Олександр ПЕЧЕРИЦЯ: «Театр має бути сучасним!»

Нещодавно ми писали про прем’єру вистави «Трамвай бажання» за однойменною п’єсою Теннессі Вільямса, прем’єра якої відбулася на Камерній сцені імені Сергія Данченка Національного академічного драматичного театру імені Івана Франка. Роль Мітча у виставі виконує відомий актор театру і кіно, заслужений артист України Олександр Печериця. Сьогодні пан Олександр — наш гість.

— До участі у проєкті Вас запросив режисер?

— Так, на роль Мітча мене запросив режисер Іван Уривський. Дуже йому вдячний за довіру. З творчістю Теннессі Вільямса знайомий давно. Цей письменник дуже глибинний, це цікавий автор, якого вважаю американським Чеховим. Він у п’ятірці кращих драматургів цього континенту. Дуже круто попрацювати у такій команді, з такою драматургією. Мені неймовірно пощастило. Це вже наша друга спільна робота з Іваном. Раніше працювали над «Лімерівною» Панаса Мирного, прем’єра якої теж відбулася на камерній сцені нашого театру. Мені завжди цікаво працювати з цим режисером. У нього є своєрідний датчик. Тільки в кінці вистави в цілому можна побачити, що він хоче, які образи він вибудовує, що стоїть за цими історіями, цими мізансценами.

Така драматургія і ця вистава з її художнім рішенням (художник Петро Богомазов), сьогодні дуже на часі. У нас на сцені дуже тісний трейлер, тут ми бачимо певний задушливий простір нашого сьогоднішнього дня через події пов’язані з війною, реабілітацією наших хлопців, які повернулися зі Сходу, ситуацією в країні, пандемією. У суспільства накопичилися несвобода, задуха, з яких хочеться вирватися, повернути собі звичний устрій життя. У виставі є простір, який довелося опановувати шляхом німого кіно. Сама історія вийшла дуже кіношна за своїм форматом, засобами вираження. Було цікаво опановувати саме такий простір, коли в тебе є одне велике вікно і одне вікно маленьке. Ми немов би підглядаємо за чужим життям. Мітч — збірний образ закомплексованих людей, які через певні обставини не знайшли себе, які не мають віри в себе, у всьому шукають винних. Вони течуть за течією, нікуди не рухаються, живуть сьогоднішнім днем, не мають якихось цілей, не прагнуть до чогось. Але в них повно самолюбства. Згодом такі стають сліпими та жорстокими.

Колеги по сцені — Тетяна Міхіна, Тетяна Шляхова, Віра Зінєвич, Світлана Косолапова, Михайло Кукуюк, Дмитро Рибалевський і Дмитро Чернов — це мої друзі, моя театральна родина. Це далеко не перший наш спільний проєкт. З однієї роботи в іншу переходимо майже тим самим складом. Закоханий в них, їхню енергію, їхнє бажання розвиватися, пробувати себе в нових барвах, розкривати в собі нові грані. У нас два склади, отож, маю щастя дивитися виставу і як глядач. Мене щоразу вражає гра моїх колег. Вистава неймовірно людяна, неймовірно тонка. Вона про мене, мої страхи, переживання, мою скутість, бажання вирватися, знайти себе. Ми тільки випустили виставу. Вона як дитина буде рости, дорослішати. Сподіваюся, що з часом набере якихось несподіваних тонів. Робота триває.

— Вже багато років граєте у виставі «Самотня леді». Як за цей час змінився Ваш персонаж?

— Театр не стоїть на місці. Він змінюється як і ми, як і світ довкола. Мій персонаж подорослішав разом зі мною. Коли починали роботу над виставою було цікаво і складно. Відразу не змогли знайти спільну мову з виконавицею головної ролі, народною артисткою України Галиною Гилярівною Яблонською. Ми представники двох різних поколінь, двох абсолютно різних театральних шкіл, різного способу вираження, різних ритмів. Сповідуємо різний театр. Довго притиралися одне до одного. Але завдяки цій відмінності відбулася якась магія, тому що поєдналися два світи, стався тандем двох абсолютно різних епох. Можливо у цьому і є таємниця довгого життя цієї вистави. Поставив виставу Петро Ільченко. Саме в цього режисера я дебютував на сцені театру Франка у виставі «Шельменко-деньщик», в якій із задоволенням граю й досі.

— У той же час ще одна вистава за Вашою участю — «Щоденники Майдану» протрималася у репертуарі не дуже довго.

— Ця вистава й не могла довго йти. Це була певна рефлексія, наше сприйняття подій, що відбулися. Ми поговорили про них кілька місяців, рік. Потім ці питання перестали бути актуальним для самих виконавців. Вже почалася війна, інші процеси, які хвилюють мозок і серце. А театр має бути сучасним.

— Напевне знаковою для Вас стала роль князя Мишкіна у виставі «Ідіот» за Федором Достоєвським?

— Ця робота — напевне мій хрест. Вона складна і неоднозначна. Кожен раз це для мене виклик. Є ролі, персонажі в яких немає підлоги, даху, вони безкінечні. Неможливо просто взяти і зіграти. Задовго готуюся до цієї вистави. Ще за тиждень починаю перечитувати не тільки п’єсу, але й роман. Я пам’ятаю відчуття цього роману, той обертон, з яким він зі мною говорить, відчуваю цю тему. Приходить час і пам’ятаю тільки саму виставу, якісь завдання, з якими має впоратися мій персонаж, а цього мало. Там є ще якась історія, якась атмосфера, енергія, які я змушений кожен раз пригадувати перечитуючи роман. Там багато відповідей. Звичайно, кожен актор грає сам себе, так само як і автор пише роман про себе. Не можу зіграти чужі риси характеру, якщо я про них не знаю. Це стосується всіх моїх ролей, в тому числі й в «Ідіоті».

— Однією з Ваших нових робіт стала роль Миколи Задорожного у виставі «Украдене щастя». А чи бачили Ви як цю роль виконував Богдан Ступка?

— Так. І навіть грав у цій виставі. Щоправда лише в масовці. Це був для мене якийсь космос. Щоразу дивився за кулісами. Та вистава відкрила для мене геніального Богдана Сильвестровича Ступку, від якого не міг відірвати очей. Пам’ятаю з яким болем він ніс цю історію. Це була немов поранена дитина, яка не знала за що її мучать. Весь час лунало питання: «За що я покараний?» Звичайно, велика відповідальність грати цю роль після Богдана Ступки, так само як і князя Мишкіна після Яковлєва та Миронова. Звісно, я не збираюся грати як Богдан Сильвестрович і в цьому немає потреби. Але мимоволі з’являються страхи, адже люди все рівно будуть порівнювати. Жену від себе ці думки, продовжую працювати над персонажем. Він стає моїм другом, дитиною, якою опікуєшся, намагаєшся виправдати. Безмірно вдячний долі за зустріч з режисером Дмитром Богомазовим, ця зустріч знакова, я захоплений, кожна робота це неймовірна і цікава подорож, я кайфую, я багато чому навчаюсь у цій подорожі і бачу скільки всього ще треба навчитися !!!

— А як доля звела з Театром Франка?

— Насправді це досить проста історія. Був студентом театрального університету. На дипломну роботу до на нас прийшов Богдан Сильвестрович Ступка. Запросив наш курс на прослуховування. У театрі у той час відбувався конкурс на заміщення вакантних посад. Я пройшов. З 2004 року служу на цій благословенній сцені. Не можна грати в театрі і не любити цієї роботи. Кожен персонаж це немов ти, тільки в інших запропонованих обставинах. Якби я виховувався у тих цінностях, що й мій герой, жив у той час, напевне теж став би таким. Тобто, я проживаю його життя. Ті ролі, які надзвичайно складні, є для мене найціннішими. Тому що я їх викохав, випестив, вистраждав. Маю на увазі вистави «Ідіот», «Украдене щастя», «Самотня леді», «Morituri te salutant» і крайню на сьогодні виставу «Трамвай бажання». Мрію зіграти якогось негативного персонажа. У театрі таку роль зіграти простіше, а в кіно дуже велике значення має типаж. На негативні ролі в кіно не кличуть навіть на проби. Але в перспективі все ж сподіваюсь зіграти таку роль.

— Як у Ваше життя прийшло кіно?

 — Закохався у кіно завдяки фільмам за участю Джекі Чана. На початку 2000-х, коли був студентом, почав зніматися. Таким чином підробляв. Адже тоді для студента мати додаткові 20−30 доларів це були великі гроші. Знімаюся і сьогодні. Чекаю ролей у великих метрах прокатного кіно, страшенно хочу до цього доторкнутися. Саме в кіно почав грати героїв. До цього таких ролей не було і в театрі, поки там не почав грати у виставах «Три товариші» та «Ідіот».

 — Напевне багато хто запам’ятав чотирьохсерійний серіал «Століття Якова», що вийшов на каналі «1+1».

— Роль у цьому серіалі для мене знакова. З неї починалася епоха історичних ролей. Вже потім були «Сага» і «Кріпосна». Дуже подобається мій персонаж — Тиміш. Спробував тут себе в ролі героя. До цього був фільм Михайла Іллєнка «Толока», прем’єра якого відбулася зовсім нещодавно. Тут граю харазматичного героя з чоловічим характером. Невеликий, але яскравий епізод. Я зрозумів, що мені це підходить, мене це хвилює, мені хочеться це грати. Також знаковим став канадський проєкт «Гіркі жнива», що був знятий британцями частково в Україні, частково у Британії, і присвячений темі Голодомору.

Новий серіал «Сага» вийшов на телеканалі «Україна». Мій персонаж спочатку вірив більшовицьким ідеям, але швидко в них розчарувався. Це аналогія, що весь час повторюється. Спочатку ми в щось віримо, б’ємося за нього. А потім… На жаль ми не вчимося на своїх помилках. Те, що відбувається у нашій країні сьогодні теж є частиною забутого, що ми вже пройшли. Не треба до цього більше повертатися, а ми повертаємося. Напевне історія має свої кола. Сподіваюсь, що колись зможемо вчитися на помилках. Коли запропонували проби, мені відразу сподобався серіал «Сага». Зрозумів, що це буде цікавий проєкт — знятий українцями про українців. Цінність його в тому, що тут ми досліджуємо себе, власну історію, свою душу. Це невеликий екскурс в історію, якою вона була останні 100 років. Маємо цьому вчити наше підростаюче покоління.

— Ви згадали про серіал «Кріпосна», два перші сезони якого показав канал СТБ. Які, на Вашу думку, причини популярності цього серіалу?

— В основу сюжету покладена цікава історія. Він дуже яскравий, костюмований, професійно знятий, красива картинка, чудові актори. Це історія, в яку ти віриш і відразу починаєш співпереживати. Працювала над серіалом команда однодумців. Думаю, що в його популярності немає нічого дивного. Прокат «Кріпосної» дуже вдало пройшов у Польщі. Через карантин на деякий час зйомки призупинилися, зараз у запуску третій сезон, в якому я, якщо нічого не завадить, гратиму. Коли починали знімати серіал у Театрі Франка тривала робота над виставою «Ідіот». І тому, хотів того чи не хотів Панас з «Кріпосної» увібрав у себе деякі риси князя Мишкіна (усміхається) — такого ж мудрого, доброго, всепрощаючого, наповненого любов’ю персонажа. Українські і закордонні глядачі через соціальні мережі мене часто запитують коли буде продовження.

— Напевне є специфіка зйомок в умовах карантину?

— Сьогодні цей процес йде важче. Все постійно змінюється. Дуже залежу від свого графіку в театрі. Через те, що люди хворіють, часто змінюють вистави. А на зйомках ті ж обмеження, що і всюди — масковий режим, дистанція та ін.

— Чи брали участь у міжнародних проєктах?

— Лише у вже згадуваному фільмі «Гірка жнива». Це був для мене неймовірний досвід, усвідомлення того, який рівень англійського кіно, як у них все це побудовано. Був там на студіях, цих локаціях, цих павільйонах. У них вищий рівень цього всього ніж у нас. Ми до цього рівня лише прагнемо. Але наше сьогоднішнє кіно дуже швидко розвивається. І це мене дуже тішить. Звісно, сама індустрія там розвинена більше. У них більше проєктів для внутрішнього ринку.

— Про що мрієте, чим захоплюєтесь?

— Мрію попрацювати з іноземними режисерами, які сповідують іншу культуру, спробувати щось для себе абсолютно нове. Думаю над тим, що змушує людину займатися творчістю. Кожен витвір мистецтва народжується через переживання його автора. Зараз передивляюся фільми Тарковського. Це прекрасно! Маю захоплення, але не маю на них часу. Приміром, люблю грати у футбол, але не граю і від цього страшенно страждаю. Дуже кохаю свою дружину Анастасію, (теж актрису), весь вільний час проводжу зі своєю родиною, виховуємо сина, якому щойно виповнилося шість місяців.

Фото з сайта театру