Михайло ФІЦА: «Прагну працювати з класикою, вона вічна»

Заслужений артист України, засновник і актор монотетару «МІФ» Михайло Фіца нещодавно представив на сцені Будинку актора НСТДУ свою нову моновиставу «Дон Кіхот», створену за однойменною п’єсою Михайла Булгакова, що у свою чергу була написана за мотивами роману Мігеля Сервантеса. Михайло переклав текст п’єси українською мовою, а постановку здійснив Петро Миронов. Сьогодні пан Михайло — наш гість.

— Як виник задум створити цю виставу?

— Як і більшість моїх ровесників познайомився з цим твором ще в дитинстві. А років десять тому виникло бажання поставити його і зіграти. Ця тема визрівала довго, були інші постановки, поки врешті зміг повернутися до «Дон Кіхота». Але коли б не робилася вистава, якщо це твоє, якщо ти це любиш і цим живеш, то буде так, як повинно бути і твоє від тебе нікуди не втече.

У «Дон Кіхоті» закладені біблійні істини: не чини зло, роби добро, захищай ображених, люби безкорисливо всім серцем і душею. А якщо правиш, то прав чесно. Коли ж не можеш правити, то йди з цієї посади і займайся своєю справою.

Взяв до постановки п’єсу Михайла Булгакова, дещо скоротив, багато чого додав до неї з роману Сервантеса. У цьому мені допомагала моя дружина Лада. В перспективі хотів би звернутися і до творчості самого Булгакова. Можливо це буде «Майстер і Маргарита».

Головне у будь-якій родині, будь-якій країні — це любов одне до одного. Сьогодні багато озлоблених людей і це страшно. Згадую часи, коли забороняли ходити до церкви, але люди тоді були добрішими ніж зараз. Вважаю, щоб Бог повинен бути насамперед у душі і серці людини. Саме про це наша нова вистава. Дон Кіхот наче дитина, дехто вважає його несповна розуму. Але саме він справжня людина, яка хоче змінити світ на краще.

Режисер вистави — Петро Миронов. Це вже наш далеко не перший спільний проєкт. Костюми придумував сам, виходячи з того, що театр це умовність. Звичайно, можна було додати бороду чи вуса. Але я граю не Дон Кіхота, а людину, яка могла ним бути, граю певну тему. На здачі вистави був момент, що я бачу у залі Дульсинею і дарую їй квітку. Поки-що від цієї творчої знахідки довелося відмовитися, адже в умовах карантину небажаний близький контакт з глядачем, але думаю, що повернуся до неї у майбутньому.

— Чому Ви вирішили обрати такий непростий вид театрального мистецтва як моновистави?

— Я ніколи не плив за течією, як багато з моїх колег-акторів, а завжди проти неї. За роки роботи змінив багато театрів, грав і хороші ролі. Але часто не влаштовувало те, що пропонували. Не можу, як інші актори грати все те, що дають і бути від цього задоволеним. Я в монотеатрі маю можливість робити те, що хочу. Тому вирішив створити такий театр. Тут отримую справжню насолоду від того, чим займаюся. Ніхто не може зіпсувати моєї роботи, крім мене самого. А якщо щось роблю, то з повною відповідальністю від початку до кінця.

Гра у моновиставі від звичайного спектаклю відрізняється тим, що на тобі лежить уся відповідальність. Якщо задіяний у звичайній виставі актор має можливість вийти у гримерку і набратися сил, то тут на відпочинок немає жодної секунди. Весь час потрібно тримати зал, бути максимально сконцентрованим. Я не маю права на помилку. Цим мистецтвом займається не так багато артистів. Це складно, а люди зазвичай бояться складнощів.

— Якими були перші кроки монотеатру «МІФ»?

— Ще у 90-ті грав у моновиставі «Записки божевільного» у Львові. За основу тоді взяв чудовий переклад Максима Рильського. А коли доля закинула до Сімферополя, то режисер Борис Мартинов запропонував поновити цю виставу вже мовою оригіналу на сцені місцевого театру ім. Горького. Ми тоді провели лише дві репетиції. Цей варіант я граю й зараз. 2009 року зареєстрував монотеатр «МІФ». Спочатку грав лише в Києві. Згодом став їздити по інших містах. За понад десять років по п’ять-шість разів об’їздив 55 міст країни.

У столичному будинку актора ходив на моновистави у виконанні Петра Миронова. Побачив, що він має великий досвід у цьому виді мистецтва. А мені потрібна була людина, яка б збоку дивилася на мою роботу і спрямовувала. Ми заприятелювали. А вже в лютому 2011 року поставили виставу «Освідчення» за Антоном Чеховим. Працювати з Петром було дуже легко і комфортно. Ця вистава була зовсім несхожою на попередню.

Наступною стала вистава «Кроткая» за Федором Достоєвським. Режисер — народний артист України Юрій Одинокий. З ним працювати теж було дуже добре. Він мене лише спрямовував. Ми розуміли одне одного без слів. Під час репетицій майже не розмовляли, а говорили вже після того, як вони закінчувалися. До того ж переважно на зовсім інші теми.

— Прийшов час, коли Ви, крім російської, вирішили звернутися і до української літератури.

— Прагну працювати з класикою. Вона вічна. Але вся проблема завжди полягає в матеріалі. Насправді обрати матеріал значно складніше, ніж потім втілити його в життя. Особливо складно знайти якісний матеріал українською мовою. Саме таким матеріалом виявилася п’єса Ярослава Стельмаха «Синій автомобіль», яку мені запропонував Юрій Одинокий. Цей твір може бути автобіографічним для будь-якої людини. Адже кожен у своєму житті хоча б раз відчував подібне на, здавалося би на перший погляд дріб’язковий момент, коли герою в дитинстві подарували синій автомобіль.

У чому щастя людини? Я звертаюся до глядачів у кінці вистави. Хочу, щоб у житті кожної людини хоча б раз був такий «синій автомобіль». Пригадую, я жив у сім’ї, де було шестеро дітей. Разом з батьками і маминою сестрою-інвалідом нас було дев’ять чоловік. Всі ми мешкали в одній кімнаті, а друга була за льох, де зберігалися продукти. Але я відчував такий затишок, таке душевне тепло. Тому що тут жила любов. А інколи людина може мати навколо себе будь-які зручності, навіть жити в палаці, однак їй буде незатишно і недобре. Найголовніше у житті людини душевне і духовне, те, чого не можна нічим виміряти. Є речі, яких не можна придбати. Вони або є, або їх немає.

В Ярослава Стельмаха була така любов у дитинстві. Мати піклувалася про своїх дітей, а потім вона зникла. І він виніс це на розсуд глядача. Можливо цього й не треба було робити. Але це особисте бачення письменника. До речі, він загинув на Бориспільській трасі в автомобілі, що загорівся. Можливо цей автомобіль був синього кольору.

Щастя в любові. Можна подарувати людині не мільйон доларів, а якусь невеличку листівочку або іншу дрібничку і вона буде щасливою, зберігатиме її все своє життя.

Ярослав Стельмах писав про муки творчості, своє особисте життя. А починається все і закінчується сім’єю. Якщо людина цінуватиме свою родину, то й цінуватиме все довкола. А якщо не цінуватиме рідних, то не буде цінувати й нікого іншого, бо значить, що в неї немає душі, немає любові.

— Непевне не випадково після Ярослава Стельмаха Ви звернулися до творчості Тараса Шевченка?

— 2014-го відзначали 200 років від дня народження Кобзаря. Такі дати бувають лише раз на сто років. Хотілося зробити щось до ювілею. Я й раніше виконував твори Шевченка, але вони не були оформлені у виставу.

Колись працював у Львівському національному українському театрі імені Марії Заньковецької. Народний артист України Богдан Козак тоді грав виставу «Посланіє» за поезією Тараса Григоровича. Я попросив дозволу перенести цю виставу у свій театр. Він сказав: «Будь-ласка, я з задоволенням тобі її даю». А виставу я підготував у принципі сам. Дещо змінив по-своєму, так як я відчуваю. Додав кілька нових віршів.

Шевченка називають пророком. Не зовсім погоджуюся з цим твердженням. Він писав про те, що було тоді, але за двісті років нічого не змінилося. Напевне, тому його слова виявилися пророчими. Він не писав, що так буде й далі. Навпаки — прагнув змін. Але ці зміни, на жаль, не відбулися. Я граю цю виставу в багатьох містах. Люди підходять до мене, вони у захваті. Кажу їм, що зміни залежать від кожного з нас. А якщо ми будемо пасивні й далі, якщо будемо погоджуватися з тим, що відбувається, то змін і далі не буде.

— Свою наступну виставу — «Крейцерову сонату» за Львом Толстим Ви теж спочатку хотіли грати українською мовою?

— Так. Навіть замовляв переклад, потім сам його правив. Але це не звучало, це не був Толстой. Зрозумів, що він може звучати лише в оригіналі, так як написано. Грав цю виставу у Львові, Тернополі, Ужгороді, Мукачево. Всюди аплодували стоячі і кричали «Браво!» Я не пропагую якісь політичні речі, я кажу про речі вічні, людські. А вони зрозумілі будь-якій людині. У Тернополі підійшов один одинадцятикласник і сказав: «Ви нам немов скальпелем душу розрізали». Такі слова — висока оцінка творчості.

Я відчув цей твір, відчув усе, що в ньому відбувається. Одного разу в Ніжині до мене підійшли учні художньої школи і сказали, що рік тому ходили на «Крейцерову сонату», але досі перебувають під враженням від побаченого.

Спочатку хотів зробити цю виставу з Юрієм Одиноким. Він сказав, що «Крейцерову сонату» не зрозуміють. Бо на вистави переважно ходить жіноча аудиторія, а жінка не сприйме таку річ, як вбивство дружини. Я кажу, головне не те, що ти робиш, а які зробиш висновки. Намагаюсь, аби мій герой усвідомив, що цього робити не можна. А усвідомлення, як покаяння. Коли розбійник, який за своє життя зробив багато поганих речей покаявся на хресті, він врятувався лише одним словом. Христос сказав йому: «Сьогодні ти будеш зі мною у Царстві Небесному». Тому що головне, аби людина усвідомила.

Ми часто не усвідомлюємо, ми не хочемо каяття перед собою в першу чергу, я вже не кажу перед іншими. А якщо є покаяння всередині душі, тоді будь-яка людина викликає співчуття.

Це була наша друга спільна робота з Петром Мироновим.

— Але «Ревізор» Миколи Гоголя Ви все ж вирішили поставити українською мовою.

— «Ревізор» дуже добре звучить українською. Так само добре звучали і україномовні «Записки божевільного». І глядач прекрасно сприймає ці переклади. Можливо тому, що Микола Васильович має українське коріння. Напевне є ще якісь невидимі речі, які сприяють цьому. Вважаю, що робота здійснена прекрасно.

Як і Шевченко Гоголь писав про те, що відбувається зараз. Він сміється над чиновниками, глузує з тих, хто має владу. Він показує, які вони недалекі, навіть огидні люди. Вони постійно у страху, бо винні. А нікого і нічого не боїться лише та людина, яка не має провини. Їй немає кого боятися і що втрачати, бо її виправдовує сам Господь Бог.

Нічого не змінилося. Просто люди одягли інші костюми, мають машини, квартири. А в середині такі ж, як і були. Людей завжди псує влада і рідко хто може протистояти її згубному впливові.

Всі ми начебто про це знаємо. Тільки забуваємо. Людям треба про це нагадувати час від часу. Потрібно пам’ятати, що все минає, але залишаються вічні речі. Хочу, аби глядачі зупинилися, подивилися нас себе збоку. Якщо після вистави хоча б одна людина зміниться, це вже буде щастя. Проросте зерно добра в одній людині, а потім проросте і в інших.

Над виставою знову працювали з Петром Мироновим. Інсценізацію робив Петро, я щось змінював. Репетиції тривали майже півроку. Зустрічалися рідко, однак — останній місяць частіше. Всього було близько двадцяти репетицій.

Декорації і костюми добирав сам. Намагався, аби у сценографії все було мінімально. А Хлестаков у мене вишукано одягнений, адже люди мають не лише слухати, але й сприймати очима. Також сам добирав музику.

До карантину встиг поїздити з цією виставою Україною. Після кожного показу її ретельно аналізую.

— Чи бувають якісь нестандартні ситуації?

— Приміром під час прем’єри «Ревізора», що відбувалася в Будинку актора, раптом вимкнули світло. Було важко психологічно. Для кожного актора це стрес. Треба було грати не лише у темряві, але ще й без музики. Завжди ставлю себе на місце глядача, який хоче, насамперед, бачити. До того ж бачити все повністю, в об’ємі, з музикою і світлом. І як би не старався актор, втрачається прекрасне таїнство. Повноцінна вистава не може складатися лише з якогось одного чинника. Також це спільна робота актора і глядача. Хотіли перенести виставу на інший час. Але люди захотіли аби прем’єра відбулася саме того вечора, попри непрості умови. Я пішов їм на зустріч.

— Як переживаєте карантинні обмеження?

— Звичайно, працювати в умовах карантину складніше. Люди бояться йти на вистави і я їх розумію. Захворіли мої друзі, у декого з них від цієї хвороби померли батьки. Але я впевнений, що ми все здолаємо, адже людство переживало й не такі біди.

Потроху починаю відновлювати гастрольну діяльність. Їздив до Слов’янська, де у педагогічному університеті грав виставу за творами Тараса Шевченка. Саме цю виставу попросив зіграти ректор вишу. Проте були побоювання, як її сприймуть у цьому місті, адже в ній є різкі речі щодо Москви і Росії. Прийняли прекрасно. Вистава мала розголос. Також грав у Кам’янці-Подільському та Полтаві. Маю творчі зв’язки з понад 40 містами по всій Україні, але поки-що у більшості з них мене прийняти не можуть через карантинні обмеження.

Хочу поставити «Ідіот» Федора Достоєвського, але ще не знаю як він звучатиме українською мовою, а дослівно перекласти цього письменника складно.

  • Ви тут:
  • Я-UA
  • Культура
  • Михайло ФІЦА: «Прагну працювати з класикою, вона вічна»