під орудою В. Шейка.

— Ще один важливий напрямок — фольклористична діяльність та обробка українських народних пісень.

— Мої духовні орієнтири сформувалися під впливом родинного середовища та аури малої батьківщини — Поділля. Саме чарівне Поділля, його численні народні перекази, легенди, пісенний фольклор формували мій мелодійно-інтонаційний світ як композитора. Вже у роки навчання в консерваторії ставлення до фольклору набуло усвідомленого, професійного підходу, а саме — розуміння його як першоджерела в музиці. Зокрема, спілкування з Анатолієм Коломійцем, котрий у своїй творчості міцно спирався на народні зразки і в цьому ж річищі бачив моє майбутнє, спонукало до заглиблення в роботі над тематизмом власних творів, пошуком адекватних задумові варіантів інтонаційного розвитку.

Думаю, що на формуванні мого світогляду також позначилась збирацька практика під керівництвом Володимира Матвієнка, тодішнього завідувача кабінету народної творчості при консерваторії. Власне, організовувані ним упродовж 1962−1984 років щорічні студентські фольклористичні експедиції вплинули на професійне становлення численної генерації фольклористів, музикознавців, композиторів. У їхньому колі я опановував техніку розшифровування народних зразків, записаних на магнітофонну плівку, і, відповідно, норми паспортизації.

Уже після закінчення консерваторії, працюючи редактором музичного мовлення Українського радіо, під час відпустки я неодноразово здійснював самостійні фольклористичні поїздки селами західного Поділля вздовж Збруча, фіксуючи з перших уст народні перлини. Невелику частину цього масиву (140 пісень) було опубліковано 1989 року у збірці «Пісні з Поділля» (видавництво «Музична Україна») та «Колядки і щедрівки» (видані 1990 року ВАУК). Загалом же я зібрав і підготував до друку близько півтори тисячі зразків, записаних не лише в Україні, а також у колишній Югославії та на теренах Пряшівщини (Словаччина). Наприкінці 1980-х мав намір опублікувати їх у видавництві «Музична Україна», проте рукописи повернули, мотивуючи відсутністю коштів на видання. І сьогодні у моєму приватному архіві зберігаються, очікуючи на оприлюднення, кілька збірок народно-пісенної спадщини — результат багаторічної збирацької діяльності, доробок, що може пролити світло на стан існування фольклору згаданих територій, побутування його жанрів, міграційні процеси пісенних інваріантів та інші питання етномузикології.

У моєму портфелі 345 обробок народних пісень для різних хорових складів, де я намагався впровадити оригінальні принципи обробки народних пісень, докорінно відмінні від усталених в українській класичній музиці. Зокрема, використовую деякі симфонічні принципи розвитку музичного матеріалу в обробках народних пісень, поступово «симфонізуючи» їхню хорову структуру. Мої обробки народних пісень можна знайти в репертуарі багатьох як столичних, так і регіональних хорів. Також вони широко виконуються в країнах, де є українські хори. Серед них хор «Дніпро», хор імені О. Кошиця, хор «Веснівка» з Канади; капела «Думка» та капела бандуристів імені Г. Китастого зі США; хор «Булава» з Великої Британії та інші.

— У новому тисячолітті Ви звернулися до духовної музики, зацікавилися жанрами канонічної літургії та псалму.

— У 2005 році написав «Літургію Святого Іоанна Златоустого», яка звеличує Слово Боже, сповнена віри у милість, ласку Всевишнього. Світова прем’єра Літургії відбулася 26 квітня 2006 року в соборі Святого Олександра (м. Київ), її виконав камерний хор «Хрещатик» під орудою Л. Бухонської. Вдруге цей твір прозвучав на моєму авторському концерті 9 червня того ж року у приміщенні Національної філармонії України у рамках хорового фестивалю «Золотоверхий Київ». Після завершення другої редакції (2009 рік) Літургію виконали у Львові «Галицький камерний хор» (керівник В. Яциняк) та в Києві хор «Хрещатик» (керівник П. Струць).

—Один з улюблених Ваших жанрів камерна кантата.

— До цього жанру звертався у різні періоди своєї творчості. Перша спроба — «Осіння кантата» (1975) на власні тексти для сопрано і камерного оркестру, де тема кохання подається через призму моєї авторської рефлексії на поетику «Тіней забутих предків» М. Коцюбинського, змальованого у повісті почуття Марічки та Івана. Тут опис людського кохання, його народження, становлення, досягнення вершини і смерті-забуття асоціюється з природою, її осіння пора — то щедрий ужинок зробленого, відчутого, пережитого, але і водночас це — передчуття зимового сну, забуття, відходу. Прем’єру здійснили співачка Елла Акритова та студентський камерний оркестр у малій залі консерваторії 1975 року.

Важливою подією свого творчого життя вважаю концерт з п’яти прем’єр нових камерних кантат, що відбувся 3 грудня 2012 року у Будинку архітектора. Кантата «Я до тебе йшов» на вірші Бориса Олійника для баса (соліст Олександр Бойко) та інструментального ансамблю (дві флейти, фаґот, віолончель, фортепіано) присвячена коханню, що не здійснилося, загубилося на життєвих стежках, лишившись смутним спогадом про юність. Кантата «На перехресті серця» на вірші Петра Перебийноса у виконанні Тамари Ходакової (мецо-сопрано) про одвічну синівську любов до матері («Матусю, десь ти за імлою… Дивлюсь я тужно вдалину»), роздуми героя про своє місце на землі («І я на схрещенні орбіт зорю викрешує бентежно»), про швидкоплинність життя («Над бентежною душею, над прожитими літами облітає цвіт вишневий»), про людську пам’ять («І на дзвінкий Чумацький шлях земною піснею полину»). На вірші Василя Стуса створив кантату «Благая Бога длань» для баса і камерного оркестру. Обрав рядки написані за два тижні до відходу помираючим в радянському казематі поетом, які кидають звинувачувальний вирок людському гріху і приспаній совісті, радянській системі і тоталітаризму. Кантаті «Перегортаючи життя прожите» для сопрано і камерного оркестру притаманне вітаїстичне буяння емоцій юного кохання героя віршів Петра Осадчука. Кантата «Ти» на вірші Павла Мовчана для тенора і камерного оркестру (соліст Сергій Бортник) завершила вечір світових прем’єр.

— Писали музику і до театральних вистав?

— У моїй творчій біографії були роки, коли я працював завідувачем музичної частини Київського Молодого театру (1979−1983). Це чи найщасливіші роки мого життя, коли можна було жити, повністю занурившись у бурхливе театральне життя Молодого театру, вільно експериментувати з музикою, виходячи зі сценічної дії. Ця творча лабораторія була для мене дуже плодотворною, у майбутньому дала оригінальні ідеї в музиці інших жанрів. Зокрема, написав музику до вистав «З весною я до тебе повернусь» О. Казанцева, «За двома зайцями» М. Старицького, «Піти і не повернутися» В. Бикова, «Пригоди Аліси у Країні Чудес» Л. Керрола — Б. Заходера, «Три сестри» А. Чехова, «Сватання на Гончарівці» Г. Квітки-Основ'яненка та інші. До речі, вистава «За двома зайцями» з моєю музикою за 25 років пройшла рекордну кількість разів в історії світового театру — понад 800.

Досвід моєї роботи в оперній студії Київської консерваторії та Молодому театрі знайшов своє відображення в балеті «Пригоди у Смарагдовому місті» (лібрето В. Литвинова та О. Балабана за мотивами творів О. Волкова, де вільно перероблені образи й сюжет повісті-казки американського письменника Л. Баума «Чарівник країни «Оз»). Балет поставили на сцені Київського державного музичного театру. Як репертуарний спектакль він з успіхом виконувався протягом шести років.

— Будь-ласка кілька слів про Вашу вокально-інструментальну творчість.

— Хотів би насамперед згадати цикл «12 сонетів В. Шекспіра» для баса і фортепіано, написаний на замовлення знаменитого, світової слави оперного співака з Англії Павла Гуньки для «Антології українського солоспіву», ним особисто започаткованої. Ця антологія містить у собі романси двадцяти трьох українських композиторів-класиків, починаючи від М. Лисенка та закінчуючи, власне, мною. Свій вокальний цикл «12 сонетів В. Шекспіра» написаний українською мовою в перекладі Остапа Тарнавського, але так, що можна, не міняючи практично нічого у вокальній партії солоспівів, виконувати їх адекватно англійською мовою в оригіналі, що є в наш час абсолютно унікальним явищем.

— Що означає для Вас звання лауреата Народної премії імені Тараса Шевченка?

­__ На мою думку, немає нічого вищого для митця, ніж всенародне визнання його творчості. Тим більш, прижиттєве. Я щасливий.