Лариса НЕДІН: «Життя без випробувань не буває»

Для відомої української акторки, письменниці, журналістки, лауреатки численних мистецьких та літературних премій і конкурсів, заслуженої артистки України Лариси Недін 2020 рік ювілейний. Хорошим подарунком для мисткині стала книжка «Лариса Недін. У зоні досяжності», яку написала Наталка Капустянська. Нещодавно у Київській академічній майстерні театрального мистецтва «Сузір'я» відбулася презентація цієї книжки. А сьогодні пані Лариса — наша гостя.

— Розкажіть будь-ласка, як створювалася ця книжка.

— З пані Наталею ми знайомі давненько. Перетиналися на різних творчих заходах, зокрема тих, що проводилися в бібліотеках. Коли Н. Капустянська була головним редактором газети, що виходила у Солом’янському районі столиці, вона написала про мене кілька статей, також писала і в інші видання. Була її публікація і в газеті «Культура і життя», коли у видавництві «Криниця» вийшла моя книжка «Передчуття свята». Поступово ширшало коло наших спільних знайомих.

Якось вона мені сказала: «Ларисо Миколаївно, Ви, завдяки своїй передачі, популяризуєте стількох людей, стількох відкриваєте Україні. А знані у Вас відкриваються по-новому. А Вас часто запрошують на інтерв’ю?» «Так, буваю на телебаченні і радіо. Але не так часто, як приміром естрадні співаки». Вона мені: «Напишу про Вас книгу». Я засміялася, чесно кажучи, подумала, що це жарт.

Після того, як пані Наталя почала мені надсилати на пошту запитання, я зрозуміла, що це не жарт. Вона збирає матеріал і збирається щось писати. Книжка дуже схожа на монографію. Багато матеріалу вона познаходила сама. Наші новітні цифрові технології дають можливість це зробити. Дещо я дістала зі свого домашнього архіву. Зокрема, перші публікації, які з’явилися, коли я ще працювала у театрі в Чернівцях. Вони були в газетах «Радянська Буковина» та «Молодий Буковинець».

Потім вона почала мені надсилати готові розділи, аби узгодити якісь дати, щоб не було неточностей. Коли їй захотілося написати про моє дитинство, батьків, ми зустрічалися в кафе за чашкою кави. Для нас непомітно пролітали дві-три години в розмовах.

Коли книжка була практично готова, пані Наталя надсилала частини верстку, щоб можна було точно вивірити. Адже якби ти не вичитував, все одно у комп’ютерній верстці будуть якісь помилки.

— Під час презентації книжки говорили про сім Ваших талантів. Почали з акторського.

— Ці сім талантів визначила народна артистка України Тамара Стратієнко, на одному з моїх творчих вечорів, що відбувся у Національній спілці письменників України ще 2017 року. Можливо хтось бачить й інші мої таланти, а хтось не бачить і цих (усміхається).

Вважаю, що допоміг Бог, аби здійснилася моя мрія. У школі ще в сьомому класі зрозуміла, що буду артисткою. Брала активну участь у різних шкільних гуртках. Мене часто залучали до різноманітних мистецьких заходів.

Вступала до Київського театрального інституту ім. Івана Карпенка-Карого (нині Національний університет театру, кіно і телебачення). Але це був шлях крізь терни. Вступила не з першого разу. До цього жила в родині, де батьки розлучилися. Тато вдруге одружився з жінкою, яка була взагалі далекою від мистецтва. Вона не сприйняла мого вибору, так само як і тато, який все життя пропрацював у колгоспі. «Це якась дурниця, — сказав батько, краще йди вчитися на вчителя, або інженера». Але я не збиралася туди вступати.

Поїхала до Києва. Тато зі мною, його відпустили на два дні. Звичайно, того рівня підготовки який мала не вистачило і я не вступила з першого разу. В рідний Овідіополь вже не повернулася. Розуміла, що мені треба розвиватися. При театральному інституті були підготовчі курси. Була переконана, що саме вони мені допоможуть. Тато був лихий. Залишив мені 10 карбованців, а квиток на поїзд Київ-Одеса коштував 7.80. Він сказав, що через день я сама повернуся. У Києві у мене нікого не було, але я не повернулася. Бог послав хороших людей, які мене прихистили. Я мала змогу ходити на курси при театральному інституті, а студенткою стала лише з третьої спроби.

Зараз вже сама викладаю в університеті. Й до сьогодні переконана, що навчалася у найкращих викладачів. Це був старійшина театральної школи, професор Леонід Артемович Олійник і його помічниця, права рука — народна артистка України Ада Миколаївна Роговцева. Її ім’я і сьогодні вимовляють з трепетом. А тоді вона була в самому розквіті, примою Національного театру російської драми імені Лесі Українки.

Леонід Олійник прищеплював нам любов до ідеального театру, якого вже практично немає. А Ада Роговцева до театру сучасного. Леонід Артемович ніколи не шкодував часу, наших лекційних чи практичних занять, щоб Ада Миколаївна розповіла про свою гастрольну діяльність, або повела на репетиції, які проводив Роман Віктюк. Можливо, саме завдяки їй я залишилася в професії. З нами вчилися режисери. Це був спільний акторсько-режисерський курс. З режисерами займався Сергій Данченко. Студентство — прекрасний час. Ми були дружним курсом, дуже любили своїх педагогів.

Після інституту був вибір. Мене і ще кількох випускників запрошували у Харків, Дніпропетровськ і Чернівці. Можливо я обрала Чернівецький театр тому, що його створювали ті ж архітектори, що й Одеський оперний. А я школяркою дуже любила одеські театри і часто їх відвідувала. Також зіграло роль, що на наші випускні іспити приїздив тодішній головний режисер Чернівецького театру Петро Колісник. Він запропонував мені і Юрію Марчакові їхати туди працювати і відразу сказав, що саме на нас ставитиме виставу за п’єсою Тараса Шевченка «Назар Стодоля». Ми їхали вже на головні ролі.

Час роботи в Чернівцях згадую з великою вдячністю. Коли ти вчишся в інституті, то весь час перебуваєш під опікою своїх вчителів. Які намагаються вигравірувати з тебе діамант, що сяяв би різними гранями. Потім починається самостійне життя і тобі треба доводити, що ти професіонал. Крім Петра Колісника у театрі працювали відомі режисери Євгенія Золотова і Анатолій Литвинчук. Зі мною працювали всі три режисери, бачили в різних ролях.

Євгенія Золотова бачила як артистку, що співає, брала у водевілі, мюзикли. У Литвинчука грала у постановці «Як загинув Гуска» Миколи Куліша. У «Законі» Володимира Винниченка мала грати Інну, але на той час вже переїхала до Києва.

З 17 репертуарних вистав грала у 13-ти. З інституту ми приїхали до Чернівців у чотирьох, всі співали. Дуже швидко утворили квартет, нас часто запрошували на різні концерти.

Вважаю, що акторська доля у мене склалася досить щасливо. Потім був театр-студія «Будьмо», який очолював Сергій Проскурня. Це був період театрів-студій, творчих експериментів, пошуків, співпраця з американським театром. Пізніше співпрацювала з Київською академічною майстернею театрального мистецтва «Сузір'я», яку очолює Олексій Кужельний.

— Другий Ваш талант педагогічний?

— Навчатися мені було легко, закінчила школу з Золотою медаллю. (Можливо поведінка була не завжди відмінна, але то вже зовсім інша історія). Коли навчалася у 9−10 класах, то за дорученням директора школи заміняла вчительку у початкових класах, якщо та хворіла. Це було дуже почесно. Я цим пишалася, а набутий досвід потім знадобився.

Згодом, коли вже працювала в Чернівцях, весь час викладала в якихось гуртках, училищах, на підприємствах. Коли повернулася до Києва, викладала театральну справу в одній зі столичних шкіл.

Леонід Олійник дізнався, що я повернулася до Києва, паралельно з театром працюю на радіо. Запросив мене викладати до своєї майстерні. З легкої руки Леоніда Артемовича почала викладати акторську майстерність і сценічну мову. Коли народилася донька, я не деякий час припинила свою викладацьку діяльність, а 2008 року знову повернулася до університету.

У цей час наші студенти перейшли на болонську систему, яка передбачає 5 років навчання. На п’ятому курсі у студентів мали з’явитися предмети, які могли б бути суміжними з професією актора — ведучий на радіо, телебаченні, озвучка, дубляж. А я вела багато телемостів, популярних радіопрограм: «Від суботи до суботи», «А ми до Вас в ранковий час», «І знову зустріч», а також мою авторську програму «Вечірній клуб актриси Лариси», різноманітні концерти у Національному палаці мистецтв «Україна», на телебаченні багато озвучувала і дублювала.

Мене запросили на роботу на кафедру акторського мистецтва і режисури драми, яку тоді очолював Михайло Резнікович, а нині — Богдан Бенюк. Я викладаю для акторів дисципліни: «Основи майстерності телеведучого» і «Робота з мікрофоном. Озвучка і дубляж». А з 2018 року, ще й сценічну мову в майстерні Олега Замятіна.

— Яке ставите перед собою головне завдання як педагог?

— Щоб молода людина повірила в себе. Коли була студенткою, то було важливо, аби студенти і викладачі відчували одне одного. Аби студент міг вільно, розкуто працювати. Щоб тебе ніхто не ламав через коліно. Намагаюся наслідувати своїх викладачів. Бачу, що це дає результат. Коли студент довіряє тобі і йде за тобою, це найголовніше. Тоді він стає як пластилін, з яким ти можеш робити що хочеш. Це приносить свої результати. Також великого значення надаю самостійній роботі студентів.

— Також Ви майстер художнього слова.

— У радіоефірі я озвучила дуже багато літературного матеріалу. У нас були такі передачі як «Поетична сторінка», «Малий літературний жанр» — новели, оповідання. А коли з’явився роман Юрія Хорунжого «Садовський садить сад з Марією і без…», ми з Володимиром Карпінським прочитали його в особах. Тоді ще не було такого жанру, як літературний серіал і ми, по суті, стали першопрохідцями. Брала участь у багатьох радіовиставах. Найбільшу насолоду мені принесли роль Донни Анни у «Камінному господарі» за п’єсою Лесі Українки. Вже згадувала, що не встигла зіграти Інну з п’єси Винниченка «Закон» у Чернівцях. Зате зіграла її на радіо. А в прекрасній драматичній поемі Леоніда Горлача «Мазепа» — Мотрю Кочубеївну.

Мій улюблений жанр — моновистави. Дві такі вистави зіграла в Київській академічній майстерні театрального мистецтва «Сузір'я». Вони мали великий розголос, про них багато писали. Перша створювалася до 2000-ліття Різдва Христового за кіноповістю Василя Ілляшенка «Невідома легенда про Клавдію Прокулу, дружину Понтія Пілата, про Понтія Пілата та Ісуса Христа». А до 20-річчя моєї творчої діяльності у 2008 році зіграла тут виставу за драматичною поемою Марії Морозенко «Поза зоною досяжності, або Magdalina.com.ua». Ця вистава увібрала в себе багато матеріалів, які надала міжнародна організація Lastrada, що допомагає визволяти жінок з сексуального рабства.

Багато моновистав записала на радіо. Скажімо, режисер Наталія Стрижевська, яка, на жаль не так давно померла, відкрила для мене львівську поетесу Наталію Давидовську. Я про неї до цього нічого не знала. Вона померла дуже молодою. І коли мені до рук потрапила книжка її поезій і драматичних поем, ми зробили дивовижну моновиставу «Почайна», де минуле перегукується з сучасністю.

За драматичною поемою Лесі Пилип’юк-Диркавець, редакторки дитячого журналу «Дзвіночок» зробили моновиставу «Роксоляна». З величезним задоволення працювала над моновиставою за оповіданням Вірджинії Вульф «Герцогиня і банкір». Кілька разів поверталася до образу княгині Ольги, який я дуже люблю. Перша — багатолюдна вистава за п’єсою сучасного письменника Ігоря Павлюка «Ренегатка», де я зіграла княгиню від дівчинки до останніх днів. Друга — моновистава за драматичною поемою Марії Морозенко «Княгиня Ольга».

Не кажучи вже про те, скільки довелося перечитати в радіоефірі поезій Пушкіна, Лермонтова, Ахматової, Цвєтаєвої. На зорі незалежності почали з’являтися розкішні переклади цих поетів українською. Почали повертатися імена з діаспори, а ще — наша сучасна література. Це і Наталія Дзюбенко-Мейс, і Наталка Білоцерківець, і Олена Матушек, і Любов Голота, і Марія Морозенко, і Ніна Шаварська, і Ганна Чубач, Ірина Жиленко, Ліна Костенко, Оксана Забужко, Світлана Йовенко, Світлана Короненко. Цей список можна продовжувати і продовжувати.

Ці програми були щоденними. Багато редакторів, знаючи, що я професійна актриса, яка до того ж ще й викладає сценічну мову, дуже часто зверталися до мене. І я із задоволенням це робила.

— Чи не зменшується в останні роки роль радіо?

—  Звісно, воно не зникне. Сьогодні ми можемо чути радіо в телефонних додатках, є радіо сьогодні в машинах. Але там нас цікавлять новини, прогноз погоди або музика. А за часів СРСР та на зорі Незалежності функції радіо були іншими. Нині дротове радіо відмирає. Нам легше користуватися цифровим форматом, де те, що нас цікавить, можна послухати й заднім числом.

Вважаю себе щасливою, що застала той золотий час, коли радіо надавали більшого значення ніж телебаченню. Воно оперативніше. Але зараз все змінилося. Комп’ютер, який приніс у наше життя багато зручностей, на превеликий жаль, має і негативні складові.

Тішить те, що залишився затребуваним такий жанр як радіовистава. Подивіться, наскільки затребувана сьогодні аудіокнига, скільки літературного матеріалу ми можемо послухати в машині, вставивши диск.

— Багатьом Ви відомі як журналістка.

— Звання заслуженої артистки України я отримала не від театру, а працюючи в системі Держтелерадіо, як ведуча мистецьких та розважальних програм, як виконавиця. У різні роки очолювала редакції мистецьких, розважальних, культурологічних програм.

Мене ніколи не цікавила чиста журналістика. Я розуміла, що це не моє. Очевидно не змогла б працювати в аналітичних програмах чи службі новин. Мені це зовсім нецікаво. А от в художньому мовленні, де журналістика поєднується з різними жанрами мистецтва — це моє. Говорити виражальними засобами радіо про мистецтво стало моєю стихією, де я багато в чому реалізувалася як актриса, як журналістка, як письменниця і як редакторка.

— Ваша дочка Софія обрала професію актора. Чи був тут мамин вплив?

— Мого впливу тут не було. Ніколи не можна повторити чиюсь долю. Працюючи в педагогіці часто бачу, які колосальні помилки роблять деякі батьки, які не реалізувавшись, намагаються свої мрії втілити в дитині. І не цікавляться, хоче цього дитина чи ні.

Я дала доньці ґрунтовне естетичне виховання. Вона на відмінно закінчила музичну школу і сьогодні дуже добре грає на фортепіано. Крім цього освоїла гітару. З дитинства професійно займається танцями. Оволоділа школою бально-спортивних танців, брала участь у багатьох професійних турнірах. Також відвідувала різні гуртки, непогано малює у техніці петриківського розпису. У неї є хист літературний.

Усе це було присутнє в її житті. І коли прийшов момент обирати місце навчання, вона сказала, що хоче в театральний. Але сучасне покоління прагматичне. Моя дитина керувалася ще й тим, що коли акторська кар’єра не складеться, цей диплом згодиться й для інших суміжних професій. Це і телебачення, і радіо, педагогіка, танці, вокал, музика.

Однак я її кілька разів перепитувала: «Доню, а ти впевнена?» Наводила багато прикладів, як важко влаштуватися на роботу. Зараз з’явилося багато нових «вишів», які готують професійних акторів. До того ж, готують на високому професійному рівні. Конкуренція шалена і багато випускників залишаються без роботи.

— Але вона не передумала?

— Вчилася у майстерні у професора Євгенії Олександрівни Гулякіної. Все це відбувалося на моїх очах. Я не втручалася, тому що ми з Софією дуже різні. Її дипломна робота за професійним рівнем, як на мене, вийшла досить пристойна. Спочатку була вистава за п’єсою Марка Кропивницького «Дай серцю волю, заведе в неволю», в якій зіграла одну з головних ролей — Софію, потім вистава за п’єсою відомого бродвейського письменника Леонарда Герша «Такі вільні метелики», де Софія грала головну роль. А у виставі «Ведсайська історія» змогла втілити всі свої танцювальні таланти. Вона має досвід озвучування текстів на радіо, крім цього її почали запрошувати на зйомки в кіно.

Мені дуже приємно, що Софію взяли працювати в Театр на Михайлівській (Центр мистецтв «Новий український театр»). Дуже шаную режисера, художнього керівника цього театру Віталія Кіно — учня Едуарда Марковича Митницького, який свого часу створив Театр драми і комедії на лівому березі Дніпра. Віталій має свій стиль, свій почерк. На сьогодні — це подвиг, створити театр, утримувати його і ставити не лише розважальні вистави, але й глибоку драматургію, яка дає акторові можливість зростати, пізнавати себе. Сьогодні доня має в театрі дві пристойні ролі драматичного характеру, задіяна в репертуарі для дітей. Вважаю, що це непоганий старт через півтора роки після закінчення університету. Але «годують» Софію поки що танці…

— Не можу не згадати і про Ваш літературний талант.

— Найбільше реалізувалася у творах для діток. Мене це і тішить, і гріє. Спочатку думала, що перестану писати для дітей коли виросте моя донька. Продовжую писати можливо ще й тому, що в мене є маленькі племінники. А може через те, люблю маленьких дітей, сприймаю їх, як янголяток. Є якісь подразники, що змушують мене писати. Твори народжуються легко і швидко.

Вдячна народному художнику України, багаторічному керівнику видавництва «Криниця» Леоніду Андрієвському, який видав мою першу книжечку для дітей «Дякую тобі, Боже!» До неї увійшли вірші на християнську тематику. Ця книжка має щасливу долю, вона розійшлася Україною. Саме вірші з цієї збірки увійшли до циклу духовних пісень, які написала композиторка Ольга Янушкевич. Пані Ольга зі своїм дитячим колективом займається паломницькою діяльністю. Виступає з цією програмою при різних церквах.

Потім у моєму доробку з’явилися книжки «Хитре лисенятко», «Святий Миколай», «Пори року». Згодом знову повернулася до суто християнської тематики. В мене є книжка «Христос Воскрес», де я в дохідливій формі розповідаю діткам про християнські цінності. А в книжці «Рік Господь благословляє» пори року об’єднані через релігійні свята, які широко відзначаються в народі — Покрови, Михайла, Миколая та ін.

Пишаюся книжкою «Передчуття свята», яка вийшла 2015 року за державної підтримки. До неї увійшли прозові і віршовані казки. Вірші, музику до деяких з них написала київська композиторка Людмила Левченко-Бутуханова.

Крім цього в моєму творчому доробку є доросла література. Це три поетичні збірки. Перша вийшла 1997 року у видавництві «Молодь», називається «Світ приречений на гріховність. У 2005 році вийшла книжка «Душі моєї оркестри», а 2019-го — поетична збірка ще й з нотним матеріалом «У сонцесяйність завтрашнього дня».

Є в мене і одна прозова книжка, якою я дуже пишаюся. В неї ввійшли твори, що народилися як рефлексії на оповідки моєї покійної бабусі Гані. Це повість про голодомор «Дощ змиває всі сліди» і кілька новел.

У рамках своєї програми «Вечірній клуб актриси Лариси» доля звела мене з Петром Перебийносом, який на той час був головним редактором газети «Літературноа Україна». Подарувала йому цю книжку зі словами: «Мені дуже цікаво буде почути Вашу думку про мою прозу». (Про мою поезію він тоді вже знав). Було дуже приємною в одному з наступних номерів «Літературної України» побачити уривок з моєї повісті, який він назвав «Червоні колоски». Через кілька років була ведучою на фестивалі «Червона калина» у Тернополі. Тут придбала фоліант «Свічадо Зореслава. Посібник для викладачів і студентів зі сценічної мови». Вже повертаючись до Києва, у потязі побачила серед багатьох авторів і своє ім’я. «Боже, — думаю, — як цікаво».

— Напевне пишете нову книжку?

— Як відомо, дитина бачить світ спочатку очима батьків. Саме цей момент лежатиме в основі моєї нової книжки. Потім хочу допрацювати й розширити свій прозовий доробок з того, що мені розповідала бабуся Ганя. У нас на півдні під час Другої світової війни стояли румунські війська. З одного боку при них працювала церква, було дозволено викладання у церковно-приходській школі, щоправда румунською мовою навчання, а в усьому іншому вони були жорстокіші за німців. Бабуся мені розповідала і багато інших цікавих історій. Я їх пам’ятаю, хочу лише художньо оформити. Є бажання написати щось про сучасну молодь. Оскільки я весь час серед студентства, є якісь рефлексії на їхні смаки, на те, як вони сприймають нас, дорослих. Задумів багато…

— Про Вас говорять як про хорошу господиню.

— Скажу скромно, що я непогано готую. (Усміхається). Принаймні так кажуть ті, хто куштував мої страви. Думаю, що вміння добре готувати насамперед притаманне вихідцям з села. Моя мама і бабуся теж смачно готували. А я людина емоційна і більше ніж півтори години на кухні не витримую. Паралельно маю готувати кілька страв.

Моя коронка — перші страви. Скажімо український борщ кожного разу буде різний. Сьогодні з квасолею чи з грибами, а завтра без них. У нас півдні дуже люблять зелений борщ, але готують його не так, як, приміром, на Київщині. Люблю готували розсольники, капусняки, різноманітні супи, їх тільки зараз у моїй голові більше 10 видів. У моєї бабусі була піч у саду і до морозів у хаті нічого не готували. Тому люблю готувати в духовці, запікаю м’ясо, рибу, овочі. Також смачно варю кутю.

— Що б Ви хотіли сказати на завершення нашої розмови?

— Ми живемо у дуже складний час. Але кожне покоління буде казати: «Ми жили у складний час. Така планида кожної людини, що на життя припадають якісь спокійні, хороші періоди, але є й періоди випробувань. Взагалі без випробувань життя людини неможливе. Зараз вся наша планета переживає ці випробування.

Проте життя одне. Нам ніколи чекати, що мине коронавірус чи закінчиться війна. Життя триває. Треба не забувати про радість, яку нам дарує кожен день. Маємо цінувати кожну прожиту хвилину.

Зробила для себе висновок: щасливі ті люди, які не є егоїстами. Егоїзм базується на заздрощах, він руйнує людину з середини. Заздрощі — це породження зла, а зло завжди руйнує. Закликаю свою доньку, своїх близьких, студентів — проявіть силу волі, навчіться у собі народжувати позитив і любов. Коли людині вдається цього досягти, а це колосальна робота, то в неї виростають крила, їй дихається і живеться легше. Така людина сяє і світить іншим. А в цьому, на мою думку, і полягає суть людського життя.

Коли весною в нас був тотальний карантин, стільки книжок перечитала, які все відкладала за браком часу, позгадувала такі кулінарні рецепти, до яких у мене років 10−15 не доходили руки. Ми більше спілкувалися з донею, мали можливість поїхати на авто до мами в село на Одещину, виїздити на прогулянки в ліс. Карантин дав можливість зупинитися, подивитися на себе збоку. Можливо, навіть схаменутися: «навіщо ми біжимо, куди ми біжимо?» Не забуваймо, що найцінніше — це наше життя, наші близькі, вміння комусь допомогти…