У пошуках Дон Жуана

— До творчості Моцарта звернувся вперше, — зізнався режисер-постановник, головний режисер театру Віталій Пальчиков. — Він геній, щоб його ставити, з ним треба дружити. Це самодостатній композитор, який, пишучи опери, вже робив їх виставами. Зібралася наша команда — співаки, диригент Сергій Голубничий і зрозуміли, що прийшов час ставити Моцарта. Ідею підтримав директор-художній керівник театру Петро Качанов. Показ був під загрозою, але Петро Федорович дозволив відкласти на п’ять днів запровадження в театрі карантину, і ми встигли показати виставу.

Власне цей задум виник ще три роки тому. Тоді ми почали дуже плідно співпрацювати з Андрієм Бондаренком. Він приїхав з-за кордону і в якийсь момент запитав: «Чому в Україні не йде „Дон Жуан“?» (Це вже зараз його поставила Львівська опера). Ця музика, що проходить крізь віки і крізь світи, повинна була зазвучати і в Києві.

У січні 2019 року відбулося концертне виконання «Дон Жуана» в Національній філармонії України. А минулого театрального сезону, у травні ми планували зробити в Київській опері тиждень Моцарта. Мали вперше в Україні виконати три опери Моцарта «Чарівна флейта», «Дон Жуан» і «Весілля Фігаро». Але карантинні обмеження не дали нам можливості здійснити цей амбітний проєкт. Однак ми не полишили цю ідею і вже частково її реалізували. «Весілля Фігаро» представлене в репертуарі театру, а до роботи над «Чарівною флейтою» маємо залучити режисера Андрія Маслакова.

Відразу вирішили, що виконання «Дон Жуана» буде напівконцертним. Але віднайшли таку форму, щоб саме актор виходив на перший план. Глядачі бачать всі емоції, всі сюжетні перипетії завдяки професійності виконання партій, які написав композитор.

Репетиції тривали протягом тижня. Використали костюми наближені до сучасних. І це не дивно, адже підняті Моцартом питання не втратили своєї актуальності і сьогодні. Хто сказав, що Дон Жуан не міг би існувати сьогодні? Є такі ж Лепорелло, такі ж дівчата як Донна Анна, Донна Ельвіра чи Церліна.

Вважаю, що у нас просто геніальний склад співаків. Насамперед це виконавці головних ролей Андрій Бондаренко (Дон Жуан) і Андрій Гонюков (Лепорелло), а також соліст Національної опери, народний артист України Тараса Штонда, який із захопленням прийняв нашу пропозицію заспівати партію Командора. Запросили і солістку Львівської опери, прекрасну виконавицю, заслужену артистку України Людмилу Осташ (Донна Ельвіра). Чудово заспівала і вдало розкрила образ Дар’я Миколенко (Церліна). Також прекрасно впоралися зі своїми завданнями Юлія Погребняк (Донна Анна), Сергій Бортник (Дон Оттавіо), Олександр Харламов (Мазетто). Такому складу співаків міг би позаздрити відомий Зальцбурзький фестиваль. За кордоном люди платять великі гроші, аби послухати таких виконавців. Ще однією важливою складовою цієї постановки став Національний ансамбль «Київські солісти», музиканти якого бездоганно виконали партитуру Моцарта під орудою Сергія Голубничого.

Створювати виставу з такими професійними артистами справжнє задоволення. Вистава вийшла дуже органічною, адже виконання і режисура доповнювали одне одного. Фінал, як на мене, був дуже драматичним і вражаючим. Особливо хочу відзначити творчу роботу над спектаклем талановитої художниці Марії Грабченко.

Після здійснення цього проєкту з’явилася купа нових ідей. Думаю, що у перспективі зробимо «Дон Жуана» повноцінною виставою, а поки що час від часу виконуватиме концертно. Наступного разу, можливо, у лютому.

Вже другий рік хочемо поставити оперу «Казки Гофмана» Ж. Оффенбаха. З нетерпінням чекаємо того моменту, коли зможемо винести на суд глядачів оперу «Ромео і Джульєтта» Ш. Гуно. Сподіваюся, що ця подія відбудеться у лютому, у День закоханих.

— Моє сценічне життя розпочиналося зі співпраці з Віталієм Пальчиковим, — згадує лауреат міжнародних конкурсів, виконавець ролі Лепорелло Андрій Гонюков. — Ще коли був студентом, Віталій підійшов до мене і запропонував заспівати в опері «Джанні Скіккі» Дж. Пуччіні — спочатку під рояль, а потім із оркестром в Оперній студії Національної музичної академії. Потім була «Розумниця» Карла Орффа, інші проєкти.

Віталій Пальчиков — думаючий режисер, він чітко розставляє пріоритети і чітко дає завдання. Мені з ним дуже комфортно працювати, ще не виникало таких моментів, щоб у нас були непорозуміння.

Попередньою нашою спільною роботою була комічна опера «Viva la mamma (Нехай живе мама!), або Театральні порядки та безлад». Вистава створювалася в дуже стислий термін. На вивчення матеріалу і репетиції був усього місяць. Те, що ми дозволили собі в рамках цієї вистави пройшло, як на мене, дуже непогано.

Стосовно мого персонажа, то дуже не хотів, щоб він виглядав як трансвестит, щоб ми не перейшли якусь межу брутальності. Думаю, що нам це вдалося. Моя Донна Агата — весела, хамовита, я б назвав її одеською бандершею. Вона зробила все для того, щоб і себе показати, і дочку врятувати.

Це комічна роль, а партія Лепорелло в «Дон Жуані» вже драматична, особливо у фіналі, хоча й з елементами комедії. Співав цю партію лише раз у житті багато років тому. Треба було все вчити майже з нуля. Я довго відмовлявся. Коли Віталій Пальчиков ставив цю оперу у Національній філармонії України, то запрошував і мене, але я тоді був за кордоном. А цього разу вже погодився. Думаю, що ми вчергове збурили музичний Київ. Якщо далі працюватиму над цією оперою, то вже шукатиму в Лепорелло щось від себе, аби його якось урізноманітнити. А своєю роботою на цьому етапі задоволений приблизно на 90%.

Зізнаюся, як і на життя кожного співака, на мене карантин вплинув дуже негативно. Адже під час карантину ти сидиш вдома, не маєш можливості спілкуватися з глядачем у залі, з оркестром, із партнерами. Ми — артисти, музиканти — «наркомани», дуже залежні від людської енергетики, залежні від вогнів рампи, відчуття сцени, лаштунків.

Скучив і за гастролями. Доводилося виступати в багатьох країнах. Якщо ти переконливий на сцені, то не виникає ніяких питань стосовно публіки. В будь-якій країні вона тобі аплодує. Проте в Україні публіка менш обізнана стосовно музики. Це проблема, бо скорочується кількість музичних шкіл, немає належного музичного виховання у загальноосвітніх школах. І в результаті ми маємо цілий пласт наших громадян, які практично не знають класичну музику.

Тепер щодо мрій. Як і кожен бас хочу зіграти Бориса Годунова, Мефістофеля. Взагалі ж, оскільки оперний репертуар майже неосяжний, то щось відокремити важко. Хоча знаю дуже багато партій, та весь час доводиться вчити щось нове.

Фото Марії ВОЛКОВОЇ